Спогади про розвідників, які загинули на Донеччині у 2024 році

22 жовтня 2024 року поблизу села Шахтарське на Донеччині від удару російського снаряда «Краснополь» загинули семеро розвідників 113-ї окремої бригади територіальної оборони. До другої річниці трагедії рідні організували пам’ятний автопробіг, який планують проводити щороку.

Автопробіг і вшанування загиблих на кладовищі 

Після хвилини мовчання колона рушила. На автівках майоріли прапори з портретами полеглих. Нас погодилися підвезти куми одного із загиблих хлопців Жанна й Антон. Відчувалася туга, яку навіювали спогади. Військові, яких ми бачили дорогою, віддавати честь, а цивільні водії зупиняли автівки, щоб ушанувати пам’ять воїнів. 

Кінцевою точкою була Алея Слави міського кладовища Харкова, де поховані більшість хлопців. Коли ми заїжджали на кладовище, перед очима постали тисячі прапорів. За кожним із них — чиясь рідна душа. Близькі ділилися спогадами, капелан проводив поминальну молитву, а ми намагалися закарбувати пам’ять полеглих.

Дорогою назад із Жанною та Антоном ми розмовляли про їхнього полеглого кума Дениса «Тренера» та його побратимів. 

«Я так розумію, на них полювали. Вони були хлопці справні, виконували завдання, на білгород ходили. Каже: “Я за кордон сьогодні, цукерок привезти?”», — згадує Антон.

Від Харківщини до Донеччини: бойовий шлях розвідників

Усі хлопці познайомилися у 2022 році: вони були добровольцями. Разом звільняли Харківщину, зокрема селище Пролісне та Ізюм. Також вони воювали поблизу селища Залізничне й виконували бойові завдання на півночі області. Узимку 2023 року підрозділ захищав Донеччину поблизу Бахмута. Згодом вони повернулися на північ Харківщини, обороняли її до вересня 2024 року. Спочатку захисники були розвідниками, а згодом почали працювати з безпілотниками.

У вересні 2024 року підрозділ знову відправили на Донеччину. Приблизно за місяць семеро бійців загинули внаслідок прямого влучання снаряда «Краснополь» у бункер. Побратими змогли дістатися до зруйнованого укриття лише з третьої спроби. Тіла захисників вдалося евакуювати та передати родинам. Уже наступного дня на цих позиціях були окупанти.

Якими захисників пам’ятають рідні та побратими

Дружина Аліна розповідає, що вони познайомилися у 2017 році, коли Олександр ще служив у Чугуєві.

«Я мріяла вийти заміж за військового. Так склалося, що, коли ми зустрілися, він проходив службу за контрактом у 92-й бригаді. Олександр був звичайним солдатом, але я бачила, як у нього горять очі від того, що робить. Він хотів жити у вільній і незалежній країні. Був добрим, світлим, чуйним і намагався допомогти всім, кому це було необхідно», — згадує Аліна.

24 лютого 2022 року Олександр поїхав до військкомату. Дружина пропонувала йому залишитися вдома — він відмовився.

«Було дуже важко прийняти те, що відбувалося. Я розуміла, що він не буде сидіти осторонь і чекати бронювання на роботі. Пропонувала йому пересидіти — відмовився. Побачилися ми тільки через місяць. Я ніколи не забуду його слова: “Зай, хто як не ми буде захищати свої сім’ї та домівки”.

Коли ти стоїш на порозі квартири, обіймаєш, цілуєш, вдихаєш запах коханої людини й розумієш: зараз двері зачиняться — і він поїде, а ти залишишся з цим болем. Ти віриш, що ви скоро зустрінетеся, та, на жаль…», — ділиться дружина загиблого.

Друзі Дениса Антон і Жанна розповіли, що на початку повномасштабного вторгнення рф Денис відправив дружину й доньку за кордон, а сам одразу долучився до ТрО.

«Він запхав її у переповнений потяг і відправив. У нього нічого не залишилося. Він віддав усі гроші, що були, і сказав: “Іди, йди”», — каже Антон.

Дружина та близькі пам’ятають Дениса веселим і дружнім. Навіть у найскладніших ситуаціях він знаходив привід пожартувати, аби підтримати рідних.

«Мій чоловік був тренером, тому такий позивний. Він працював у спортивному залі. Всі клієнти, друзі знають, наскільки він був активним, позитивним і гуморним. Любив усілякі двіжухи, і мені хочеться, щоб усі його таким і запам’ятали. Хочеться продовжувати дарувати людям хоча б трішки відчуття, яке він міг подарувати. Навіть коли був на війні, постійно казав: “Оце двіжуха, мені подобається, все класно”. Саме тому мені хочеться нести пам’ять про Дениса у вигляді якоїсь двіжухи, де люди збираються, щось пригадують, активно проводять час разом», — описує дружина Марина.

Батько Олександр згадує сина як завзятого спортсмена, працьовиту й наполегливу людину.

«Єгор був доброю, чуйною людиною, завжди відгукувався, коли хтось просив допомоги. Він любив сім’ю, цінував рідних, був працьовитим і наполегливим. Любив спорт, завжди прагнув рухатися вперед і працювати над собою. Для мене він був не просто сином, а частиною життя, моєю гордістю. Я хочу, аби люди, які не встигли познайомитися з Єгором, знали, якою людиною він був. Щоби пам’ятали не лише його ім’я та що він був розвідником, а і його добре серце. 

Найважче для батька — це втратити сина. Біль від цієї втрати неможливо передати словами. Я хочу, щоб Єгора пам’ятали, щоб його ім’я не забували, щоб про нього говорили й передавали пам’ять наступним поколінням», — розповідає чоловік.

Дружина Людмила ділиться спогадами про його характер та цілі:

«Міша був життєрадісною, товариською людиною. Він легко знаходив спільну мову з людьми, був дуже відповідальним і цілеспрямованим. Добре знав історію України й хотів передавати знання дітям: умів зацікавити навіть тих, хто зовсім не цікавився. Йому вдалося захопити дітей предметом так, що весь клас почав отримувати найкращі оцінки. Він був справжнім патріотом, хотів долучитися до звільнення Донбасу. Любив Бога, Україну, свою сім’ю. Я хочу, аби ті, хто не встиг із ним познайомитися, знали й пам’ятали його життєрадісним, відкритим до людей, відданим тому, що любив».

Молодший брат «Скорохода» Дмитро вдячний йому за підтримку та життєві настанови. Каже, брат для нього був авторитетом. 

«У мене брат був чудовою людиною. Він реально нас усіх виховав. Коли ми сюди переїхали, був нам як нянька: з усіма проблемами йшли до нього, абсолютно ніхто не соромився. Перший раз він пішов на війну ще у 2014–2015 році. Коли почалося повномасштабне вторгнення, теж одразу пішов. Я з мамою не спілкувався дев’ять років, тільки з братом і сестрами. Завдяки йому ми з мамою помирилися. Останні три роки до її смерті спілкувалися, бо він для мене був авторитетом», — ділиться Дмитро.

Це історії п’ятьох захисників, а того дня загинули семеро. Серед загиблих також були: 47-річний Віталій «Тихий» Свирид, до повномасштабного вторгнення він працював бригадиром на «Укрзалізниці». І ще 41-річний Сергій Коваленко на псевдо «Іменинник». Працював на агрокомбінаті «Слобожанський», із 2014 року брав участь в АТО.

Довіра побратимів

На фронті важливо мати поруч людей, на яких можна покластися. Довіра не виникає одразу — вона формується через подолання труднощів, зростає із відповідальності одне за одного. 

«Якщо хлопці як одна сім’я, один за одного, і ще нормальні зверху люди стоять — тоді все буде супер. Бо є такі, що переходять і намагаються втекти, багато йде в СЗЧ. Хлопці, які прийшли спочатку, вони пішли не за гроші, а за ідею. Вони йшли захищати», — каже друг «Тренера» Антон.