Понад 7 000 дітей постраждали від воєнних злочинів, учинених проти них. Щонайменше 637 дітей загинули, 2 041 дитина отримала поранення — такі цифри наводить Офіс Генпрокурора станом на 1 липня. Це лише ті випадки, які вдалося зафіксувати й підтвердити документально.
А є ще інший вимір: це психологічні наслідки, які залишаються з дітьми після вибухів, обстрілів, утрати близьких. Ці травми впливають на здоров’я, розвиток і майбутнє. Їх не порахуєш у звітах, але вони є. З якими викликами стикаються діти й підлітки та як дорослі можуть допомогти їх подолати, обговорили з фахівчинями громадських організацій, що працюють на Харківщині.
Передусім познайомимо зі спікерками:
- Олена Коваленко — координаторка послуги Благодійного фонду «Інститут раннього втручання»;
- Ілона Ісмаїлова — проджект-менеджерка дитячого напрямку харківського благодійного фонду CODEIT4LIFE UKRAINE;
- Ольга Яковлєва — Голова Станиці Харків НСОУ «ПЛАСТ», менеджерка проєкту «Мобільна школа життєстійкості»;
- Аліна Родченко — представниця БО «Благодійний фонд “Харків з тобою”», психологиня проєкту «Мобільна школа життєстійкості».
Які основні зміни в поведінці й розвитку дітей спостерігають фахівчині
Олена Коваленко:
«Наші клієнти — сім’ї з дітьми раннього віку, в яких є або можуть бути проблеми в розвитку. До повномасштабного вторгнення батьки зверталися переважно з питаннями мовлення, соціальної чи особистої взаємодії з дитиною. Зараз відмічаємо багато запитів щодо рутин, чого раніше не було. Тобто, навколишня ситуація негативно впливає на сон дитини, харчування тощо.
Наші фахівці часто цитують психолога Дональда Віннікота: маленька дитина не існує окремо. Бо природою передбачено: аби вона виросла і стала самостійною, поряд має бути дорослий. Усе, що вона дізнається про світ навколо — це її оточення, батьки, їхня поведінка і реакції, в тому числі емоційні. Маленька дитина відчуває стрес, травматичні події, але не розуміє їх, бо ще не регулює себе. Батьки помічають, що дитина стала кричати, не чує дорослих, погано поводиться — а це вона сигналізує: щось не так».
Ілона Ісмаїлова:
«Наша організація протягом трьох років створює безпечні дитячі простори у громадах Харківщини. Від педагогів, психологів регулярно чуємо запити: підвищена тривожність у дітей через навколишню ситуацію, тривожність за майбутнє у підлітків — вони не розуміють, як реалізувати себе. Логопеди відмічають, що в малят посилюються проблеми зі звуковимовою та затримкою мовлення. Цього більшає через обстріли та відсутність комунікації у дитсадочках, адже заклади працюють в онлайн-режимі. Тобто, дитина починає говорити набагато пізніше, бо немає фактора соціалізації».
Ольга Яковлєва:
«Великі зміни відбулися в поведінці й навичках дітей. У наближених до ворога районах, де постійні обстріли, ситуація гірша, у віддалених — краща. На жаль, у діток обмежене спілкування, вони зростають і не бачать прикладів, як соціалізуватися. Підлітки — дуже складна вікова категорія, ще рік-два тому вони були більш соціалізовані.
У нас є можливість вивозити їх у табори в безпечні регіони України, які тривають мінімум 10 днів. Дуже помітно, як у перші дні діти не розмовляють один з одним і з нами: просто не знають, як спілкуватися. Через заняття, пластову методу, ми виводимо їх з цього, і решту днів вони вже радісні, знаходять друзів і не хочуть розлучатися.
Діти не відчувають безпечного середовища. Ним іноді стають дорослі або громадські організації. Я — виховниця дівчат. Буває, після вибухів уночі мені пишуть: “Оля, мені страшно”. Діти нам довіряють. Малі, звісно, горнуться до дорослих, а підлітки вдають, що не бояться. Можливо, вони не завжди можуть показати страх батькам. А до мене можуть звернутись і сказати все як є, бо я — подруга».
Аліна Родченко:
«Коли ми приїжджаємо в громади, на першій зустрічі діти поводяться відсторонено, ніби промовляючи: “Я тебе не знаю, не підходь до мене”. Коли приїздимо втретє, вчетверте, діти легше йдуть на контакт, підходять обніматися. Поводяться насторожено переважно діти від 8 до 12 років. Це перехідний період в підлітковий вік, дітки важко йдуть на контакт. Із меншими та дорослішими інакше. Приїжджаємо до малечі, а вони дивляться на нас великими очима. Якось роздавали подарунки, і одна дівчинка сказала, що це найщасливіший день її життя».
Як говорити з дітьми про війну в різному віці
Спікерки наголошують: розмовляти про війну з дітьми потрібно, найголовніше — бути чесними. Форма розмови повинна відповідати віку дитини. Із підлітками важливо вести діалог. Варто дізнатися, як вони розуміють слова «війна», «агресія», що знають про поточні події, чи не піддалися впливу маніпуляцій і фейків. Треба пояснити дітям правила безпеки під час екстрених ситуацій та обстрілів.
«По-перше, маємо дізнатись, що дітки знають і думають про війну, і в довірливій, доступній для їхнього віку формі, пояснити: хто наш ворог, як він діє, які є заходи протимінної безпеки, куди ховатися при обстрілах, як зібрати тривожний рюкзачок», — перераховує Голова Станиці Харків НСОУ «ПЛАСТ» Ольга Яковлєва.
Із дітьми молодшого шкільного віку варто говорити про війну короткими реченнями, без деталей. Фрази на кшталт «війна йде», «мама поруч», «нас береже ЗСУ» дадуть розуміння та відчуття безпеки.
«Дітки в цьому віці ще не розуміють складних речень. Багато інформації вони просто не сприймають, речень із трьох слів буде достатньо. Важливо промовляти спокійно, бо діти відчувають стан батьків», — пояснює психологиня проєкту «Мобільна школа життєстійкості» Аліна Родченко.
Важливо дозволяти малечі та підліткам проживати власні емоції, навіть сильні. Агресія чи завмирання можуть реагуванням на страх, і завдання дорослого — прийняти це й допомогти дитині визначити почуття. Важливо коментувати дії дитини, аби вона відчувала контакт, навіть якщо не може чітко пояснити, що відбувається: «Я бачу, що тобі страшно», «Ти зараз хочеш бити подушку?» тощо. Так дитина поступово вчиться усвідомлювати й виражати власні почуття.
«Дитині віком до трьох років ми не можемо пояснити, що таке війна. Але є речі, які важливо знати. Іноді батьки пояснюють дітям вибухи через інші поняття, наприклад, “грозу”. Не варто, достатньо сказати “бабах”, аби дитина знала, що це», — додає координаторка послуги БФ «Інститут раннього втручання» Олена Коваленко.
Маленькі ритуали, ранкові й вечірні обійми допомагають відчути стабільність, каже Ілона Ісмаїлова. Водночас потрібно дозволяти дитині усамітнитися:
«Це потрібно, аби дитина розуміла: при внутрішньому хвилюванні вона може піти до надійного дорослого, і він не відштовхне. Мова не лише про батьків, а й педагогів, які оточують дітей у повсякденності, тренерів, якщо дитина займається спортом. Ми живемо в часи, коли так багато жорстокості, невизначеності. Потрібні люди, до яких дитина може притулитися й відчути: все буде добре».
Як створити відчуття безпеки навіть у нестабільних умовах
Створення безпечного простору для дітей — одна з найважливіших речей під час війни.
«Моральна й фізична безпека — два важливих фактори, над якими працюємо три роки у проєкті “Безпечне українське дитинство”. Ми переконалися, як важливо дітям мати фізичний простір, в якому стає трохи легше. Такий острівець, де можна спокійно перебувати, гратися, робити що заманеться, бо їм удома цього може не вистачати.
Коли ми відкривали перший простір, заводили дітей за руку: вони не знали, що робити з іграшками. А зараз забігають, як додому. Другий момент — моральний. У проєкті ми співпрацюємо з місцевою владою, яка долучає освітян до роботи у просторах. Педагоги є тими безпечними дорослими, які здатні налагодити з дітьми контакт, зрозуміти їх, допомогти в розвитку», — упевнена Ілона Ісмаїлова.
Якщо у батьків є можливість, варто облаштувати такий куточок удома. Бажано обрати місце, яке відповідає «правилу двох стін», наповнити його улюбленими речами дитини.
«Можна постелити в куточку простирадло, м’якеньку ковдру, покласти улюблені іграшки, розмальовки: що дитина любить, із чим почувається безпечно. Важливо, аби дитина розуміла, що є куточок в домі, де вона може побути сама. Щодо підлітків — потрібно спостерігати за інтересами, виділити місце, де дитина зможе побути кілька хвилин із батьками: поговорити чи просто помовчати», — зауважує Аліна Родченко.
Для безпечного простору важлива передбачуваність і сталість, каже Олена Коваленко:
«Дитина повинна знати, в яких ситуаціях куди вона прямує. Наприклад, батьки можуть відпрацювати з дитиною: коли вона чує “бабах”, то може приходити в певне місце. З нашого досвіду, безпечними просторами були коридори в багатоповерхівках, тамбури: люди там робили прямо міні-кімнату для дітей. У такому місці можна разом виконувати дихальні вправи, співати. Пісні допомагають опанувати себе, емоційно розрядитися. Якщо співати групою, це дає почуття єднання і підсилює».
Фахівчині також радять разом із дітьми робити невеличкі символи безпеки: мотанки, м’які іграшки, «ляльки-хвиляльки».
«Дитина робить хвиляльку з підручних матеріалів: невеличку, яка вміщується в долоньку. Не обов’язково навіть ляльку: це може бути ведмедик тощо. І от вже інструмент, який стане для дитини допоміжним», — говорить Ілона Ісмаїлова.
До таких символічних оберегів дитина може звернутися, коли їй страшно: покласти під подушку, взяти в кишеньку, говорити як із другом, який завжди поруч.
«Можна дати ім’я іграшці, гратися нею — це і є острівець безпеки», — каже Ольга Яковлєва.
Як змінюються ігри під впливом війни
Ігри колись були в супергероїв, у машинки чи ляльок. Нині — в зброю, «бій» із ворогом. Діти копіюють, що бачать і чують, і так намагаються зрозуміти та прожити реальність.
«На жаль, із цим мало що можна зробити, бо такі часи. Важливо спостерігати за тим, як дитина грає (у вбивство — ред.). Якщо це відбувається щодня, з агресією — батькам варто спостерігати та, можливо, звернутися до психолога», — каже Аліна Родченко.
Коли батьки помічають перші прояви таких ігор, варто поговорити з малечею, зрозуміти, що передувало змінам.
«Важливо з дитиною поспілкуватись і зрозуміти, чому це трапилося. Наприклад, якщо в родині все було добре, а дитина різко змінила поведінку — значить, був якийсь тригер. Можливо, дитина почула вибух, коли батьки не знали, або хтось їй щось розповів. Якщо ж дитина у стабільному стані, на сполох бити не варто», — додає психологиня.
Часом за допомогою ігор, де присутня тема війни, діти можуть передавати емоції, які переживають. Наприклад, вигадують батут для відбивання ракет, що летять на Україну.
«Дітям важливо мати образ, що допомагає їм триматися, безпечний простір. Тому такі батути чи інші образи — це добре», — зауважує представниця БФ «Харків з тобою».
Спробуйте перенаправити увагу дітей і запропонувати альтернативи: рухливі ігри з позитивними сценаріями, легкі настолки. Таким чином діти відійдуть від теми війни і зможуть розвантажитися.
Як допомогти неповнолітнім не втратити мрії та плани попри війну
Важливо дати відчуття, що майбутнє існує. Громадські діячки радять говорити з дітьми й підлітками про мрії, не знецінювати їхні ідеї, допомогти розкласти великі мрії на маленькі досяжні кроки.
Аліна Родченко:
«Мислити масштабно підліткам може бути складно. Варто починати з дрібничок на найближче майбутнє: запланувати на завтра допомогти мамі, побачитися з подругою чи другом. Якщо дівчата-підлітки фарбуються — зробити макіяж, який хотіли. Це справді допомагає вірити, що завтра настане обов’язково».
Ольга Яковлєва:
«У 22-му мені здавалося, що втрачено все, і майбутнього більше немає: я не зможу ніколи повернутися до свого міста, дому, собаки. Це було жахливо. Тоді чудові люди з “Пласту” врятували мої мрії. Нас зібрали, і ми почали будувати плани на 2023 рік: де зустрінемося, що робитимемо. Здавалося б: літо 2022 року, неясно, проживемо ми тиждень чи ні. Але будувати плани, навіть абстрактні, значно допомогло».
За словами фахівчині, батьки можуть із дітьми помріяти: спланувати поїздку на відпочинок, обговорити, чи є в дитини ідеї, ким вона хоче стати після закінчення школи.
Ілона Ісмаїлова
«Підліткам треба приділяти увагу, слухати, не нехтувати їхніми ідеями, поглядами на життя. Цінно, коли до них приїжджає дорослий. Можливо, з нього вони братимуть приклад. Громадські, культурні діячі, науковці, які чогось досягли у професійній сфері готові поділитися досвідом, приділити час, відповісти на питання. Це надихає.
Наприклад, режисерка, менеджерка культурних програм Анничка Дубінська проводила в нашому просторі в Безруках Різдвяну вечірку з підлітками. Там була дівчинка після спроби самогубства (ми про це дізналися пізніше). Дитина просто розквітла, бо їй була приділена увага в теплому колі з класною, драйвовою Анею, яка знайшла час і приїхала туди. Ми не знаємо, який відбиток у житті інших людей залишимо, — про це важливо думати. І підліткам ця увага важлива».
Олена Коваленко:
«Є така практика: лист собі “Я через десять років”. Мені здається, підліткам це цікаво. Це такий вік, коли вони відсторонюються, не готові відкриватися. Та майбутнє точно настане, і лист допоможе візуалізувати, яким хочеться його бачити».
