Кілька років тому ми з очільником ГО «Деколонізація. Україна» Вадимом Поздняковим організували відеопрогулянку центром. І майже через кожні 300–500 метрів зупинялися біля об’єктів, що потребують зміни чи демонтажу. Це меморіальні таблички представникам КДБ, серпи та молоти, російськомовні вивіски тощо.
Цьогоріч ми намагалися спланувати подібний маршрут — і не вийшло, що свідчить: процес триває. Є низка вулиць чи об’єктів, де необхідна дерусифікація. Утім, тепер це локальні, а не глобальні питання. Загалом, каже Вадим, Харків не пасе задніх у деколонізації: тут лишилося менше роботи, ніж у Києві чи в Одесі, приміром, але сусідня Полтава швидше позбувається радянських та імперських маркерів.
За словами Вадима, до повномасштабної війни деколонізація в регіонах була поверхневою. У малих населених пунктах Україні вона була суто косметичною: вулиці перейменовані, але показники не змінювалися, пам’ятники з радянською символікою лишалися на місці.
Харківщина, наші дні. Фото: ГО «Деколонізація. Україна»
«Цьогоріч був ухвалений закон про засади державної політики нацпам’яті. З позитивних моментів — це продовження на рік антисаботажного механізму: знову є час на офіційну деколонізацію в органів місцевого самоврядування і голів обласних адміністрацій. Із мінусів: у законі було прописано, що є місяць в Інституту національної пам’яті, аби дати списки тих, хто підпадає і хто не підпадає, але перші з них уже опубліковані, і по них є питання. Туди потрапило дуже багато тих, хто ні хорошого, ні поганого про Україну не казав. От навіщо Харкову вулиця академіка Павлова чи станція метро?», — говорить Вадим Поздняков.
Власне, перейменування станції метро «Імені Академіка Павлова» є одним із болючих. Нині, каже Вадим, є пропозиція назвати цю станцію на честь Василя Стуса. Аби це було недорого — достатньо перейменувати й замінити таблички, а з дизайном розбиратися вже по завершенню війни. Також він нагадав, що станцію метро «23 серпня» пропонують назвати «Павлово Поле».
Дискусійним є питання пам’ятника Володимиру Висоцькому. Відомо, що скульптуру барду біля скеледрому неподалік Палацу спорту встановили в 2013 році. Ми бачимо співака з гітарою на тлі зім’ятого листа з поезією. Міська влада та Український інститут національної пам’яті не вбачають для демонтажу юридичних підстав, оскільки пам’ятник не містить прямої комуністичної чи імперської символіки. Та й сам Висоцький не був затятим українофобом чи імперцем за буквою закону про декомунізацію.
«Є окремі персоналії, які дійсно були не те, що лояльними до України, а навіть друзями. Це одиничні випадки, але ми говоримо про публічний монументальний простір, це топоніміка. Ми бачили якісь виступи Висоцького за українську незалежність, на захист українських дисидентів? Ми зробимо свій пантеон, ще будуть ламатися списи, ще будуть дискусії: десь приємні, десь неприємні. Але ми із собою, з українцями розберемося самі. А росіян — за кораблем. Чим заслужив Висоцький мати пам’ятник у Харкові? Абсолютно нічим. У нас немає пам’ятника Миколі Міхновському, Юрію Шевельову, Йогансену», — каже Вадим.
Тут логічно постає питання пам’яті про діяльність Людмили Гурченко — акторки, що реалізувалась у москві, але народилася й виросла в Харкові. У місті є її пам’ятник, мурал, меморіальна таблиця в будівлі школи.
Який внесок в українську культуру встигла зробити Гурченко? Як буде сприйматися її роль через 20 років харківцями, коли по телевізору в обов’язковому порядку не показуватимуть радянських російськомовних фільмів? А оскільки розповісти про її доробок без російського контексту неможливо, що має залишитися в пам’яті українців?
«Буде піднята дискусія. Ми пам’ятаємо, як вона ставилася до Харкова: не дуже любила місто, вважала його провінційним. Людина працювала в москві, працювала на москву, померла на москві. Ще їй дуже важко далась Незалежність України: мовляв, ми один народ. Людина, яка все життя присвятила російсько-радянській культурі, у місті, де вже будуть вшановані Хвильовий, Міхновський, Шевельов тощо, виглядатиме недоречно. Так само із Висоцьким. Коли у нас будуть пам’ятники нашим культурним діячам, виникне питання: “Що він чи вона тут забули?”. І зараз виникає питання, але далеко не у всіх», — зазначає Поздняков.
Одне з нагальних питань — святкування Дня міста, адже неодноразово наголошувалося, що це в радянській традиції прийнято вважати 23 серпня звільненням міста від нацистських окупантів. Насправді це відбулося пізніше. Хоча салют у москві з нагоди визволення Харкова відлунав 23 серпня 1943 року, залізнична станція Нова Баварія та Червонобаварський район були звільнені лише 29 серпня. До того з деяких вулиць ще вибивали ворога.
Останніми роками все частіше лунають пропозиції перенесення Дня міста на іншу дату. Громада, патріотична спільнота, історики, дослідники культури міста, деколонізатори вважають, що вибір дати 23 серпня — сумнівний. Він відвертає увагу від Дня Державного прапора та Дня Незалежності України. Поздняков із цим погоджується, говорить, що Харків «дозрів» до моменту, щоб обрати нову дату, яка буде історично й логічно обґрунтована.
Більше дізнайтеся з розмови.
