Харківці надзвичайно люблять своє місто, і святкують його День широко, із захопленням, щиро зізнаючись у коханні. Щороку 23 серпня прикрашений Харків розквітає, нехай навіть перегороджений протитанковими їжаками, мішками з піском. Нехай фанера замість вітрин, а від вулиць із минулорічною рекламою віє пусткою — все одно прекрасний.
Останніми роками все частіше лунають пропозиції перенесення Дня міста на іншу дату. Громада, патріотична спільнота, історики, дослідники культури міста, деколонізатори вважають, що вибір дати 23 серпня — сумнівний. Він відвертає увагу від Дня Державного прапора та Дня незалежності України. Зрештою, цю дату хибно пов’язують із днем визволення міста від нацистів під час Другої світової війни.
Звільнення міста як подарунок тирану
У радянській традиції вважалося, що саме 23 серпня совєцькі війська звільнили місто від нацистських окупантів. Насправді це відбулося пізніше. Хоча салют у москві з нагоди визволення Харкова відлунав 23 серпня 1943 року, залізнична станція Нова Баварія та Червонобаварський район були звільнені лише 29 серпня. До того з деяких вулиць ще вибивали ворога.
Німецький танк «Пантера» захоплений під Харковом, але ідентифікований як танк «Тигр», власне помилка не лише кореспондентів, але і розвідників 5-ї гвардійської танкової армії, фото опубліковано в газеті «Красная Звезда» 26 серпня 1943 р. Джерело: Андрій Парамонов
Ще тиждень точилися запеклі бої, цілий тиждень після офіційних фанфар частина міста перебувала під окупацією! Тривали постійні артобстріли, нальоти ворожої авіації, а лінія фронту проходила навіть не передмістями, а через житлові квартали.
Послідовно простежив перебіг боїв за місто харківський дослідник Андрій Парамонов. У статтях і публікаціях він виклав фактаж і обстоював потребу переглянути офіційну дату визволення Харкова від нацистських загарбників.
«Звернімо увагу на радянські газети за 24–25 серпня 1943 року. На фото, опублікованих в «Комсомольской правде» та «Известиях», ми бачимо колони радянської військової техніки на вулицях Харкова, що розгортають на площі Дзержинського зенітні установки, і лише невеликі групи місцевих жителів поруч із солдатами і офіцерами Червоної Армії.
На площі Дзержинського розгортається зенітний підрозділ Червоної Армії, «Комсомольская правда» 24 серпня 1943 р. Джерело: Андрій Парамонов
Інший настрій панував 30 серпня в день мітингу з нагоди визволення міста: сотні мешканців міста вітають війська, радість на обличчях, сміх і веселощі. Різниця пояснюється просто, а документи свідчать, що радіти 23–28 серпня 1943 року було зарано: у місті — регулярні артобстріли, нальоти ворожої авіації, а лінія фронту проходить всі ці дні не за містом (і навіть не в передмістях), а через житлові квартали».
Тобто навіть пропагандистський мітинг, організований радянською владою в Харкові, змогли провести лише згодом. Радісні сонячні фото, кінохроніка з усміхненими радянськими солдатами на броні й щасливими жителями Харкова знімалися 30 серпня.
23 серпня ми святкуємо навіть не вигнання німецьких нацистів з міста, а день, коли командувач Степовим фронтом маршал Іван Конєв відзвітував перед сталіним, аби якомога раніше принести радісну звістку вождю. Це традиційне для авторитарних суспільств видання бажаного керівництвом за дійсне через острах покарання.
До речі, подібне ми можемо бачити зараз у режимі реального часу, вже під час російсько-української війни. путін і його генштаб очікують новини про чергове загарбання українських земель, і їм доповідають про здобуття якогось містечка чи села.
Насправді ж, як скаржаться російські воєнкори, відбувається захоплення «в кредит». Диверсійна група робить так званий «флаговтык», начальству звітують про здобуття місцини, а далі ворог відправляє своїх бійців як гарматне м’ясо, аби здобути позицію будь-якою ціною: адже про неї вже відзвітовано, мапа замальована.
Саме тому, що сталін якнайшвидше чекав на гарні новини, йому відзвітували, що 23 серпня 1943 року Харків «полностью очищен от оккупантов». З цієї нагоди у москві увечері того ж дня відбувся святковий салют, і це остаточно закріпило дату як непорушну для радянської пропаганди.
Немає свята — придумай
Взагалі, якщо ми розглянемо свята радянської доби, значна частина з них — умовні, з фальшивими датами, іноді видумані, аби замістити справжні. росія і як імперія, і як радянщина використовувала історичні тейки і святкові ритуали для утримання України у просторі російського впливу. Нав’язливі наративи на кшталт «слов’янська єдність», «спільний цивілізаційний простір», «єдиний народ» випромінювали саме радянські спільні свята й пам’ятні дати.
Ще сто років тому, аби знищити українську самобутність, національну обрядовість, радянська влада насаджувала комплекс нових свят і ритуалів. «Червона Паска» та «Червоне Різдво», Новий рік і свята врожаю, 1 і 9 травня, 8 березня і 23 лютого, зрештою, 7 листопада святкували із яскравими політичними театралізованими видовищами та відзнаками й подарунками для лояльних.
Та все це було вигадане, умовне, несправжнє, сфальшоване. радянська диктатура і свята свої поширювала директивно. Типовий російський пропагандистський прийом, до речі: приховати негативні факти, спотворити правду, і зробити позитивну новину.
Недарма всі наші заходи щодо деколонізації, дерадянізації, прибирання російського і радянського викликають несамовиту лють у росіян: і політичного керівництва, і пропагандистів, і загарбників, які воюють на нашій землі, і так званих простих росіян.
«Деколонизаторы, не знающие истории, но пытающиеся залезть на пьедестал, решили харьковчан окончательно лишить памяти о победе в Великой Отечественной войне. Теперь они замахнулись на то, чтобы 23 августа — День освобождения Харькова от немецко-фашистских захватчиков, отменить, — типове повідомлення російської пропаганди.
Одна з найвагоміших мотивацій російських націоналістів — образа, що українці позбуваються спільних, навіть міфічних дат і подій, і прагнуть триматися власної історії.
«Я вважаю, що ми встановлюємо справедливість і повертаємо своє. Багато років нам нав’язували, що у нас немає власної історії. А є лише спільна з росією, радянським союзом, той самий культ побєди. Намагалися показати: “Бачите, ми боролися разом проти нацистів, у нас одне минуле”… Саме тому процес декомунізації, деколонізації дуже важливий»
До речі, про традиції. Дата 23 серпня нам видається чи не вічною, але День міста й День визволення Харкова об’єднали вже за часів незалежності, з 1997 року. Одним із аргументів була економія коштів. А в 80–90-х роках День міста відзначали 20 вересня або в найближчу неділю після 20 вересня.
20 вересня 1987 року. Фото: В. Бисова
На нашій пам’яті відбувалося помпезне святкування Дня міста. Харківська влада проводила грандіозні концерти, роздавала премії, подарунки, митці малювали мурали з радянськими акторами, науковцями, військовими. Тривалий час День Харкова відзначали за кремлівськими стандартами: з ностальгією совєцьких ветеранських рухів, запрошували з росії зірок на майдан, перетворений на танцпол, проте ігнорували вітчизняних виконавців.
Причина, через яку харківська влада вперто трималася за дату 23 серпня, пов’язана з політичною ситуацією в місті після здобуття Україною незалежності. Упродовж 1990-х і на початку 2000-х років святкування Дня міста в Харкові подавалося проросійськими політичними силами як своєрідна антитеза до Дня Незалежності України наступного дня, який проходив за залишковим принципом.
Можна згадати, що у формі привітання харківців одразу з двома святами — Днем міста і Днем Незалежності України — на першому місці завжди стояв Харків. Це відбивалося в білбордах увздовж доріг по всьому місту, у сюжетах місцевих медіа, в публікаціях на сайтах, навіть на листівках, які міська влада розповсюджувала через поштові скриньки.
Зручний формат святкування усталився на роки. У ньому «перша столиця» стояла немовби разом з усією Україною, та при цьому завжди трохи осторонь, усіляко підкреслюючи свою особливість, деяку зверхність, окремішність.
Від 2004 року додалося ще одне «допоміжне» свято — День Державного Прапора України. Його святкували ще скромніше, адже припадало воно на 23 серпня, і часто взагалі не відзначалося, або ж формально. На пишному тлі Дня міста відзначення Дня Незалежності, а тим більше Дня Прапора було не надто помітне. Ніби головне свято для харківців уже відбулося, а загальнодержавні — так, для звітності.
У пошуках справжніх традицій
Змінити несправжню дату видатної події можливо, потрібна політична воля. Згадаємо радянський День Перемоги. Святкували його 9 травня, аби вирізнятися, підкреслити інакшість. Акт про безумовну капітуляцію нацистської Німеччини підписали в Реймсі 7 травня 1945 року за участю генерала Суслопарова. Проте сталін відмовився визнати Акт, а забажав підписання нового у Берліні, здобутому червоною армією.
Другий Акт про капітуляцію Німеччини підписали вже у берлінському передмісті Карлсхорст 8 травня о 22:43 за центральноєвропейським часом. А за московським — 9 травня, о 00:43. Таким дивним шляхом 9 травня стало головним святом срср, а згодом міф про Перемогу перетворився на майже культ.
На щастя, нині Україна відзначає 8 травня як День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Ми відійшли, попри спротив, від радянщини й російського побєдобєсія та приєдналися до європейської традиції відзначення цієї дати. Нам важливо вшановувати історію — але най це буде історія українців, які воювали у Другій світовій із нацизмом, а не уславлення радянського тоталітарного ладу.
І якщо вийшло навіть із 9 травня — може, час змінити й святкування 23 серпня?
День міста часто є умовністю. Встановити точну дату заснування складно, або ж неможливо: розбіжності сягають не тижня, а років, сторіч. В європейській традиції святкування — перша згадка про поселення. Зазвичай День міста прив’язують або до першої писемної згадки в історичних джерелах, або до перших археологічних знахідок.
Чому ж у Харкові Днем міста має бути неточна дата XX сторіччя? Адже Харків, як нині вважають, заснували у 1654–1655 роках українські слобідські козаки. Це аж XVII сторіччя, як писав історик Дмитро Багалій. Утім, і раніше тут не була пустка: розкопки підтверджують, що тут жили половці, руські князі, були поселення на території Харківського та Донецького городища.
З усієї багатошарової історії нашого міста можна вибрати нерадянську, неросійську дату. Такий день має бути дотичний до історії Харкова, бути важливим для містян, зберігати актуальність. Події, пов’язані із совєцькою історією, і всі намагання прикути дні міст до російської імперської чи радянської історії нині невиправдані, некоректні.
Гарним прикладом декомунізації та повернення до справжніх традицій є Полтава. Раніше День міста там відзначали 23 вересня, бо цю дату радянська влада визначила як день визволення. Та нещодавно полтавці замислилися: чи справді місто стало вільним у 1943 році? Німецьких окупантів вигнали, та на зміну нацистському режиму прийшов комуністичний. Нині Полтава відзначає День міста 29 червня: це дата першої згадки про місто в Іпатіївському літописі. Дату святкування обрали містяни під час електронного голосування та відновили її за новоюліанським календарем.
Тож настав час порушити це питання і в нашому місті. Хтось говорить, що не на часі, мовляв, є справи серйозніші. Але це також дуже серйозна і своєчасна справа, бо війна всюди, в тому числі й на інформаційному тлі. Це стане нашою ідеологічною відповіддю ворогу, абсолютно доречною.
Яка позиція міської влади і пересічних харківців
Позиція мера Харкова Ігоря Терехова щодо деколонізації така. Він вважає, головне — зберегти автентичність нашого міста.
«Нам потрібно пам’ятати свою історію. Ніяке суспільство не має майбутнього, якщо воно не пам’ятає минуле, — це аксіома. Сьогодні важливо зберігати традиції та вшановували тих людей, завдяки яким ми сьогодні живемо. Наші діди, батьки воювали й ціною свого життя та здоров’я вони дарували нам життя. Це потрібно пам’ятати. Так само наше святе завдання пам’ятати сьогодні наших захисників, які зараз боронять нашу землю», — відповів Ігор Терехов.
23 серпня 2024 року ми скористалися приводом, аби порозмірковувати про доцільність святкування Дня Харкова саме в цю дату. Допис продемонстрував, що думки часом полярні, й широка суспільна дискусія необхідна та на часі. Коментарі містян були різні: хтось заперечує наявність радянських наративів у виборі дати, дехто звик і хоче зберегти пам’ять про довоєнні часи, інші вважають недоречним у День міста святкувати перемогу сталінізма над гітлеризмом.
Культ 23 серпня. Чому саме зараз варто змінити дату Дня міста
Українців, які воювали у Другій світовій війні, вшановувати важливо, однак це не повинно містити ознаки уславлення совєцького тоталітарного ладу. Важливіша не радянська легенда, а історична правда, зокрема пам’ять про загиблих солдатів і офіцерів червоної армії, що загинули тут після звіту про «звільнення» і пишного салюту.
Потрібно залучати все суспільство, роз’яснювати проблематику, проводити інформаційну роботу, залучати фахових краєзнавців, які працюють з історичними джерелами та можуть надати верифіковану інформацію про місто. Можна вибрати якусь із подій історії Харкова, що має велике значення для його жителів.
«Люди в багатьох випадках не замислюються над походженням цієї дати, а вона часто є одним із численних імперських маркерів на нашій території. Говорити про звільнення чи визволення можна тільки в тому разі, коли після періоду окупації настає період свободи. А тут — нацистський тоталітарний режим змінили на сталінський тоталітарний режим. Погодьтеся, це аж ніяк не тягне на “визволення”.
Цю подію аж ніяк не можна назвати “визволенням”, принесенням волі, свободи. Одразу після приходу червоної армії у вересні 1943 року в Харків переїхав народний комісаріат державної безпеки урср, який розпочав масові репресії проти жителів міста, які провели майже два роки в окупації. Чимало людей засудили за необґрунтованими звинуваченнями. Під підозру потрапляли абсолютно всі, хто залишився в місті в період німецької окупації, — розповідає Владлен Мараєв, історик, співавтор ютуб-каналу «Історія без міфів».
І це дійсно так: тоді один тоталітарний режим прийшов на зміну іншому, і систематично знищував усе українське життя в Харкові. Пам’ять про те визволення несе й радість, і щастя харків’ян щодо факту завершення часу душегубок, біль, сльози від втрат. Адже визволення далося великою кров’ю, великими втратами. Воно принесло гіркоту розуміння, що те, що вважалось радістю, обернулося поверненням влади комуністів. Які й до початку Другої світової війни, і після нищили прояви української національної ідентичності, людяності, бажання свободи, економічної спроможності; нищили думки.
Андрій Парамонов зауважує, що вже понад десять років історики й громадськість говорять, пишуть статті, створюють документальні фільми, видають книжки, — доводять владі, що 23 серпня — фейкова дата в історії регіону. Що це не день звільнення від нацистів, не день закінчення Курської битви, не та дата, яку Харків може святкувати як День міста.
«російські військові продовжують нищити харківську старовину, їм не можна пробачати! І боротьба проти сучасних нацистів які прикриваються перемогами дідів має бути різною. Харкову потрібно вже зараз вести інформаційну війну з російськими окупантами і показувати, що наше українське місто відвертається від них, ми не хочемо чергового освобождения.
Російський загарбник повинен побачити, що його не тільки зустрічають пострілами наші славні воїни і захисники, що він не дочекається від нас радощі при зустрічі, тим більше квіточків, ні живим окупантам, ні тем паче мертвим. Ми повинні показати, що викреслюємо все, що бруднить Харків і пов’язано із міфами радянських часів».
Андрій Парамонов
До того ж, 23 серпня — День вшанування жертв сталінського терору. Це виглядає цинічно, коли в Харкові — свято, а в усьому світі згадують про жертв, яких режим сталіна знищив.
«Ми маємо порушити питання: чи було це визволенням, а не зміною однієї окупаційної влади на іншу. Армія воювала проти одного окупанта, але держава, за яку вона воювала, — це не була держава Україна, це була імперія. Тому вважаю, що потрібно проводити велику інформаційну кампанію, донести це до харків’ян. Думаю, із часом ми відійдемо від дати 23 серпня як Дня міста Харкова», — розмірковує Мілла Денчик.
«Який сенс відзначати день повернення в місто совєцької влади? У Харкові могло б пасувати (як один із варіантів) зробити День міста 27 лютого, коли знищили російські спецвійська, які прорвалися в Харків. Бо це вже наша історія. Актуальна й важлива», — пропонує Владлен Мараєв.
Тож нині саме час декомунізувати День нашого улюбленого Харкова. Варто залучити харківську громаду, пояснювати важливість змін, запросити істориків і краєзнавців, аби надали цікаві й достовірні факти. І тоді вже всією спільнотою вибрати якусь значущу подію історії для Дня міста.
День Харкова, 2024 рік. Фото: Ігор Лептуга
Ставайте частиною спільноти «Накипіло» —підтримайте своє медіа
