Поцуплений український авангард: час змінити музейні таблички

Багато чого, що західний світ вважає російським, таким не є: це вкрадені росіянами чужі культура й мистецтво. Імперія та совєти не просто захоплювали території та природні ресурси, гнобила інші народи, а й привласнювали культурну спадщину. 

Власне, росія формує свою «велику культуру» на підґрунті банальної крадіжки, грабунку. Особливість імперської політики — поруч із гнобленням національних еліт росія підносила на хвилях успіху тих, хто був згоден віддати їй свій творчий потенціал. Тож часто українські митці мали обмежений вибір: або праця «на москву», і тоді — гроші, слава, премії, виставки й концерти. Або ж забуття, заборона на професію, а то й заслання чи страта.

Українські художники вирушали до москви, русифікувалися, ставали частиною культури російської, а їхнє українське походження й національні підвалини творчості замовчувались. Упродовж сторіч російські столиці виманювали найкращих митців, вивозили найкоштовніші твори. Нині ми бачимо, як на окупованих територіях України росіяни безсоромно крадуть все, на що накинуть оком жадібним: і дітей, і зерно, і скарби музеїв і церков, вивозять тисячі експонатів.

Щодо авангарду — тут росія привласнила аж цілий мистецький напрямок. Насправді авангард, частина модерну — міжнародна течія, що одночасно виникла і розвивалася в різних країнах на початку ХХ сторіччя. Це були буремні часи світових війн, розпаду імперій, розвитку науково-технічного прогресу й філософських ідей, геополітичних потрясінь. І мистецтво авангарду було відображенням цих змін.

Коли ці процеси відбувалися, не було назви «авангард», вона з’явилася постфактум. Говорити про нього почали у 60-х роках. Авангард досяг піку розвитку між 1910 і 1930 роками, і в срср був витіснений соціалістичним реалізмом. Після 30-х років розпочався період жорстокого терору, відтоді модерн був заборонений, твори авангардистів знищені чи зберігалися десь у спецфондах, художники були загноблені, позбавлені професії, вигнані з країни чи навіть страчені. 

Коли ж з’явився інтерес із Заходу, на авангард різко зросли ціни, у срср почали піарити «російський авангард» як явище. Він сформувався радше як бренд, а не мистецька категорія. 

Поняття «український авангард» зарубіжні дослідники ввели у вжиток у 70-х роках, зокрема — паризький мистецтвознавець Андрій Наков у матеріалах до виставки Tatlinʼs dream, яка відбулась у 1973-му в Лондоні. Тоді Захід уперше побачив роботи світового рівня українських авангардистів Єрмилова, Богомазова, дізнався, що життя і творчість Малевича, Бурлюка, Татліна, Екстер, Делоне пов’язані з Києвом, Харковом, Львовом, Херсоном, Одесою.

Авангардне мистецтво України початку XX сторіччя — цікава, оригінальна, цінна й коштовна частина світового авангарду. Наш авангард мав яскраву, виразну національну специфіку. Українське модернове мистецтво сформувалося як симбіоз західноєвропейської естетики та елементів національної культури, що увібрала і український примітивізм, і народний іконопис, і елементи бароко. 

Українська культура — частина і європейської, і світової культури, і причина, чому світові дотепер це було невідомо чи неочевидно — це тому, що російська імперія, срср і російська федерація апропріювали українських художників та їхні твори, просували українських митців як своїх. І доводили, що ніякої окремої української культури не існує. 

У матеріалі згадано українських авангардистів, яких росія привласнила і вважає виключно своїми, тож повернемо їм українські імена. 

Казимир Малевич (1879–1935)

Питання «Чий Малевич?» не менш знакове, ніж «Чий Крим?». Генія українського авангарду Казимира Малевича росіяни переслідували, катували, знущалися, а після здобуття ним всесвітньої слави намагалися привласнити. Митець спершу потерпав від радянської влади, а згодом йому насадили «російську ідентичність».

У 1879 році в Києві народився художник Казимир Малевич, діяч українського авангарду, що синтезував модернізм із традиційним мистецтвом України, засновник супрематизму, автор славнозвісного «Чорного квадрата» — символа безпредметного мистецтва.

Батько його був техніком цукрових заводів, і Казимир до 17 років мешкав переважно в селах і містечках, де були цукроварні: на Поділлі, в Ямполі, на Харківщині (Пархомівка, Білопілля), на Чернігівщині (Волчок, Конотоп), і розмовляв українською. 

Усе життя Малевич підкреслював, що його творче бачення світу сформувало українське село. Селянський побут, хати-мазанки з настінними розписами відіграли помітну роль у його творчості. На Харківщині, де художник прожив з 12 до 15 років, він бачив розмальовані печі і спостерігав, як їх розписують. Першими вчителями вважав селян, з якими згодом і сам розмальовував хати. 

Пізніше митець учився і працював у москві та ленінграді, а в 1926 році радянська влада закрила ленінградський Інститут художньої культури. Малевичу приписали захоплення «містикою», він залишився без роботи. 

Тоді на допомогу прийшла Батьківщина, у Києві переслідуваний художник отримав дружнє і творче сприяння. У 1928—1930 роки він був професором Київського художнього інституту. Друкував теоретичні статті про сучасне мистецтво в журналі «Нова генерація» (Харків), в альманасі «Авангард» (Київ), співпрацював як дизайнер з українськими видавництвами. 

Київський художній тих часів набув слави «українського Баухауза». Малевич захоплював студентів, за його словами, «лікував» їх від розгубленості перед складною світовою культурою, від загальмованості і невпевненості, від «кольоростраху». Вважав, що допомагає їм знайти власний напрямок у мистецтві.

Малевич у ХХ сторіччі довів художню абстракцію до найвищих меж. Його твори — не лише «Чорний квадрат», вони відзначаються стильовим розмаїттям і філософською висотою, загадкові та цікаві. У картини митець часто включав українські пейзажі, мотиви ікон, речі з сільських будиночків. 

Малевич любив вишивати і сам створював ескізи. Він добре співав українські пісні, мав гарний голос, а акомпанував Малевичу художник Володимир Татлін на бандурі.

Казимир Малевич — чи не єдиний український художник, у чиїй творчості відбився Голодомор 1932–1933 років. На малюнку олівцем, відомому під назвою «Де серп і молот, там смерть і голод», зображені три фігури, у яких замість облич серп, молот, хрест і труна. 

Митця двічі заарештовували, у 1933 році його творчість оголосили поза законом. У ленінградському ОГПУ через тортури в Малевича вимагали зізнання у шпигунстві. Тоді він вижив, але шкода здоров’ю була нанесена непоправна, хвороба розвивалася декілька років, і в 1935 році Малевич помер. 

Рідними мовами дитинства були українська і польська, його репертуар складався з українських пісень, Малевич любив селянське мистецтво, був професором Київського інституту, статті оприлюднив в українських журналах, іноді балакав на суржику, додавав до російської українські прислів’я і жарти. До кінця днів Малевич любив рідну землю, де народився і зростав.

Олександра Екстер (1882–1949)

Дивовижна художниця Олександра Олександрівна Екстер (дівоче прізвище Григорович) — яскрава постать українського авангарду, кубізму та футуризму, одна із засновниць стилю «ар-деко». Сучасники називали Олександру «амазонкою авангарду». 

Олександра народилася у січні 1882 року в Городненській губернії в Польщі. Але невдовзі родина перебралася до Києва. Там дівчинка закінчила Київське художнє училище, а продовжила навчання у Парижі. Ще студенткою вийшла заміж за київського адвоката Екстера, який підтримував дружину в усіх творчих задумах.

Олександра створила у Києві першу художню студію-школу, де навчала абстрактному мистецтву дітей і дорослих. Вона пропонувала учням досліджувати нові підходи до живопису, творити не сюжетно, а за допомогою ритмів. Студія перетворилася на центр нового мистецтва та багато в чому визначала художнє життя Києва.

До студії Екстер потяглися і вже досвідчені художники, Вадим Меллер і Анатоль Петрицький, і початківці, і зовсім юні, які робили перші кроки у мистецтві. Педагогічна система Екстер сформувалася саме у Києві. Головні її принципи потім було покладено в основу курсів художниці в російському ВХУТЕМАСі та в паризькій Академії сучасного мистецтва Фернана Леже.

Художниця працювала і в російських містах, розробляла декорації та костюми для театральних постановок, дизайн книжкової графіки, товаришувала з російськими митцями. Звісно ж, росіяни пишуть про Олександру «русская и французская художница-авангардистка». 

Проте джерелом натхнення для Екстер було українське народне мистецтво, його декоративні мотиви, живопис, кераміка, вишивка. У народному мистецтві її приваблювали художня свобода і експресія, а головне — яскравий, соковитий колір. 

Водночас Олександра сповідувала кредо: «Якомога більше вільної творчості, якомога менше провінціалізму». Вона намагалася наблизити віковічні канони української народної поліхромії до кольорових принципів кубофутуризму.

Мисткиня закохувала в українське народне мистецтво, в його яскраві кольори та композиції. У 1924 році художниця здобула світову славу на Венеційській Бієнале. Екстер представила 20 ескізів для театральних і кінопостановок, а головним акцентом стало масштабне панно «Венеція». Усіх зачарували маріонетки Екстер, вона спроєктувала 40 ляльок-персонажів, що зберігаються в музеях і приватних колекціях.

У 1930 році Олександра остаточно переїхала до Франції та взяла з собою предмети з українського побуту: вишивки, килими, глиняний посуд, яскраві майолікові тарілки. Ця витончена українська інтелектуалка стала зіркою художнього життя Європи. Її дар і творчий доробок вражають: це живопис, графіка, книжкове оформлення, дизайн одягу та аксесуарів, робота у театрі та кіно, викладацька та виставкова діяльність. 

Олександр Богомазов (1880–1930) 

Нині великодержавні мистецтвознавці записують у росіяни усіх, кого заманеться. Або виписують із українських — до радянських. Але совєтські критики до творчості Богомазова не були прихильні. Його картини називали далекими від народу, не дозволяли експонувати, адже каноном був соціалістичний реалізм. 

Тож Олександр Богомазов, один з кращих і актуальних живописців своєї епохи, був ігнорований і задвинутий на узбіччя мистецького життя. Та нині ім’я Богомазова відроджене із забуття. Слава зірку українського авангарду наздогнала після 1991 року, коли в Тулузі відбулася його персональна виставка з каталогом. 

7 квітня 1880 року в тодішній Харківської губернії (нині — Сумська область) народився Олександр Костянтинович Богомазов. Зірку авангарду, теоретика живопису ще за життя називали «українським Пікассо».

Натхнення Олександрові давали навчання у митців у Києві, подорожі в Крим, дружба з українськими майстрами авангарду: Олександрою Екстер, Давидом і Володимиром Бурлюками, Михайлом Ларіоновим. Їхня виставка «Ланка» була ніби яскравий вибух барв у мистецькому житті Києва.

У 1914 році Богомазов написав славнозвісний трактат «Живопис та елементи», де виклав основи новітнього мистецтва. Він визначав їх як рух, динаміку, ритм. 

У його творчому спадку не надто багато картин, але кожна — цікава, шедевральна. Це справжнє буйство яскравих, соковитих барв. Художник писав у різних стилях: мінімалізм, примітивізм, він був і портретистом: малював автопортрети й родину в імпресіоністському каноні. Також цікаві натюрморти й урбаністичні сюжети Богомазова. Та найвидатнішими стали картини, створені в манері кубофутуризму і структуралізму. 

Під час Української революції 1917—21 років художник викладав, виготовляв ескізи українських грошових знаків, оформлював свята, малював плакати, ілюстрував дитячі книги. З 1922 року митець викладав у Київському художньому інституті та зробив багато київських замальовок: старі мудрі дерева на Гірці, Сінний базар, трамваї. 

За життя Олександр Костянтинович персональної виставки так і не дочекався. На пів сторіччя забутий, а нині ніби заново відкритий, Олександр Богомазов отримав заслужене визнання не лише в Україні, а й далеко за її межами. Його картини експонуються в музеях Лондона, Нью-Йорка, Венеції, Цюріха, Токіо, Сан-Франциско. Приватні колекціонери змагаються за них на аукціонах. Належну увагу привернули й праці Богомазова як теоретика і педагога. 

Славетне ім’я Богомазова росія у пострадянські часи воліє звати своїм, та його творчість і роботи є золотим фондом української національної культури. «Український Пікассо», «Шарден формалістики», «маг футуризму» захоплено називають художника мистецтвознавці в рецензіях.

У 1920 році Богомазов оформлював агітсанпоїзд та агітпароплав «Пушкін» (разом з Екстер, Меллером та іншими митцями). «Поїздка ця стала для нього фатальною: тато сильно застудився, згодом ця хвороба призвела до туберкульозу», — пізніше згадувала донька. Митець пішов із життя у 1930 року в Києві.

Вадим Меллер (1884–1962)

Меллера росіяни називають «советский художник-авангардист», пишаються, що він був «первым русским художником, который получил золотую медаль на Всемирной выставке современного индустриального и декоративного Искусства в Париже». Але саме в Україні митець жив, творив і зробив кар’єру як театральний художник.

26 квітня 1884 року народився Вадим Георгійович Меллер — зірковий живописець, кубофутурист, конструктивiст, графік. В юності Меллер працював як книжковий ілюстратор. У 1922 році Лесь Курбас запросив Меллера у свій театр «Березіль». Курбаса привабили малюнки: чуттєвістю, експресивністю, ідеями футурологічності, моделювання майбутнього. Коли в 1926-му трупа театру «Березіль» перебралася до Харкова, Вадим Меллер поїхав із нею. Митець жив у квартирі №56 у славнозвісному будинку «Слово». 

Мистецький Харків 1920-х і початку 30-х — насамперед театральний. У цей проміжок часу, справжній ковток волі, піднялася хвиля авангардизму й конструктивізму. «Березіль» Курбаса і Меллера був творчою лабораторією, де панував модерн, революційні сценічні методики й форми відображення дійсності. Курбас і Меллер використовували ресурс знаку, символу. Синтез ідей митців торжествував на сцені: у кінетичних постановках вражали симфонія руху, феєрія кольору, буффонада і пафос. 

Харків репрезентував модерн у архітектурі, будівництві, художньому мистецтві. І саме у Харкові Вадим Меллер став провідником конструктивізму в українському театрі. Стилістики конструктивізму митець дотримувався у театральному вбранні персонажів. В образах він передавав і драматичну, і сатиричну природу персонажів. Костюми Меллера — стилізовані, з чіткими лаконічними формами. Силуети костюмів складні, асиметричні, з іграми кольорів. Цим досягалося враження об’ємності та руху у просторі. 

Вадима Меллера часто запрошували за кордон: він брав участь у Міжнародній виставці преси в Кельні, отримав золоту медаль на Міжнародній виставці індустріального й декоративного мистецтва в Парижі. Згодом взяв участь у Міжнародній виставці театрального мистецтва в Нью-Йорку. 

Меллер завжди перебував під пильним наглядом тоталітарної комуністичної системи. Його звинувачували у надмірному естетстві, ставили у провину оформлення абсурдних спектаклів Курбаса, коли того оголосили ворогом народу. Наклепники писали, що Меллер стоїть на позиціях занепадницького мистецтва Заходу, відірваний від радянського життя, що його робота — абсурдні формалістичні експерименти. 

На щастя, художник уникнув трагічної долі Леся Курбаса. За словами його доньки, він дивом врятувався. З арештом Курбаса для Меллера «добу експериментів» було завершено. Його творчість надбала рис класицизму та реалізму. Та навіть тоді цікавими є його малюнки олівцем, анімалістичні зарисовки, серія картонів, присвячених життю робітників, акварелі, що передають красу сільської природи, міські пейзажі, натюрморти. На жаль, частина живопису та графіки Вадима Меллера пропала при переїздах і загинула в окупованому німцями Харкові.

Соня Делоне (1885–1979)

Наступна українська художниця, яку росіяни називають «російською мисткинею» — всесвітньо відома одеситка єврейського походження. Її справжнє ім’я Сара Іллівна Штерн, а світові вона відома як Соня Делоне. 

Дитячі роки удожниця провела в Україні. За словами Делоне, Україна була джерелом її колористичного натхнення. Батько дівчинки працював на цвяховому заводі, і вона познайомилася з українською низовою народною культурою саме в дитинстві, коли формується сприйняття світу. 

Соня писала: «Я люблю чисті, яскраві кольори мого дитинства, України. Пам’ятаю селянські весілля моєї країни, де червоні та зелені сукні, прикрашені численними бантиками, літали у танці. Пам’ятаю, як ростуть кавуни та дині: помідори оперізують червоним хати, і великі соняшники — жовті з чорною серцевиною — сяють у легкому, дуже високому блакитному небі».

Мистецтвознавці підкреслюють, що яскравість, особливо особливо жовтий сонячний колір, в європейське мистецтво принесли саме українські художники. Цим же український авангард візуально відрізнявся і від російського. 

Ще дитиною багатий дядечко забрав Соню в санкт-петербург, там вона здобула освіту, вивчила кілька мов. А в 1908 році Соня переїхала в Париж, де навчалася, відвідувала театри та музеї, вела насичене світське життя та одружилася із французьким художником Робером Делоне.

Про творчий симбіоз із чоловіком художниця писала так: «Він дав мені форму, а я дала йому колір». Із Робером Соня винайшла власний стиль у мистецтві — «симультанізм», що створює ефекти руху із кольорових плям. Це був новий, яскравий, декоративний різновид абстрактного живопису. Приятель сім’ї, поет і художник Гійом Аполлінер назвав цей стиль «орфізм», порівнюючи з давньогрецькою музикою Орфея. 

Експерименти з геометрією та кольорами Соня Делоне почала у 1911 році. Вона зшила для сина Шарля ковдру із кольорових шматків тканини у стилі «печворк». Майстриня поєднала строкаті клаптики тканини різної форми, де колір і текстура ніби перетікають одне в одне. Соня використала техніку, яку бачила у хатах українських селян. 

Вона розробляє дизайни суконь, шаликів, головних уборів, взуття, костюмів, купальників. Її візитівкою стали сукні дивної форми, що різнилися кольором і розміром. Спершу носила власні моделі сама, потім почала шити на замовлення. Розкішні будинки моди запрошували її до співпраці. У 1918 році Соня відкрила в Мадриді першу власну крамницю моди Casa Sonia, а через два роки — у Парижі Delaunay.

Вона одягала голлівудських зірок, письменників, архітекторів, митців. Попит був величезним. Її майстерня, що займалася друком на тканині, розповсюджувала продукцію в Європі та США.

На паризькій Виставці декоративних мистецтв 1925 року художниця представила авангардні шаликі, сукні, килими та навіть автомобілі. Після цієї виставки журнал Vogue розмістив на обкладинці «оптичну» сукню художниці.

Театри та студії закидали її пропозиціями співпраці, університет в Сорбонні запрошував читати лекції з історії мистецтва. Соня Делоне стала першою жінкою-художницею, що мала персональну виставку в Луврі у 1964 році. 117 робіт Соня подарувала музею.

Стиль Делоне впізнаваний навіть через десятиріччя після її смерти. Чимало відомих брендів — Valentino, Comme des Garçons, Chloé, Celine, Hermes — створюють свої колекції за мотивами мисткині, цитують її художні образи і малюнки. 

Найбільшу колекцію робіт Соні Делоне зберігають у Центрі Жоржа Помпіду в Парижі, у тому числі — ту саму дитячу ковдрочку. Її роботи нині коштують мільйони євро. У нас є лише дві її роботи в архівах Національного художнього музею України.

Доля родини художниці була трагічною. Брат загинув в радянській тюрмі на Соловках після п’ятнадцятирічного ув’язнення. Мати в останні роки життя бідувала, попри допомогу дітей. Будинок, отриманий Сонею в спадщину від родичів в петербурзі, був націоналізований. 

У срср авангард був під забороною, ім’я Соні Делоне ніхто не знав, бо її творчість — це ж не соцреалізм. Натомість нині росія привласнює її ім’я. Соня ж завжди згадувала Україну — не російську імперію, не росію, писала: українська ковдра. Їі насичені картини і чудернацькі тканини, зазначала Соня, не з’явилися би без спогадів і вражень від української культури, яскравих українських весіль і свят.

Володимир Татлін (1885–1953)

Український художник, скульптор, дизайнер, графік, художник театру, монументаліст, ди­зайнер, конструктор, автор архітектурних та інженерних проектів, ілюстратор, родоначальник конструктивізму — і все це одна людина. Володимир Євграфович Татлін був лідером світового авангарду, його новаторські ідеї були насправді революційними. 

За життя митця росія і срср не надто цінили його творчі здобутки. Та коли масштабність особистості Татліна стала очевидною, росіяни його визначили як свого. Іноді додавали щось на кшталт: «засновник конструктивізму Володимир Татлін отримав світове визнання як один із лідерів російського авангардного мистецтва, та любив виконувати козацькі думи під акомпанемент бандури власного виготовлення». Або: «у його житті велику роль відіграла Україна й українська культура».

Володимир Татлін народився в Харкові, в сім’ї інженера-технолога і поетеси. «Моя мати — українка-народоволка. У Хлєбникова мати теж українка. Так що ми з ним наполовину звідси», — підкреслював він згодом. 

Ще дитиною він захопився малюванням, вчився у Харківському реальному училищі. Згодом Татлін утік з дому до Одеси, влаштувався юнгою на кораблі, пізніше вступив до училища мореплавання. Він мандрував Чорним і Середземним морями, його приваблювало життя моряка, проте бажання стати художником перемогло. У 1910 році Татлін отримав диплом художника. Утім, море стане яскравим героєм творчості Володимира: він малюватиме морські простори, рибалок, матросів, продавців риби. 

Іншою пристрастю Татліна була гра на бандурі. Понад те, він власноруч робив цей складний інструмент! У 1914 році митець в образі сліпого співця-бандуриста виступив на виставці в Берліні. Татлін зшив шаровари і помандрував до Європи:

«Страшнувато й незручно, але думаю: із заплющеними очима — витримаю. От і поїхав. У виставки, і в мене зокрема, великий успіх. Обмацували мою вишиту сорочку й мене».

У Берліні Татліна запросили грати на бандурі в парку, де проходив ескорт кайзера Вільгельма ІІ. Художник мав гарний голос, знав старовинні українські пісні та майстерно виконував їх. Його гра вразила кайзера, і той подарував співаку золотий годинник. Є легенда, що той годинник Татлін продав і на ці гроші вирушив до Парижа, до майстерні Пабло Пікассо, де надихнувся новими ідеями.

Харків був важливим містом сили для Володимира. Тут він як сценограф і художник по костюмах був задіяний у популярній виставі «По зорі» за п’єсою Гжицького у харківському ТЮГ. Пізніше Татлін багато спілкувався і працював із театральною молоддю і став одним із фундаторів українського дитячого театру. Із режисером Лесем Курбасом Татлін співпрацював над виставою «Зангезі» в театрі «Березіль». Він був співрежисером, художником-конструктором і виконавцем головної ролі. 

У 1925 році Татліна запросили до Києва, він став професором Київського Художнього інституту. Його новаторські ідеї швидко знаходили однодумців і набували неабиякої популярності. Також Татлін завідував театро-кіно-фотовідділом. Багато його студентів стали гарними театральними художниками. У Києві митець оформив виставу «Гайдамаки» за поемою Тараса Шевченка та виконував у спектаклі козацькі думи.

Ще Татлін займався книжковою графікою, працював ілюстратором у київському журналі «Кіно». У 1926 році він зробив обкладинку до збірки «Зустріч на перехресті» поетів-футуристів Миколи Бажана, Михайля Семенка, Гео Шкурупія.

Під час вояжу до Парижу в амплуа сліпого бандуриста Володимир Євграфович відвідав Пікассо і захопився кубізмом, ідеєю створювати контррельєфи, робити скульптури. Придумана Татліним каркасна футуристична «Вежа», Монумент III Інтернаціоналу вражала глядачів фантазійним виглядом і структурою. «Вежа» мала колосальний вплив на розвиток світового авангарду.

У радянському союзі проєкти Татліна не реалізувалися, так і залишилися ідеями, моделями. Єдина прижиттєва персональна виставка Володимира відбулася 1932 року. Надалі модерні напрями мистецтва були викорінені, переміг соціалістичний реалізм.

Давид Бурлюк (1882–1967)

21 липня 1882 року народився один із найбільш ексцентричних митців початку ХХ століття — український футурист і кубофутурист Давид Бурлюк. Він був живописцем, графіком, художником-постановником театру, критиком і поетом. Українського художника називають «Отец русского футуризма».

Бурлюк народився на на хуторі Семиротівка Лебединського повіту Харківської губернії. Нині це Сумська область. Бурлюк у мемуарах «Мои предки» писав, що по маминій лінії родичі — інтелігенти, мали стосунок до освіти. Батькова лінія була козацькою.

«З боку батькового — ми українські козаки, нащадки запорожців. Наше вуличне прізвисько — Писарчуки, ми були писарями Запорозького війська. Батько писав вірші по-російськи й по-українськи, але рідною мовою мало. З усіх письменників я Гоголя знав краще всіх, завчивши з нього силу-силенну уривків на пам’ять. Тараса Шевченка українською мовою читав нам звичайно батько».

Згодом родина жила на Херсонщині, Давид із братами проводив розкопки скіфських курганів. Учився в Одесі, потім поїхав вступати до петербурга в академію мистецтв. Та Бурлюк ще малим побився з братом і втратив ліве око. Після відмови росіян прийняти його на навчання через фізичну ваду, Бурлюк учився в мистецьких школах Мюнхена й Парижа.

Слави митець зазнав через маніфест 1912 року «Ляпас громадському смаку», який написав із Маяковським і Кручених — зухвалі футуристи «викидали з пароплава сучасності Пушкіна, Достоєвського, Толстого».

Серед картин Бурлюка є багато з національним колоритом: «Святослав», «Запорожці у поході», «Козак Мамай», «Рибалки», «Тарас Шевченко». Те ж і в поетичній творчості Бурлюка: у поемі він порівнював запорозьких козаків із потужним потоком Дніпра, поетично описував Шевченка та Сагайдачного. У мемуарах згадує запорізьку вольницю як протиставлення міщанського міського життя, розповідає про козацьких поселенців на вільній землі. 

У 1920 році митець емігрував: на два роки оселився в Японії, звідти поїхав у США, де пробув до кінця життя. Життя Бурлюка неслось у шаленому темпі. Робота кипіла: картини, вірші, публіцистика, фотографія. Виставки, мемуари, відкриття видавництва й галереї, випуск власного журналу Color and Rhyme. Він вважався руйнівником всього старого академічного мистецтва.

Бурлюк написав від 15 до 30 тисяч творів: графіки, малюнків, полотен і книжкових ілюстрацій. В Україні робіт художника-футуриста мало, є дещо у приватних колекціях і в музеях Сум та Києва. Основна частина творчого доробку Бурлюка у його меморіальному музеї у Нью-Йорку, а також у росії, у країнах Європи, в Японії, Канаді. Ще й із Херсонського художнього музею під час окупації росіяни вкрали картину Бурлюка «Сільський пейзаж» 1930 року. 

Незважаючи на українське коріння і самосвідомість, Бурлюк писав російською і був громадянином російської імперії. На цій підставі приписують його до російських митців. Але те, що писав російською — результат саме колоніальної імперської політики. 

«Пишу поки російською, але може й на рідну українську перейду. Україна була й залишається моєю батьківщиною. Там кістки моїх предків — вільних козаків, що рубалися на славу силі та свободі», — писав Бурлюк у «Фрагментах зі спогадів футуристів».

Він народився в Україні, любив та оспівував Україну все життя: 

«Мій колорит глибоко національно український. Помаранчеві, зелено-жовті, червоні, сині тони б’ють Ніагарами з-під мого пензля. Коли рисую, мені здається, що я дикун, котрий тре сук однієї фарби об іншу, щоб одержати кольоровий ефект. Ефект горіння. Ефект сластолюбства, збудження статтю однієї фарби характерних рис і особливостей іншої… У своєму житті я намалював безліч українських баских коней. І мені могло б пасувати наймення, перефразовуючи Геродота, співця кобилиць».