Чи не в кожному населеному пункті нашої великої країни років 10–15 тому можна було побачити одну й ту саму картину: ленін «в йолках» і меморіал, присвячений героям Другої світової війни. Щоправда, за радянським наративом він називався «героям Великої Вітчизняної війни».
Нині — слава Ісу та ЗСУ! — із леніним покінчено. Меморіали, пам’ятки переосмислюються, оскільки совєтський режим був не менш кривавий і тоталітарний, аніж нацистський.
Ми знаходимося на народному місці пам’яті загиблих у російсько-українській війні. Така жива згадка для всіх, хто проходить центром міста, про страшну ціну, яку ми платимо щодня за нашу свободу.
Актуальним є питання: а чи має бути сьогодні в Харкові меморіал, присвячений загиблим у цій війні? Адже ворог під Липцями та вщент стирає Вовчанськ. Що про це думає міська рада, громада, жителі Харкова? Давайте розберемося.
Одразу зазначимо: це не єдине та не перше імпровізоване місце пам’яті в центрі. Уперше прапорці з іменами загиблих бійців спецпідрозділу ГУР МО «Кракен» з’явилися біля будівлі Харківської облвійськадміністрації.
Це була ініціатива побратимів полеглих захисників та їхніх близьких. Серед них — Ганна Почуєва, мама добровольця В’ячеслава на псевдо «Сап».
«Вони з дружиною планували все.
І тут, як сніг на голову, ця війна. 24 лютого о 6 годині ранку він зібрав документи та пішов до воєнкомата. У сина був білий військовий квиток, його у воєнкоматі не взяли, і тоді він побіг у “Кракен”.»
Ганна згадує: до повномасштабного російського вторгнення В’ячеслав жодного разу навіть не тримав у руках автомат. Але був дуже вмотивованим і категоричним у своїй громадянській позиції.
Ми проходимо повз місце трагедії та особистого болю пані Ганни. Тут 14 березня приліт російського «Іскандера» забрав життя її сина. Ганна часто приходить сюди, приносить улюблені смаколики сина: каву та солодощі. Розмовляє з ним.
«Я з ним тут розмовляю. Я його прошу, щоб він захищав хлопців своїх, щоб сім’ю теж оберігав. Ну, якось так. Дуже сумую. Мені його дуже не вистачає.
Я вважаю, мій син — герой. Він пішов добровольцем. Віддав життя за своє місто, за нашу неньку-країну. Тому мені як матері хотілося б, аби тут десь меморіальну дошку повісили, щоб я могла прийти сюди».
Ганна Почуєва
Олену Авілову містяни знають як власницю кав’ярні «Паломник». Такий позивний її сина Андрія, який загинув при звільненні Харківщини, йому було 26 років.
Заклад цей — своєрідне місце пам’яті полеглих бійців, на стінах тут їхні світлини чи фрагменти останніх із ними листувань.
Перебувати у приміщенні Олені буває важко, та вона зазначає, що переживати цей несамовитий біль наодинці — набагато складніше. Тож близькі загиблих спілкуються, зустрічаються, колегіально доходять спільного рішення щодо нагальних питань. Олена вважає, що бодай тимчасовий меморіал необхідний Харкову вже сьогодні. Як місце, де зможуть зустрічатися ті, кому болить.
«Ми всі живемо. Сьогодні живемо, а що буде через годину, через дві, через тиждень — знає тільки сусідська оця… Навіть країною не можу назвати. І тому вшанування пам’яті, я переконана, повинно відбуватися саме зараз, поки ми всі живі, поки можемо щось робити, нести цю пам’ять.
Тим більше, всі наші влади: харківське керівництво, мер, військова адміністрація — за містом дуже-дуже слідкують. Якщо десь якісь втрати або руйнування — все швидко відновлюється, дороги ремонтуються, квіти висаджуються. Тому місце пам’яті меморіалу повинно бути зараз. Не треба чекати, не треба чекати. Навіть якщо припустити, що війна може тривати рік, два, три, п’ять, десять, скільки — ми не знаємо. Будуть ще жертви, будуть загиблі. Але ж місце пам’яті не виключає якоїсь кількості обмеженої. Меморіал — це місце пам’яті.»
Намет «Все для Перемоги» в центрі Харкова майже 10 років виконує функцію наочної згадки про війну. На питання «Як і чому намет з’явився саме тут» його співзасновник Борис Редін відповідає одним словом: «Органічно». Внаслідок подій «руської весни» й російсько-української війни на Донбасі.
У вересні зібралися активісти, встановили палатку. До речі, шлях воїна «Паломника» почався саме тут. Згодом там активно плели сітки. Сам Борис чи не щотижня їздив на Донбас волонтерити, чим займається донині.
Місце стало «намоленим». Якось тут з’явився каркас від ракети, його багато років тому привезли військові з Краматорську. Борис каже: люди часто думають, що це — наслідок свіжого прильоту. Те, що намет вистояв за ці понад два роки, можна назвати дивом.
«Колись давним-давно Микола Хвильовий написав, що Харків — місто велике, а не величне. Але відколи з’явився найвеличніший намет усіх часів і народів під назвою «Все для Перемоги» — Харків став не тільки великий, а й величний.
І це дійсно так. Який би ще намет у світі пережив прильоти двох “Калібрів”, одного “Іскандера”, одного С-300 із того боку і з-за будівлі ХОВА. Сюди долітало каміння, у ста метрах вибухав “Шахед”. А він вистояв. У центрі міста-мільйонника 10 років, п’ять з яких — у протидії з міськрадою, поки Кернес був живий.»
Борис Редін
Якою буде доля намета після Перемоги — Борис не загадує. Чи має у Харкові з’явитися сталий меморіал тут і зараз, відповідати не береться. Головне — без поспіху, аби не бути подібними до совєтів, вважає він.
«Я дивлюся на нинішні події крізь призму Другої світової. Я виріс на пам’яті, як тоді казали, «Великої Вітчизняної», бо не хотіли враховувати війну з німцями, коли вони були не противники, а союзники. Тож у мене в голові багато постулатів, як це має бути. Але я розумію, що нас навчали не тому, що є правдою. Треба шукати, згадувати людей, які загинули, і треба це робити правильно», — каже Борис.
При спілкуванні з близькими загиблих ясно вимальовується, що проблема нагальна. Адже важливість меморіала в Харкові — лише частина культури пам’яті як такої. Проте в нас вона, на жаль, формується хаотично або ж не формується взагалі.
Приміром, на Алеї Героїв на 18-му цвинтарі зараз є низка невирішених питань. Зокрема, восени підійти до могили близької людини можливо лише вимаравшись до колін у багнюці.
То не єдина проблема: на Алеї Героїв спочивають бійці, які полягли кілька років тому. Через рік після поховання прийнято хрест замінювати пам’ятником. Але це не просто цвинтар, тож чимало батьків виступають за те, аби виконати пам’ятники в єдиному комплексі. Та дійти до згоди складно. Хтось не хоче чекати й прагне вирішити питання вже зараз. Олена каже: встановити пам’ятник нині коштує приблизно 90 тисяч гривень.
«Нещодавно наша військова адміністрація прийняла рішення про часткову компенсацію рідним затрат на встановлення пам’ятників у розмірі 30 тисяч гривень. Ми поспілкувалися з батьками і зрозуміли: це рішення викликано тим, що меморіал не буде робитися міською чи обласною владою у єдиному комплексі.
Тобто рішення прийнято, оскільки там уже багато пам’ятників, надати компенсацію рідним, аби кожен займався пам’ятником, який захотів встановити. Але ж наші діти військові. І я вважаю, що це має бути в єдиному стилі.»
Олена Авілова
Ба більше: чек на те, аби поховати тут героя чи геройку, складає 60 тисяч гривень мінімум. Батьки загиблих бійців «Кракена» кажуть, що всі витрати їм покривав підрозділ. Але далеко не всім близьким бійців інших бригад є така компенсація.
Як бачимо: тема обширна, її вирішення потребує комплексних заходів. Щодо місця вшанування в Харкові — архітекторка Ольга Клейтман вважає: квапитися не слід. Наша ментальність змінюється щоденно. Варто пригадати піднесення суспільства на початку великої війни — і порівняти зі станом, в якому ми всією країною перебуваємо зараз. Тож робота над меморіалом має бути виваженою, пройти часовий фільтр.
«Взагалі-то я вважаю: зараз ми повинні висловлювати емоції щодо того, що гинуть наші хлопці, шляхом того, що ми повинні об’єднуватися. Щодня себе запитувати: чи можу я ще більше направити на те, аби вигнати русню з України. Щоби наші хлопці загинули не дарма — це ключове. Вони загинули не для того, щоб їм поставили пам’ятник. Він їм не потрібний. Вони загинули, аби ми зберегли Україну.»
Фото: особистий архів Ольги Клейтман
Ще є один аспект, каже Ольга: клумби. Їх багато, вони ошатні й коштують багато. І це, на її думку, свідчить про неефективність влади.
«У всьому світі є така історія, що проводяться конкурси, там присутні міжнародні журі й переможці отримують гроші. Це відкритий конкурс, беруть участь усі, і закордонні якісь митці, і тоді з цього можна вибирати.
Та наразі всі наші сили повинні бути сконцентровані, щоби відігнати їх звідси.У майбутньому я точно знаю, що це повинно бути щось природне. Це не повинні бути бетон, іржа й таке інше. Бо природа — це те, що перемагає завжди. Якщо ви були, наприклад, у Чорнобилі, то могли побачити, як за 30 років вона перемогла. Треба зробити щось таке, аби воно пережило нас. Може, дуби, якісь рішення природні… От наприклад: ви можете пройтися садом Шевченка, в алеї, там дуби, яким 250 років. Вони багато чого бачили.»
Ольга Клейтман
А що ж міська рада? Спочатку наші питання щодо майбутнього меморіалу та його бачення взагалі просто ігнорували. Згодом очільник департаменту в справах інформації та зв’язків із громадськістю Юрій Сидоренко відписав коротко:
«Наша теза наступна: меморіал однозначно буде. В якому вигляді та в якому місці — говорити зарано. Для цього буде час після Перемоги. Я не бачу поки теми для обговорення».
Юрій Сидоренко
Що ж, можемо зробити висновки. Говорити про меморіал — мабуть, зарано. Майбутня робота над розробкою проєкту має бути відкрита, чесна, прозора, і тут громада має бути зібраною та уважною. Контролювати можновладців, аби на центральній площі одного дня не виросло якесь одоробло.
Найголовніша задача тилу сьогодні — усіма силами й засобами підтримувати військо. Треба зберегти якомога більше життів наших воїнів, аби таких прапорців не ставало більше.
