Із Володимиром Корсуновим, завідувачем відділення інтенсивної терапії Харківської інфекційної лікарні, ми поспілкувалися ще в грудні 2020 року для спільного проєкту з німецькими колегами. Тоді розраховували на стислий коментар, але розговорилися й маємо історію про лікарню, медика та пандемію. У Всесвітній день здоров’я публікуємо бесіду з тим, хто понад рік бореться з COVID-19.
Володимир Корсунов — професор, завідувач кафедри дитячої анестезіології та інтенсивної терапії Харківської медичної академії післядипломної освіти. В обласній інфекційці він три роки працював консультантом. На початку епідемії COVID-19 в Україні влаштувався на чверть ставки лікарем-анестезіологом, а в листопаді очолив відділення інтенсивної терапії.
Пригадайте, як змінилася робота лікарні, коли Україна зітнулася з проблемою COVID-19?
Це перша лікарня, яка почала приймати хворих на ковід у Харківській області. Усе почалося в квітні. Спершу хворих було небагато. Однак уже на початку літа (чи навіть в останніх числах травня) кількість пацієнтів швидко зростала. Наприкінці літа в нас уже були суттєві проблеми щодо допомоги хворим з тяжким перебігом коронавірусної інфекції: відділення інтенсивної терапії було розраховане лише на шість ліжок, а важких хворих ставало дедалі більше. Потім розвернули відділення на дванадцять ліжок, але й цього не вистачило. Ми почали під’єднувати до апаратів ШВЛ пацієнтів у палатах звичайних інфекційних відділень. Спочатку це була одна людина, потім більше, і восени кількість таких хворих сягнула тридцяти по лікарні, ще дванадцять пацієнтів зазвичай знаходилися у відділені інтенсивної терапії. Тобто, реально виникла потреба в якнайменше сорока ліжках інтенсивної терапії. Я вже не рахую пацієнтів, яким була потрібна просто киснева терапія. А таких хворих інколи доходило до 80-ти по лікарні.
Скільки в середньому пацієнтів до пандемії знаходилися в реанімації? Чи були колись проблеми з тим, що не вистачає місць?
На моїй пам’яті — ні. До пандемії в реанімації ніколи не було більше шести пацієнтів, два-п’ять. Та й випадки, коли пацієнти потребували штучної вентиляції легенів, були нечисленними. А зараз ми маємо їх повсякчасно.
На своїй Facebook-сторінці ви час від часу писали, що не вистачає медиків у лікарні, люди працюють понаднормово. Як довго це тривало?
Це почалося, коли збільшилася кількість пацієнтів. На початку пандемії звільнилися лікарі пенсійного віку та ті, хто мав захворювання, які збільшують ризик несприятливого перебігу ковіду. Багато пішло молодшого та середнього персоналу. Люди були налякані. Лише згодом вдалося більш-менш усунути цю проблему. А були такі епізоди, коли лікарі працювали по дві зміни поспіль. Це 48 годин, якщо брати добову зміну. Зараз у відділенні інтенсивної терапії — 15 лікарів, але зазначу: вони працюють не лише тут, а по всій лікарні, бо пацієнти на неінвазійній вентиляції легень (тобто під’єднані до апаратів ШВЛ завдяки лицьовій масці), знаходяться ще в чотирьох відділеннях.
А зараз (у грудні — ред.) медики в лікарні перевантажені?
Наразі лікарів вистачає, але вони все ще понаднормово працюють. Це пов’язано не лише з кількістю хворих, але й з великою кількістю документів, які необхідно заповнювати. У нас вводиться електронний документообіг, є спеціальна програма, але папірці залишаються. Тож за цей час подвоїлася суто бюрократична робота. Якби нас звільнили від необхідності писати таку кількість папірців, то час, який би приділявся пацієнтам, точно зріс.
Власне, у вас не виникало думки звільнитися?
Трішечки лячно було взимку (2020 року — ред.), коли просочувалися репортажі з Китаю. Я тоді розумів, що це дуже серйозне захворювання й ця епідемія не залишиться лише в межах Китаю, буде поширюватись і будуть проблеми дуже гострими, відповідно й в Україні. Попри певні проблеми зі здоров’ям, ніколи не думав, що я не буду працювати з ковідними хворими. Розумієте, я більшу частину життя працюю в медицині та пройшов усі етапи навчання в училищі до завідувача кафедри й професора. До того ж, значна частка моєї роботи пов’язана з інфекційними хворобами (я 15 років працював у реанімації дитячої інфекційної лікарні). Я не боюсь інфекцій і вважав від самого початку, що не маю права злякатися й побігти з корабля, коли він потрапляє у шторм.
Розкажіть, як змінилося ваше життя в умовах пандемії СOVID-19? Який ваш головний виклик?
Пандемія забирає дуже багато часу. Вільного практично не лишається, бо й у вихідні іноді доводиться приїжджати в лікарню й дивитися пацієнтів — вони в нас дуже тяжкі, нестабільні, їхній стан може швидко погіршуватися. Не секрет, що є пацієнти з відповідним соціальним статусом, які вимагають до себе більшої уваги, аніж, скажімо так, прості люди.
Це чиновники?
Зазвичай так. Відповідно, часу на особисте життя, на дітей, близьких значно менше. Крім того, можливість збиратися родиною також дуже обмежена: мої батьки та батьки дружини — люди похилого віку з купою супутніх захворювань. Вони сидять по домівках, тільки привозимо їм ліки, продукти, усе необхідне. Спілкуємося віч-на-віч недовго, завжди заходжу до них у респіраторі, батьки також надягають маски. Тим більше, я завжди ризикую якийсь збудник принести з лікарні, зокрема COVID-19. Хоча дивним чином я не хворів ковідом за цей час, але ризики завжди зберігаються. Проте стали більше спілкуватися віртуально.
А часу на нормальний відпочинок після роботи вистачає?
Ні, абсолютно. Я прокидаюся щодня о шостій ранку, приблизно о восьмій вже тут, а повертаюся не раніше сьомої вечора.
З одного боку, лікарі, наче герої, які допомагають хворим, борються з коронавірусом, а з другого — потенційні джерела передачі інфекції. Чи відчували від знайомих певне дистанціювання?
Жодного разу. Розумні люди усвідомлюють, що при дотриманні заходів безпеки немає нічого страшного в тому, щоби поспілкуватися. Із друзями знаходимо час для цього, хоча рідше, ніж раніше, на жаль.
Восени у ЗМІ були повідомлення, що в лікарнях не вистачає ліків. Чи є така проблема в інфекційній лікарні?
Наразі в нашому відділенні є все необхідне: стероїди, антикоагулянти, антибіотики (необхідні, якщо приєднується бактеріальна інфекція), інфузійні розчини. Проблема в тому, що всі ліки купуються відповідно до ковідного протоколу. А більшість наших пацієнтів мають супутню патологію: ішемічну хворобу серця, гіпертонічну хворобу, неврологічні ускладнення. На лікування цих патологій лікарня не може придбати медикаменти, якщо вони не прописані в протоколі. І, дійсно, приходиться навантажувати рідних пацієнта, аби забезпечити його необхідними препаратами. Час від часу не вистачало окремих, скажімо, розходних матеріалів, які покращують комфорт пацієнтів у відділенні: масок для неінвазивної вентиляції, можливості проводити аналізи, через що мусили скеровувати пацієнтів до комерційних лабораторій. Ситуація дуже динамічна. Але зараз всім забезпечені.
Наскільки було фінансово важко під час карантину? Чи достатньо було підтримки від держави?
У нашій лікарні весь медперсонал, який працює безпосередньо з пацієнтами, отримує 300-відсоткову надбавку. Тобто, у матеріальному плані, навпаки, мені здається, медики виграли та можуть отримувати більш-менш пристойні зарплати. Але, на мою думку, це абсолютно абсурдна ситуація, бо ці доплати дають той мінімальний рівень оплати праці, який мусить отримувати медперсонал повсякчас. Наприклад, лікар-анестезіолог отримує від 6000 до 8000 гривень на місяць. А це лікар, який усе своє життя стикається з форс-мажорами, стресом, смертю, горем. У нас є інші абсолютно абсурдні ситуації. Наприклад, коли я працював на ставку, то отримував менше, ніж санітарка з 300-відсотковою доплатою у відділенні реанімації. Тому що викладачам та науковим співробітникам ніхто навіть не намагався підвищувати зарплатню, хоча я консультував тут у відділенні майже щодня і так само, як і решта лікарів, заходив до пацієнтів.
Як ви їх підтримували?
Багатьох знайомих довелося лікувати тут. Певна частина з них хворіли дуже тяжко й потребували кисню. Решта перехворіли в домашніх умовах, але лікувати змушений усіх.
Як лікарі виходили із ситуації, коли, з одного боку, нова хвороба, про яку нічого не відомо і необхідно постійно моніторити наукові дослідження, світовий досвід. А з другого боку — лікарня переповнена й потрібно лікувати людей уже зараз.
Так, ми пройшли дуже великий шлях за цей нетривалий відрізок часу. Підходи до лікування пацієнтів спочатку не включали антикоагулянти, кортикостероїдні препарати, використовували не дуже адекватні режими штучної вентиляції легенів.
Тобто, це були недієві методи?
Так. Але зараз лікування набагато ефктивніше. Ми розуміємо, коли та що необхідно призначати пацієнтам. Завдяки цьому більшість хворих, які надходять до лікарні вчасно (коли є так зване «терапевтичне вікно» й ми можемо встигнути зупинити розвиток дихальної недостатності), одужують.
А де ви брали актуальну інформацію щодо лікування й коли встигали?
Проводиться дуже багато вебінарів, конференцій, круглих столів, де медики діляться досвідом, науковими розробками, міжнародні та по Україні. Щодо мене, я знаходжу час хоча б кілька раз на місяць передивитись англомовні наукові публікації, які можуть допомогти. Узагалі ковід спонукав ширше використовувати дистанційні форми комунікації, і це сприяло швидшому обміну досвідом між лікарями всередині країни та поза її межами.
Для підтримки лікарів люди в різних країнах виходили на вулиці й аплодували, музиканти влаштовували онлайн-концерти. Чи відчували ви особисто підтримку людей, може, писали коментарі у Facebook?
У Facebook нічого такого не прочитаєш про себе.
Бувало, що писали щось погане?
Так. Ви ж пам’ятаєте, що в нас був період, коли домінували COVID-скептики, які казали, що в масках не можна дихати, у них люди помирають і таке інше. Якщо такі люди дивилися мої пости, то писали гнівні відповіді на кшталт «не треба лякати людей». Інколи це було з обсценною лексикою. Я реагував абсолютно спокійно: хамів треба просто банити та не звертати на них увагу.
Але ж були й слова підтримки?
Дуже багато позитивних відгуків від колег з-за кордону, з якими я раніше працював. У лікарні колектив і так дружній. Майже всі перехворіли і всі лікувалися тут один в одного. Це об’єднує. Багато підтримки також від знайомих, друзів. Люди телефонують, питають: «Як ти? Як тримаєшся?». Навіть кличуть у гості, щоб розслабити трішечки, нагодувати.
Погоджуєтеся?
Так. Якщо я знаю, наприклад, що ці люди перехворіли ковідом і я не несу їм жодної загрози, то чому ж не приїхати та не поспілкуватися. Знаходжу пару вільних годин.
Якщо взяти 2020 рік, коли була найбільша завантаженість лікарні?
Це осінні місяці, коли відбувалися вибори й проводилися концерти, масові заходи, які сприяли дуже швидкому розповсюдженню вірусу. Тоді ж були рекорди з кількості хворих щодня в Харкові. І тоді ж були черги швидких, бо хворих приймала тільки наша лікарня, 13-та, 17-та й обласний диспансер радіаційного захисту. А проблема була не лише в нестачі ліжок, а й у забезпеченні апаратурою та можливості під’єднати пацієнтів до кисню. Усі лікарні вимушені були додати ліжка у відділеннях інтенсивної терапії. Але такого, як у нас, щоб одночасно до сорока пацієнтів під’єднували до апаратів ШВЛ, не було в жодній лікарні.
Черги швидкої допомоги виникали, бо не встигали прийняти людей?
У нас був певним чином провізорний шпиталь, тобто всі пацієнти з підозрою надходили до нас, потім отримували або не отримували підтвердження діагнозу. Є проблема більш глобальна: для лікування пацієнтів з тяжким, критичним перебігом необхідна мультидисциплінарність. Якщо в пацієнта розвивається інфаркт, то потрібні умови для коронарографії і стентування, якщо інсульт ішемічний — для тромболізису.
Це діагностика?
Це все: і діагностика, і лікування. Інфекційна лікарня має обмежені можливості лікувати інші хвороби, крім інфекційних. А взагалі в розвинених країнах немає таких вузькопрофільних лікарень, там — багатопрофільні. Якщо пацієнт потрапляє з ковідом, то він може отримати 24/7 допомогу кардіолога, невролога, ендокринолога тощо.
Як ви вважаєте, чи згуртувала українців пандемія? Чи змусила ця ситуація бути ближчим, уважнішим до інших?
Українці завжди гуртуються за умов зовнішньої або внутрішньої загрози. Наша історія, — Майдан, Помаранчева революція, інтервенція Росії — завжди гуртували людей. І це насправді сприяло волонтерству. Завдяки волонтерській допомозі ми отримали багато обладнання, розхідних матеріалів, ліків, засобів індивідуального захисту. Це дуже важливо було на початку пандемії, коли ми ще не мали майже нічого. Волонтерський рух допомагає дуже, тому що питають завжди: «А що вам потрібно?» На відміну від держави, яка каже: «Ось, це вам потрібно», незважаючи на те, чи дійсно в цьому є необхідність. Держава діяла несистемно, хаотично.
