Ця історія про те, як у деокупованому Ізюмі опалюють будинки, як оговтуються родини ВПО, чи вистачає на всіх житла та як відбудовується сильно пошкоджене окупантами місто.
Ранок в Ізюмі. Вихідний, на диво сонячний день посеред зими 2025 року. Від моменту деокупації міста минуло понад два роки. Сильно пошкоджене й пошрамоване, воно вперто продовжує жити. Як колись сказала директорка місцевого краєзнавчого музею Галина Іванова: «Говорять, Харків — залізобетон, а от Ізюм — як гума. Знаєте, ми прийняли все, але потім воно раз — і виштовхнулося. Все почало відновлюватися».
Повернулися місцеві, також місто відтепер наповнено людьми, які змушені залишити власні домівки на Харківщині, Донеччині, Луганщині. Тут живуть переселенці навіть із Харкова, розповіли нам місцеві волонтери. У місті переважно тихо, та якщо заговорити з людьми — швидко на поверхню виходить головний страх: повторити долю Вовчанська, Куп’янська чи інших населених пунктів, які росія рівняє із землею. Бо всі розуміють: якщо окупант підійде до міста вдруге, він не зупиниться ні перед чим.
Наш візит до міста о цій порі — уже другий рік поспіль. Разом із волонтерами, які привозять паливні пелети місцевим, знайомимося із людьми, вислуховуємо їхні історії. Деякі учасники нашої медіагрупи допомагають із розвантаженням.
Відбувається це так: вантажівка на 25 тонн приїжджає на околиці Ізюма, волонтери та небайдужі живим ланцюгом передають брикети й перекладають пакунки з пелетами до мікроавтобусів, які згодом вирушають за вказаними адресами. Цьогоріч «жива сила» — руки дівчат: саме вони приїхали допомагати розвантажувати фуру.
Волонтерка Маргарита Слободюк каже, що зараз допомога спрямована родинам ВПО, а торік сприяли місцевим. Пояснює: за рік ізюмчани мали змогу підготуватися до зими, тоді як людям, вимушено покинувшим домівки після повторного наступу рф, потрібен час, аби оговтатися.
«Це трошки незвичайна вигрузка, її забезпечили партнери. Ми з’вязалися з благодійним фондом “Вплив”, і вони нас долучили до програми, що фінансується МЗС Німеччини — Terre des Hommes Germany. Вони оплачують це. На місці допомагає БФ “Слов’янське серце”, вони формують списки людей і допомагають на місці.
Коли це відбувається не за кошти благодійників — я збираю гроші, у мене є перевірений постачальник, в якого я замовляю брекети та оплачую. Їх виготовляють у Черкасах. Фура вантажиться, приїжджає сюди, ми розвантажуємо. Наймаємо місцевих вантажників, місцеві буси. І завжди приїжджають волонтери, за що ми дуже вдячні, бо вантажників ніколи не вистачає», — каже Маргарита.
Ініціатива виникла завдяки одній дитячій мрії. Торік напередодні Дня святого Миколая хлопчик з Ізюма написав чарівникові листа, де прохав подарувати дрова. Лист опинився в руках у волонтерів організації «Олені Святого Миколая». Виявилося, що потреба неймовірно гостра. Маргарита вирішила допомогти: оскільки має аудиторію в соцмережі Х, там оголосила про збір. Гуртом небайдужих вдалося назбирати кошти й забезпечити 50 родин теплом. Доїхали також до того хлопчика.
«Він живе з бабусею. У них замість вибитих після прильоту вікон була плівка. Хлопчик дуже радів. Я б ніколи не хотіла бачити, як дитина радіє брикетам, правда. Торік ми не закрили повністю потреби малозабезпечених родин із дітьми. Цьогоріч це вже третя поїздка. Це буде сумарно 36 родин», — говорить Маргарита.
Із першим бусом вирушаємо за адресою. Нас зустрічає пані Лариса, поруч великий собака: загрозливий на вигляд і абсолютно доброзичливий. Поки її чоловік із вантажниками дістають пелети, знайомимося ближче. У вухах пані Лариси маленькі сережки-тризуби. Вони з чоловіком виховують двох дітей-підлітків. Останні десять років жили у селищі Степи, раніше — Першотравневе. Мали велике господарство: корови, бики, свині, кролі кури. Більшість тварин загинули через обстріли, якихось встигли продати, деяких: курочок, собак — удалося вивезти з собою.
Родини переселенців отримують по дві тонни пелет. За підрахунками волонтерів, цієї кількості вистачить для опалення осель до кінця зими.
«Із Першотравневого ми спочатку в Шийківку поїхали. У Шийківці, коли нас не було вдома, прилетів безпілотник. Перекрили дах, все. Потім лінія фронту наблизилася, почалася примусова евакуація родин із дітьми. Довелося шукати далі, не хотілося, звісно. Ми опинилися в Ізюмі. Це будинок знайомих. Опалюємо дровами, спробуємо пелети. Все це тримається на волонтерах».
Під час розмови Лариса повторює, що вона й діти дуже хочуть додому. Підлітки навчаються онлайн, родина майже нікуди не виходить і чекає дозволу на повернення.
За іншою адресою волонтерів усмішкою зустрічає Наталія Бебешко. Родина перебралася з Борівщини до Ізюма два місяці тому. Наталя з чоловіком і трьома донечками жили в Пісках-Радьківських, південніше від лінії зіткнення. У селі було тихо, та у вересні 2024 року воно двічі здригнулося від обстрілів. Тоді родина вирішила, що переїздитиме. За два місяці сім’я Бебешків обжилася на новому місці, проте чоловік Наталі періодично навідується додому, аби оселя не привернула увагу мародерів.
У родини поки є все необхідне для проживання, та до привозу пелет було важкувато нагріти будинок до комфортної для діток температури. Наразі батько в пошуках роботи.
«Житла не вистачає. Ізюм захлинувся по житлу місяця три-чотири тому. Справа в тому, що не існує жодного гуртожитку для поселення. Тому родини селяться у приватному порядку, де знайдуть. Житловий фонд зазнав пошкоджень і руйнувань. Багато будинків і квартир нормальних, але немає від них ключів або господарі не дають згоду на заселення. Тож проблема з поселенням дуже актуальна.
Чи хочуть інвестори вкладати гроші в будівництво? На момент звільнення Ізюма в 2022 році була змога, але не було бажання згори. Наразі через потенційний ризик жоден донор не заведе сюди кошти для житла. Тож навіть модульні будинки звести нереально», — говорить Марина Алфьорова, супервайзерка БФ «Слов’янське серце».
Марина каже, що оренда наявного житла на декілька кімнат із опаленням і більш-менш прийнятними умовами виходить десь у 8 000 гривень на місяць. Оскільки не кожна родина може собі це дозволити, шукають або менші помешкання, пошкоджене житло чи без опалення. Його прогрівають буржуйками навіть у багатоквартирних будинках.
«Допомога від влади, наскільки мені відомо, наразі полягає в тому, що людей реєструють. В Ізюмі відкрито транзитний пункт саме для Борівської громади. Людей із інших громад не реєструють. Житла там навіть тимчасово немає. Допомогу видають через Червоний Хрест разово: продуктовий і гігієнічний набір.
Якщо немає житла, родину можуть евакуювати в Харків. Але туди йде евакуація постійно, і місця, я гадаю, не вистачає. Є випадки, коли люди, що були евакуйовані на Харків, за місяць опинялись у нас в Ізюмі. І це не поодинокі випадки.
Подальшу долю зареєстрованих працівники транзитного пункту не відслідковують. Тобто вони зареєстрували, допомогли людині разово, а далі, будь ласочка, самі. До того ж допомога надається людям, які виїхали з вересня. Якщо родина евакуювалася в серпні, приміром, — її реєструють, але допомогу не надають», — каже Марина.
Крім того, в Ізюмі є випадки, коли люди, загиблі під час окупації, не визнані померлими. За останніми даними, неідентифікованими зараз лишаються 22 особи з 450 ексгумованих із місць масового поховання. Рідні людей, яких вважають зниклими безвісті, не можуть вступити в права на спадкування чи оформити кошти на ремонт.
«Потреби, які існують, наразі покриваються за рахунок волонтерів. Чи є варіанти вирішити питання з житлом? Є. Немає бажання в органів влади. Має бути рішення: ті квартири чи будинки, котрі зачинені, запустити під житло на умовах воєнного стану. В селах селити теж неможливо, бо всюди, де можна, вже заселено.
У нас у місті евакуйований із родиною староста Пісок-Радьківських. Він вперто намагається вивезти родини з дітьми, згідно евакуації. Але досі 64 дитини залишаються в там, бо їм просто не можуть знайти житла. На Харків їх вивозять, вони там кілька тижнів поживуть, оформлять все, і тихесенько повертаються. І так поки не виловлять заново», — зауважує Марина Алфьорова.
Попри все, місто продовжує відновлюватися завдяки донорським проєктам і коштам із держбюджету. Але й тут не без абсурду: велика кількість родин, котрі мають пошкоджене житло в багатоповерхівках, не можуть наразі отримати кошти на ремонт через те, що ці багатоквартирні будинки стоять на черзі на капітальний ремонт, приміром, на 2031 рік. Тож місцеві багато в чому завдячують волонтерам.
«Я говорила друзям, що ця допомога — вона не тільки про те, аби в домівках було тепло. Вона може дати надію. Коли люди розуміють, що їх не кидають із тим, аби в хаті було +7 градусів — вони починають потихеньку впорядковувати своє життя», — каже ініціаторка проєкту Маргарита Слободюк.
Який нині вигляд має місто — дізнайтеся з фоторепортажу.
