Новий репортаж «Станції “Держпром”» із волонтерського прихистку для літніх людей «Велика родина». Його в Харкові організували архітекторка Ольга Клейтман із командою. На Радіо «Накипіло» Марія Малєвська й Сашко Бринза розкажуть історію неймовірної людяності, історію про тварин і людей.
У травні, від початку повторного наступу росіян на півночі Харківщини, там побільшало підопічних. Цього тижня у прихисток привезли ще двох «бабусь» — лабрадорок Шену й Енджі. Їм по дев’ять років. Їхні господарі виїхали за кордон, а собак віддали в комунальний притулок для тварин. Ольга Клейтман забрала лабрадорок із притулку у свій прихисток «Велика родина». Тож ці 60 кілограмів любові й радості, каже, тепер купаються в любові стареньких, багато з яких через війну втратили все. Рушаймо.
Прихисток для літніх людей «Велика родина» цілком волонтерський. Виник він у Харкові в березні 2022 року, коли волонтери об’їжджали різні райони Харкова й розвозили їжу та ліки самотнім стареньким. Часто під час таких виїздів виявлялося, що людину треба кудись забирати. Волонтери зрозуміли, який ризик лишити неходячу бабусю у висотці на Салтівці. Коли таких бабусь і дідусів було вже кілька й щодня тільки більшало, стало зрозуміло: потрібен прихисток для стареньких.
Ініціаторка його створення, голова громадської організації «Крізь війну» й засновниця прихистку «Велика родина» Ольга Клейтман, розповіла, що нині у її притулку перебуває пів сотні людей.
— Це завдяки тому, що частину людей, які від початку війни були з нами, забрали їхні рідні, що повернулися. На їхнє місце до нас тепер приїхали люди з Вовчанська, Куп’янська й Липців. І я так розумію, що це не кінець. Ми написали, що можемо ще приймати, написали, скільки можемо приймати. Отримали європейський грант на встановлення підйомника на другий і третій поверхи. Думаю, що за місяць ми встановимо його для людей, які не можуть вільно пересуватися сходами.
Розташовано прихисток у колишньому гуртожитку. Але Ольга, як архітекторка, уже створила проєкт. Який вигляд це матиме? Максимум домашньої атмосфери. Прихисток не має нагадувати лікарню, госпіс тощо.
Один із найвідоміших проєктів архітекторки Ольги Клейтман — Саржин Яр. Тут, у прихистку, вона теж мріє про зелень. Уже є тераса із затишними диванчиками на першому поверсі. У дворі ходять півень і кілька курок, чорний кіт, а віднедавна — іще й дві літні лабрадорки.
— Навіть беручи до уваги те, що нам допомагають памперсами, побутовою хімією, інколи харчами, ми все одно витрачаємо на місяць не менш ніж пів мільйона. Тому що ми весь час щось ремонтуємо. Гуртожиток, у якому ми нині живемо, не пристосовано для людей з інвалідністю. Тому весь час нам потрібно або робити пандуси, або ремонтувати якісь кімнати. Нині всі сили спрямовано на ремонт убиральні. Ми не мали інклюзивної вбиральні, і люди на візках, з ходунками не могли користуватися тією вбиральнею.
Ольга веде нас на другий поверх познайомити з новоприбулими мешканцями «Великої родини». Перед кімнатою 82-річної Тетяни Бекарюк Ольга пояснює: жінка не має ні чоловіка, ні домівки, куди вона змогла б повернутися.
— Я розумію, що може так статися, що вона з нами назавжди. Є родичі. До того ж цікава історія: жінка має двох доньок. Одна жила з нею у Вовчанську — теж евакуювалася, тепер вона намагається влаштуватися в Харкові. А друга дочка давно поїхала в росію, там вийшла заміж за російського офіцера. Ось така історія.
У пані Тетяни, яка сидить на ліжку й привітно запрошує в кімнату, дивна зачіска — це після пожежі. Її привезли з Вовчанська в перші дні евакуації. У їхній із чоловіком будинок улучило. Чоловік перебував усередині. Дістати його так і не змогли.
— Спочатку один пролетів, а потім, я вже не зрозуміла, він чи три відразу скинув… що відразу п’ять будинків…
— Це дрон був чи що?
— Чортзна-що — я ж не розумію. Ні, дрони не такі. У нас останнім часом, по-моєму, бомби були.
— І що? Горіти стало?
— І відразу почало горіти. І все. І вже ніяк до нього. Я бігала навколо. Гукала, гукала й не догукалася. Приїхали медики й сказали: «Їдьмо». Я відповіла: «Нікуди». Приїжджала міліція. Я не поїхала. А вони потім солдатів прислали. Вони мене за ноги, за руки — і в машину. І привезли.
— Розкажіть про чоловіка. Як його звали? Скільки йому було років?
— Йому було 84 роки. Бекарюк Анатолій Миколайович.
— Скільки ви прожили разом?
— Шістдесят.
— Рівно шістдесят років?
— Й от уявіть собі!..
Усе життя пані Тетяна пропрацювала медсестрою в інфекційному відділенні вовчанської лікарні, якої тепер уже немає через те, що росіяни вдруге вирішили захопити це прикордонне містечко. Кадри Вовчанська із дронів українських аеророзвідників нагадують кадри Бахмута, Мар’їнки та ще багатьох українських населених пунктів, перетворених росіянами на руїни.
Запитую пані Тетяну про її доньку, яка живе в росії.
— А що вона каже про те, що вам бомби прилітають? Про те, що вбили її батька?
— Нічого не каже. Я намагалася на цю тему не говорити.
— А вона?
— Ми ж два роки жили під бомбами. Вони, напевно, з новин знають, що з нами робилося. Якщо я її мати, то, думаю, знає…
Іще один із новеньких у прихистку — 70-річний Олександр. Він сам у кімнаті. Теж радо зустрічає й уточнює, що геть нічого не бачить. І теж, як пані Тетяна, має родичів. Насправді більшість мешканців таких закладів для стареньких мають рідню.
— Почалося о другій годині ночі, із Шебекіно стали жахливо бомбити «Градами». Стіни всі здригалися. До ранку все це тривало. Ну, а зранку трохи притихло, а потім знову почалося. І там уже мені залишатися неможливо стало. Й от хтось зателефонував, приїхала машина, а я саме вийшов у двір і почув крики. Мене там шукали. «Сашо, Сашо», — гукали. А я не знаю хто, бо ж не бачу. Я вийшов, вони кричать: «Ми приїхали тебе забирати!». І в чому стояв, у тому й поїхав. Узяв тільки деякі документи й речі. Мене посадили й повезли. Ми їхали під бомбами.
— Олександре, а ви зовсім не бачите?
— Я вже сім років не бачу.
— Ви маєте якихось родичів?
— Ну, родичів у Вовчанську я не маю. Брати є, але вони вже далеко.
— Де?
— Я не знаю, де вони, чесно. Маю дочку, вона теж десь далеко. Жодного зв’язку немає.
Доньку пан Олександр востаннє бачив 2009 року. Він тоді ще в буквальному сенсі бачив. Де вона тепер — не має навіть здогадок.
І далі говоримо із засновницею прихистку Ольгою Клейтман.
— Найдовше в нас мешкають дві жінки й один чоловік. Вони перебувають у нас із 25 березня, двоє з них повністю лежачі. Для таких лежачих і важких людей це вже третій рік пішов, як вони лежать. Я вважаю, що це підтверджує, наскільки ми опікуємося ними, наскільки ми доглядаємо їх, тому що їхній стан не гірший, ніж коли вони приїхали до нас. Ці люди з Харкова. У перші дні вони просто в зачинених квартирах були — ми евакуювали їх звідти.
Нещодавно неподалік прихистку були влучання російських новітніх КАБів. Питаємо Ольгу, як реагують старенькі на таку інтенсивність обстрілів. Каже, що здебільшого не лякаються, бо багато кого з них вивезли із прифронтових населених пунктів, зокрема з Бахмута.
І так, як живуть вони нині тут, у «Великій родині», супроти того, як доводилося жити раніше, кажуть: небо і земля. У прихистку для своїх підопічних волонтери організовують навіть барбекю-паті із шашликами, вином і концертами.
— Передусім ми всі живі люди, тому маємо мріяти, інакше ми просто не виживемо тут. Я кажу, що втомилася від цього. А чоловік сказав мені сьогодні, що це привілей: сидіти в першому ряду й спостерігати за тим, що відбувається. Адже це світові зміни, а ми тут у перший ряд потрапили. Якщо так подивитися, то нормально. А взагалі, то ми шукаємо варіант Б, щоб, якщо буде зовсім погано, якщо тут точитимуться вже вуличні бої, мати змогу перевезти цих людей углиб країни. Я все ж розраховую, що такого не станеться.
Ми шукаємо фінансування, постійно працюємо над цим будинком, щомісяця ремонтуємо або якусь кімнату, або туалет, або терасу — ми постійно щось робимо. Наприклад, оцю терасу, яку ви бачите, ми побудували минулого року. А цього року ми вже порахували й знаємо, що будемо робити. Ми засклимо це все — тут у нас буде простір. Ви ж бачили, що людям немає де збиратися, то от ми будемо збиратися тут, проводитимемо тут концерт. До речі, запрошуємо вас завтра о третій годині на концерт і барбекю. Побачите все на власні очі!
