Пам’ятники російським культурним (і не дуже) діячам, вулиці на честь радянських правителів на території України гріють душу росіянам так само сильно, як коматозні спомини про найсмачніший у світі пломбір і найдешевшу ковбасу. Адже це «спільна історія», а значить — українців неодмінно треба захистити. Від чого захистити? Від суверенітету, незалежності та, відповідно, власної історії.
Неможливо повернути своє, не розчистивши й не переосмисливши простір навколо. Цим і займається культура в широкому сенсі. Важливим шляхом позбавлення від залишків радянської символіки й російських наративів про вічну дружбу народів є декомунізація. Міф про спільну щасливу історію викорчувати не так просто. Втім, процес триває.
Пригадаймо, як все починалось:
Пам’ятаєте славнозвісний мем, де пенсіонер у квадратній шапці гірко плаче в хустинку зі словами: «Ленина свалили»? Це відео зняте службою новин «24-го каналу» дев’ять років тому. За цей час багато чого змінилося. Знайти пам’ятник Леніну на території України можна хіба що в Прип’яті, де час зупинився від трагічного 1986 року.
Справжній процес декомунізації в нашій країні почався майже разом із війною. У 2015 році Верховна Рада ухвалила низку законів про державну політику пам’яті та прощання з комуністичним минулим. Переважно це стосувалося перейменування вулиць, ліквідації пам’ятників і вплетених в архітектуру згадок про соціалістичний устрій. Втім, робота ця триває понад вісім років, її ще багато всюди: на Сході, Заході, Півдні, Півночі.
Мені, людині з Луганщини, поталанило пожити впродовж тривалого часу на Закарпатті. З однієї крайньої точки — до іншої, так би мовити. Коли бачиш, скільки там пам’ятників радянським персонажам — відчуття, ніби й з дому не виїздила.
У Харкові в 2015 році небайдужими містянами була ініційована громадська організація «Декомунізація. Харків», яка з часом амбіційно розширилася до «Деколонізація. Україна». Її натхненники й головні рушії — Вадим Поздняков і Мілла Денчик. Читач може хіба уявити, скільки за ці роки з героями відбулося пригод, скільки вони пережили моментів зневіри, їдких коментарів і нападів.
Але активісти вперто продовжували робити своє. Пригадують: у Харкові за часів Кернеса це було драйвово, але не без позитивних результатів. Особливо, коли харків’яни об’єднувалися. На рахунку проєкту — сотні знесених пам’ятників, замінених покажчиків, демонтованих серпів і молотів, десятки перейменованих вулиць по всій країні. Це результат постійних звернень до міської та обласної влад, «буцкання» можновладців, залучення громади. Усі небайдужі допомагають світлинами знахідок радянської спадщини і також відправляють звернення що пришвидшує процес.
Засновник ГО Вадим Поздняков ненадовго приїхав у Харків. Сам він місцевий, із Північної Салтівки. Нині такі часи, каже деколонізатор, коли справи потребують фізичної присутності, тож він їздить країною, спіймати його важко. За кілька тижнів перебування у Харкові Вадим разом із Міллою Денчик, художницями Діною Чмуж і Єлизаветою Кричковською встигли замалювали мурал Єсеніну і створити на його місці шлях до набуття Україною незалежності в основних символах. Згодом Єлизавета поїхала, трійця ж замалювала портрети пушкіна, а Діна створила там патріотичний мурал.
Ми з Вадимом прогулялися центром Харкова та «помилувалися» на другому році дев’ятирічної війни з росією згадками про людожерський радянський режим.
Коли ми домовлялись про зйомку, обговорювали маршрут — обрали першою точкою Харківську міськраду. Дуже наочна алегорія фігурок мавпочок (ні, не тих, що на фонтані), які нічого не бачать, не чують і не говорять. Будівля міської ради пошматована російськими ударами, шибок немає, але серпи та молоти — в ідеальному стані. Знести їх у міської ради рука не піднялася, їх дбайливо обгорнули тканиною. Очі не бачать — серце не болить, як-то кажуть.
Під час нашої зустрічі Вадим згадує про ще одну перлину — меморіальну дошку біля входу в Свято-Успенський собор. Пам’ятка архітектури національного значення, між іншим. Олександрівська дзвіниця собору побудована в XIX сторіччі на честь перемоги у війні з Наполеоном. Зводили на совість, дуже міцна. Вистояла в Другу світову. Нині належить до єпархії УПЦ (московського патріархату).
На споруді дзвіниці — дошка, що російською мовою інформує: «дзвіницю зведено з вдячністю Богу за порятунок росії від нашестя Наполеона». Невідомо, хто у Харкові сьогодні може радіти, що в далекому 1812 росію було врятовано, але така табличка висить у центрі міста, навіть не прикрита. Неподалік, до речі, від місця, куди нещодавно росіяни поцілили «Іскандером», пошкодивши цивільні споруди.
Я зауважую, що необхідна ініціатива Мінкультури, аби прибрати плиту, адже будівля є історичною пам’яткою. Вадим відказує, що міськрада може взяти участь у пришвидшенні демонтажу: надіслати запит на департамент культури обласної адміністрації, аби там надіслали документи вже на міністерство.
«Я неодноразово звертався до міської ради, та найцікавіше, саме щодо цього об’єкта жодного разу не отримав відповідей. По інших об’єктах відповіді були, а про цю дошку — нічого. Теоретично ухвалити рішення про знесення можуть балансоутримувачі. Проте й міська рада може ухвалити рішення про демонтаж на виконкомі та надіслати припис про його необхідність. Надіслати сюди комунальників, прибирати цей непотріб — це питання години. Кілька комунальників, пара ломів, драбина — і плита їде в умовний Історичний музей, який теж тут неподалік», — каже Вадим.
Табличку встановлено не в 1812 році, а за часів «легітимного» президента незалежної України. Храм виявився зачиненим. Дізнатися, що про плиту та російську агресію думають його служителі, нам не вдалося.
Тож крокуємо до міської ради, де лише з фасаду бачимо близько десятка серпів та молотів, герб срср, що підпирає дах. Тільки й дивуєшся, як радянська влада «вдовблювала» народові, що вона тут назавжди. Навіть «шкіра» архітектури це відчула.
«Всередині сесійної зали теж є серпи і молоти. Ордени із зображенням леніна, жовтневої революції — у холі міської ради. Я їх знімав за рік до повномасштабного вторгнення, але їх того ж дня повернули. Портрети різних радянських товаришів. Що зараз всередині, я не знаю, але в межах аварійних робіт можна все це зовні поприбирати», — вважає Вадим.
На питання, чи дорогим задоволенням є деколонізація, активіст відповідає негативно. Він аргументує: аби прибрати серпи та молоти, необхідно кілька комунальників, будівельна люлька й кошти на пальне. Із пам’ятниками ситуація подібна. Посилаючись на досвід західних регіонів, Вадим стверджує: знесення одного обійдеться не дорожче двох тисяч гривень.
Від міськради ми пройшлися до станції метро «Пушкінська». Вражень вистачить надовго. Ми зупинялися майже через кожні кілька хвилин, роздивлялися серпи та молоти, хитро замасковані під архітектурний ансамбль. У розмові виходимо на цікавий дисонанс: реставрувати ці елементи заборонено, демонтують їх неохоче. А їм уже понад 70 років, і на вулиці Алчевських такий шматочок нещодавно впав — добре, що не на голову комусь. Та чи є гарантії, що так щаститиме і надалі?
Вадим слушно зазначає, що на Сумській, головній вулиці міста, якось «вдало» склалося, що по один бік розташовані імперіалістичні символи, по інший — радянські. Подібне й на другій важливій артерії міста — Пушкінській. Та серед незліченної кількості «зради» бачимо й «перемогу». Вулиця імені особистого секретаря Сталіна, Бориса Бажанова, повернула історичну назву — Чорноглазівська. На будинку № 5 табличка сповіщає, що тут жив Бажанов, ще не прибрали. Вочевидь, комусь було неприємно проходити повз цю табличку: її облили жовто-блакитною фарбою.
Деколонізатор зазначає, що останнім часом неповороткий і складний процес став набагато легшим, бо влада почала ставитися до цього серйозніше.
«Якщо брати ситуацію в Харкові, треба дивитися, з яким містом порівнювати. Процес іде, у Києві об’єктів утричі більше, але в Харкові все одно їх більше сотні. Роботи дуже багато, але вона потихеньку проводиться. Думаю, впродовж року-двох більшість все ж таки приберемо. Справа почала рухатися, і це найголовніше», — розповідає Вадим.
Потім ми помилувалися пам’ятною дошкою очільнику КДБ на вулиці Манізера і пішли рахувати мурали пушкіну на вулиці Пушкінській поблизу метро «Пушкінська». Їх меншає. Наприклад, портрет імперського поета на стіні кав’ярні замінили зображенням фонтана закоханих, що біля метро «Архітектора Бекетова». На місці ще одного зображення художниця Діна Чмуж намалювала соняшники та написала рядки вірша Катерини Калитко. Залишилося ще три.
Вадим говорить, що центральні топоніми є найбільш проблематичними в Харкові. На околицях ви знайдете вулицю Куліша, Курбаса, Ужвій. А в центрі — Пушкінська впирається в Лермонтовську, теплого вечора можна неквапливо пройтися вулицею Єсеніна, що теж у центрі.
«Терехов торік казав, що він не хоче перейменовувати Пушкинську, згодом різко змінив думку. Я так розумію, що вона готується на самий кінець. Можливо, її взагалі перейменовуватиме обласна адміністрація, судячи з темпів. Наразі ніхто нічого не починав щодо цієї вулиці, ймовірно, доведеться це робити пану Синєгубову, якщо він буде головою ОВА. На станції метро вірші пушкіна прибрали, та роботи ще багато. Думаю, це затягнеться надовго, і не раніше наступного року побачимо якісь зміни», — розповідає Вадим.
Оскільки Вадим Поздняков зараз чи не єдина людина, яка займається цим складним багатоланковим процесом — він примудряється тримати в пам’яті ситуацію у всіх регіонах: від маленьких населених пунктів до обласних центрів.
«Всюди по-різному. В одному місті може бути все добре з перейменуванням вулиць і погано з пам’ятниками. Є регіони, де все йде до завершення, як на території Львівської області. Причому на Львівщині було дуже багато об’єктів, їх майже 200 демонтовано від початку повномасштабного вторгнення. В одному селі навіть знайшли пам’ятник пушкіну. Вони, до речі, були у Тернополі, в Ужгороді, у Мукачеві. А є регіони, де особливо нічого не починалось, як у Миколаївській області. Тоді як у більшості областей процес рухається: у великих містах, районних, обласних центрах, натомість у периферійних населених пунктах усе погано», — пояснює Вадим.
На цьому наша прогулянка закінчилася. Підсумовуючи, зазначимо:
- Декомунізація — це недорого.
- Кожен може допомогти, надавши розголос, відправивши запит до профільних департаментів міськради чи обладміністрації. Можна також підтримати проєкт фінансово, оскільки він є незалежним.
- Активність у соцмережах — працює.
Відеоверсія прогулянки:
Нагадаємо, у Харкові на місці муралу з Єсеніним з’явилося зображення різних етапів історії України.
«У цій боротьбі немає статі». Парамедикиня Мілла Денчик
