Ізюм понівечений війною. Навіть якщо на якусь із його вулиць не прилітало, на ній все одно є рани від російських обстрілів. Он у тому будинку пообсипалася цегла від вибухової хвилі, там — вона підняла шифер на даху: він наче цілий, та гвіздки лишилися стирчати, і тепер хата виглядає наїжаченою, ніби не довіряє тиші.
У того новенького будиночка пішли тріщини: «Ми постаріли від війни, і в нього тепер зморшки», намагається жартувати власниця. Дірки в парканах теж не від обстрілів, а від холодної зими — дошки пішли в топку.
«Дрова цього року замовляла. 12 тисяч коштує. Лісгосп знає, де можна рубати. А так — стільки підірвалося в лісі. Та й грибів було багато, от люди й ішли збирати, бо копійчину ж треба. Та й дрова збирали», — розповідає пані.
Волонтери привезли жінці дерев'яні пелети, аби її онукові та доньці було тепло хоча б цієї зими.
В Ізюмі мало протоптаних доріжок. Обходячи глибоку калюжу, автоматично звертаєш на широку галявину, натикаєшся на напівзгнилі яблука, які ніхто «чомусь» не зібрав, і вертаєшся за своїми ж слідами. Волонтерка Марина контролює, аби оператори не виходили за межі дороги:
«ДСНСники все-то перевірили, але “пелюстки” позастрягали в деревах, а тепер падають — і їх не видно».
Вона показує місце, де наші військові влучним ударом знищили російських окупантів, які облаштувалися на місцевій пилорамі. Згоріла техніка припала іржою, під ногами дзеленчать дрібні гільзи, більші — розкидані територією. Гучно було тут.
«Звідси вони гатили по Ізюму й по селах навколишніх. Он бачите, скошені верхівки дерев. А наші красиво все зробили: жодне дерево не впало», — розповідає Марина.
Із будівлі визирає вирвана вибухом пилка як нагадування про колишнє життя. Мирне в хаосі перемішалося з ворожим, і все не як у казці, бо останнє перемогло.
Скільки б ти не був на ізюмському кладовищі, скільки б світлин не бачив, журналістський цинізм вивітрюється ще на підході до нього. Тебе зустрічають височенні окопи, обстріляні сосни, тиша — й хрести-хрести-хрести.
Марина знову нагадує операторам ходити лише доріжками. Небезпека навіть тут, де має бути лише спокій. Із пам'яті виринає молитва «За упокій», подумки проговорюєш її та спотикаєшся вже на словах «відпусти і прости всі провини їх, вільні й невільні», бо які тут провини.
Бойові дії поблизу Ізюма розпочалися ще в 2014-му. Тоді росіяни 18 травня обстріляли наших військових і поранили двох нацгвардійців, а 29-го вбили старшого солдата НГУ Володимира Ісадченка. 2023 рік став для міста трагічним. Уже 27 лютого у п'ятиповерхівку на вулиці капітана Орлова влучив снаряд, а 28 лютого на місто скинули дві авіабомби, одна з яких знову вдарила у п'ятиповерховий будинок.
Пустка — слово, яке звучить вітром, що гуляє полишеними хатами, розмітаючи залишки колишнього мирного життя. Вулиця Партизанська — це саме пустка, бо туди 3 березня росіяни скинули авіабомбу. На вулиці не було військових об'єктів: там звичайні будинки мирних людей.
Уцілілі раз-по-раз провідують свої зруйновані оселі. Ось як ця місцева мешканка, що за мить втратила все й зараз поневіряється по сусідах з онучкою. Дівчинка злякалася обстрілів і досі не говорить.
«Оце мій будинок, в якому я прожила 17 год. Скільки сюди трудів уложила, скільки коштів — і в один міг, в одну минуточку, третього числа, третього марта — бац, і не стало. Вийшли на дорогу. Що робити, куди дітися? Ну спасибо, сусіди підхватили на машину, мене відвезли», — розповідає пані Люба.
«Стояв би тут путін, я б йому задала вопрос: «Ти спав хорошо тоді, коли ми бігали по вулиці, чи твої діти не переверталися у кроватях так, як мої?!».
Ізюм понівечений війною. Тут її ти бачиш і чуєш. І неможливо від неї відволіктися, як у великих містах, затусивши в кав'ярні чи у барчику. Тут усе на поверхні: розмови про головне й справжнє, а ще — про Перемогу.
