У цьому випуску подкасту «Ілля Рєпін: далекий близький» на Радіо «Накипіло» відомий американський письменник і журналіст Девід Ріфф, заступниця директорки Харківського літературного музею Тетяна Ігошина й директорка музею Іллі Рєпіна Світлана Бучаста говорили про труднощі деколонізації в Україні.
Деколонізація. Здається, що сьогодні ми так часто чуємо це слово й так часто обговорюємо явище, яке воно позначає, у якісь позитивній чи негативній конотації, що вже інколи воно може здаватися певним тригером. Коли ми чуємо це слово, то розуміємо, що це якісь надскладні для нас процеси, які сьогодні дуже активно відбуваються.
Загалом дослідники досі не зійшлися в думці про те, чи взагалі доцільно використовувати термін «колонія» стосовно України. Якщо ми не колонія, то про які деколонізаційні процеси в нас може йтися?
Особливо це питання складне для совєцького періоду, оскільки де-факто Україна залишалася окремою республікою у складі совєцького союзу. Вона не мала якогось офіційного колоніального статусу.
Але все, що відбувалося навколо, — це й економічне підпорядкування, і процес змосковщення, і певне таке знищення чи репресії проти політичної та культурної еліти — указує на конкретні колонізаційні процеси, які відбувалися.
З огляду на це все ж таки можна говорити й використовувати терміни «деколонізація» і «деколонізаційні процеси» стосовно культурних процесів в Україні.
Найактивніше ми стали про це говорити і якось рухатися у цьому напрямі починаючи із 2014 року — від Революції гідності, від початку російського вторгнення на територію України.
Спочатку йшлося більше про декомунізацію. Нині триває певний дискусійний процес стосовно того, чому все розпочалося з декомунізації як першого етапу, чому тоді не копнули глибше, чи ці процеси, які відбуваються сьогодні, доганяють нас із 2013–2014 років. Тоді підготували нормативно-правову базу. Чотири декомунізаційних закони про засудження комуністичного й націонал-соціалістичного тоталітарних режимів, заборону їхньої символіки. Далі були ще закони, які зробили можливим оприлюднення архівів совєцьких органів репресій для загального доступу; закон, який уводив певний спеціальний статус для борців за незалежність України у ХХ столітті.
Після повномасштабного вторгнення ми маємо окремий закон про засудження і заборону пропаганди російської імперської політики в Україні.
Якщо так говорити символічно за процесами, які відбувалися, то, по суті, ми почали з «ленінопаду», перейшли до «пушкінопаду» й наразі перебуваємо на цій стадії.
Що передбачають закони про декомунізацію
Зміну топонімів і маркувань якихось культурних об’єктів. Усе це відбувається інколи дуже некеровано та стихійно. Інколи це супроводжується певним саботажем із боку місцевої влади. Іноді в усіх цих процесах ми бачимо вкрай багато помилок, необдуманих кроків і рішень. Але так чи так усі ці процеси змушують нас постійно звертатися до своєї історії й пояснювати, викопуючи знання і процеси, пояснювати собі й тим, хто навколо нас, чому ми робимо це. Без цього історичного контексту здається, що з нами відбуваються якісь дивні дива. І це просто така наша емоційна реакція на повномасштабне вторгнення. Без історичного контексту ми не можемо зрозуміти суті цих процесів та їхньої потрібності.
Американський письменник і журналіст Девід Ріфф:
«Найперше, що я хочу сказати: минуле будь-якої країни надзвичайно складне. Людину, яку можуть уважати героєм для однієї країни, можуть не вважати такою для іншої країни. Коли ми говоримо про минуле, то говоримо про інтерпретацію минулого, але воно завжди складніше, ніж це. Візьмімо як приклад постать Богдана Хмельницького. Для українців-християн він один із найбільших героїв. Натомість українці-євреї можуть уважати його одним із найбільших злодіїв в історії.
Що я можу сказати, то це те, що все суспільство навряд матиме однакову думку про якісь історичні події, і важливо це розуміти. Це стосується, наприклад, також і татар. Звісно, що 2024 року зрозуміло, чому українці дивляться у минуле. російська війна — це не просто спроба домінувати над Україною, це спроба знищити українське минуле. Тому цілком зрозуміло, що українці дивляться у це минуле, але не гарантовано, що це буде так очевидно, як здається».
Директорка музею Іллі Рєпіна Світлана Бучаста:
«Постать Рєпіна присвоїла совєцька влада. Саме тому, можливо, наш музей з’явився 1969 року. Це час певної ідеологічної відлиги. А історія появи нашого музею узагалі дуже цікава, тому що насправді наша громада хотіла відкрити музей Рєпінові ще за його життя, 1914 року, але тоді не склалося: війна, революція, а вже в 1918-му ворошилов із “благословення” cталіна почав листування з Рєпіним, щоб він повернувся до совєцької країни.
Але ж він перебував тоді у Фінляндії. Рєпін листувався, але не повертався. Оце все посприяло тому, що Рєпіна сприймають як ‘”невозвращенця” і навіть білогвардійця. Саме тому, мабуть, у Чугуєві пам’ятник замість 1954 року встановили 1956-го, бо його десь загубили на залізниці.
Ми думаємо, що це пов’язано саме з тим, що партійна еліта нашого міста була проти того, щоб увічнити Рєпіна на малій батьківщині. Хоча комуністична партія тоді проводила політику присвоєння. Тому що молода совєцька республіка потребувала такого авторитета, як Рєпін, щоби зробити з нього певного лідера нового мистецького напряму — соціалістичного реалізму. Що стосується переосмислення, то починаючи, мабуть, з 90-х років наш музей дуже активно почав працювати в архівах. Й оці архівні документи дали нам багато-багато нової інформації. Це справді змінило чимало совєцьких наративів.
Проте музей відкрили за часів ідеологічної відлиги, тому навіть під час відкриття не було заполітизації експозиції. Тобто це був більше народний проєкт, тому що колекцію збирали жителі Чугуєва.
Музей удалося відкрити завдяки тому, що у процес утрутився льотчик-космонавт Леонов, який зробив місцевому керівництву зауваження, що в Чугуєві досі немає музею Рєпіна. Саме це стало поштовхом до відкриття.
Сьогодні росія використовує постать Рєпіна так само, як колись і більшовики. Тому нам відомо чимало випадків, коли він більш відомий за кордоном як російський художник. Звісно, тут не йдеться про національність — нам важить усе ж таки зазначити принаймні країну походження і ту країну, з якою пов’язана велика частина його творчості.
Є кейс виставки в Атенумі у Фінляндії, коли Атенум у співпраці, здається, з Третьяковською галереєю і Музеєм російського мистецтва робив виставку з картинами Рєпіна. Тоді країною його походження підписали росію. Після хвилі звернень із боку українських установ і окремих громадян організатори внесли правку — і країною походження художника написали Україну. Але в поясненні куратори, як відомо з публікації, говорили, що їм забракло інформації, щоб дізнатися реальний контекст життя художника».
Девід Ріфф:
«Я сказав би, що ви можете зробити мистецтво не досить політичним, якщо не надаєте потрібний контекст, або занадто політичним, прив’язуючи його до певного соціального, політичного чи національного контексту. І це проблема. Народження у якійсь країні не є визначальним фактором творчості. Ісак Бобель народився в Одесі, але ви не можете говорити, що він суто український письменник.
Візьмімо, наприклад, Рєпіна. Так, він був українським художником, але також він був частиною об’єднання передвижників, і вони точно не є українськоорієнтованим рухом. Є дуже багато митців, які працювали в XIX сторіччі й на початку XX сторіччя, у яких велика суміш ідентичностей: і української, і російської. Ми можемо говорити таке, наприклад, про Чехова.
Це буде змінюватися. Уже змінюється. Наприклад, деякі музеї в Північній Америці змінили підпис Рєпіна з російського художника на українського. Українські академічні дослідження нині набагато важливіші, ніж вони були двадцять років тому. І, звісно, що з української перспективи це може відбуватися не досить швидко, але ви не можете розігнатися за одну секунду з нуля кілометрів до 120 кілометрів за годину. Ба навіть за рік цього не зробиш. Будь-які такі категоричні заяви — це дуже велике спрощення.
Як-от сказати, що Рєпін тільки український художник, чи тільки російський художник. Сказати, що він український художник — це, можливо, буде кращим спрощенням, але це все одно завелике спрощення».
Світлана Бучаста:
«Я можу сказати, що для мене деколонізація — це перш за все зміна власного сприйняття якихось питань, які для нас дуже важливі сьогодні, тому що у прагненні поділити на своїх і чужих я, наприклад, убачаю звички все ж таки тоталітарної людини.
І це не дивно, тому що старше покоління майже не має іншого досвіду, не має досвіду думання як людина з вільного світу, як людина демократичного суспільства. Що я бачу, наприклад, серед наших відвідувачів, то це те, що навіть молодь переймає досвід від батьків. Тому ми маємо сьогодні такі ось інформаційні кампанії, які, я думаю, дуже подобаються великій кількості людей, але вони не основуються на науково обґрунтованих фактах. І ми, як музейники, такого прийняти не можемо. Іноді навіть дуже важко сперечатися. Мені здається, що оці інформаційні кампанії, які фокусують погляд і велику увагу на такому, як написання прізвища, яка літера, тобто на речах насправді другорядних, вони відвертають увагу від головного, як на мене, а головне полягає в тому, що якщо Рєпін наш, якщо Україна цінує, якщо він нам потрібен, то ми маємо зберігати цю пам’ять якимись конкретними речами — починаючи від реставрації пам’яток архітектури, пам’ятних місць у місті Чугуєві й закінчуючи тим, що казав Девід, — академічними дослідженнями.
Ви знаєте, мені здається, що тут теж спрацьовує така совєцька звичка, така тоталітарна, що музей має тільки прославляти й говорити про те, чим ми маємо гордитися. Але ж насправді музей може аналізувати дуже складну історію, досить-таки травматичні якісь речі та змушувати громаду визнавати, що був такий-от негативний досвід, що було щось таке, що може сьогодні не припасти нам до душі. Але це треба осмислювати, і ми маємо робити це, маємо порушувати ці питання й транслювати, представляти громаду як таку, що може осмислювати свій травматичний досвід і свій історичний досвід».
«Я не бачу жодного сценарію, коли росія зміниться. Отже, будь-які зміни мають іти від нас, українців, і тих, хто готовий нас чути у світі. Що я можу додати? Ідея ліберальної росії — це була б прекрасна ідея, але такою самою прекрасною ідеєю була б ідея безсмертя».
Девід Ріфф
