Ми з колегою побували на репетиції прем'єрної вистави в Харківському академічному драматичному театрі. Скорочено ХАДТ, це колишній театр імені Пушкіна. Режисерка Ольга Турутя нині ставить «Місто» Підмогильного в екстремальних умовах. Через російські обстріли театральне світло виставляють у блекаут, репетирують просто неба або в напів темній залі.
Але Ольга каже: то все дрібниці. Справжній челендж — дожити до прем'єри. У Харкові нині це дійсно може видатися задачкою із зірочкою. Цікаво, з якими емоціями ми читатимемо цей текст і згадуватимемо про ці часи через багато років?
Валер'ян Підмогильний має славу тонкого психолога, препарувальника людських вад і пороків. Його роман «Місто», який входить до шкільної програми, — зовсім не дитяча забавка, між іншим. Ми прийшли саме в момент відсутності електроенергії, але репетиція була у розпалі. Спочатку на дворі театру, поки сонечко гріло, потім творча група повернулася до малої зали. Із глядачами тут зустрічатися не можна, але прогони влаштовувати Рада оборони поки не забороняла.
Попри всі суперечливості, творцям вистави треба було полюбити головного героя Степана Радченка і зрозуміти, хто він такий. Хоча літературознавці можуть зауважити, що головний герой роману насправді — не Степан, а його величність Місто. Та факт лишається фактом: Степана треба зрозуміти.
«Мені здається, ключова фраза твору — “людина не розкладається на добро і зло”. Вона контрастна, може скоїти різні вчинки. Колись нам у коментарях зауважила обурена глядачка, що зараз не можна так казати, адже існує абсолютне зло — росія. У мене є однозначна думка, що там немає людей, то біосміття. Тому ми про них взагалі не говоримо. А щодо людей — дійсно: немає абсолютно поганих чи хороших. І ми почали розглядати персонажа насамперед з іронією», — пояснює режисерка.
Від першої частини вистави віє легкістю та іронією. У другій Степан перетворюється на серйозного письменника й відповідальну людину. Можна спостерігати трансформацію та зростання його особистості: від студента-хлопчака до дорослого чоловіка, здатного до рефлексії та адекватної оцінки власних вчинків.
Ольга згадує: було сумно читати роман, бо автор — представник «Розстріляного Відродження», людина, в якої відібрали життя у розквіті творчих і людських сил. Виставою хотілося трохи розвіяти важкість думок, іронізуючи над поведінкою Степана.
«Фінал — присвята автору. Я взагалі весь цей твір присвятила автору. Там дуже багато автобіографічних моментів, я розумію, що десь він писав про себе. Мені було важливо, аби прозвучали думки, які він закладав», — розповідає Ольга Турутя.
В анонсі йдеться, що глядачів готують до радіовистави. Що це за формат? Ольга визнає, що спочатку було важко визначитись із жанром. Бо це зовсім не комедія, як може здатися на перший погляд, але й не драма у класичному розумінні. Сама собою прийшла ідея з радіовиставою, бо актори багато проговорюють: ніби читають твір разом із глядачем.
«Я хотіла зберегти складність речень, цікаві слова, що вийшли з нашого вжитку. А ще радіовистава — це щось, що вихоплює тебе із сьогодення та ніби повертає в минуле.
Хотілося зробити таке “ретро”», — каже Ольга.
Ми з колегою подивилися фрагмент постановки. Виходимо разом на вузенький балкон записати коментар; у залі темно і прохолодно. Зауважую, що на піджаку в режисерки причеплені значки з портретами українських класиків — Тараса Шевченка та Григорія Сковороди. Їхні цитати іронічно змінені на сучасний лад: «Світ ловив мене, але я єбав», «Немає часу на журбу».
Варто зазначити, що такий погляд на класиків нині в тренді. Перефразовані цитати Лесі Українки, Івана Франка, Василя Стуса можна побачити на футболках, торбинках, у вигляді наліпок на телефонах тощо. Українці як можуть знімають митців із постаментів, відчищають наліт забронзовілості, що є одним із наслідків культурної експропріації. Наша класика — актуальна, сучасна, а не багатостраждальна й шароварна.
Під час репетиції замислююсь про це, бо вистава здається зухвало-осучасненою. Її герої вживають легкі наркотики, мають різноманітну сексуальну орієнтацію, ведуть пікантні розмови та не тільки. На питання, чи не боїться режисерка снобського: «Так не можна із класикою!» — відповідає, що ні. Чого-чого, а снобів вона точно не боїться.
«Я не можу воскресити класиків і спитати: “А як би ви це поставили?”. Я сучасна людина і сприймаю інформацію через призму знань. Звідки я можу знати, що тоді не вживали легкі наркотики? Про тютюн, припахчений опієм, чи що Макс, імовірно, мав нестандартну орієнтацію — я це побачила у творі», — зауважує режисерка.
Прем'єрні покази заплановані на 5 та 12 квітня. Утім, наразі квитки залишилися тільки на другу дату.
Ольга нещодавно відновила виставу «Украдене щастя» за Іваном Франком, яку харків'яни могли побачити в театрі напередодні повномасштабної війни.
Також зазначимо, що співробітники театру виявили бажання називатися на честь Григорія Квітки-Основ'яненка. Про це новий директор закладу Олег Яцина казав нам ще взимку під час інтерв'ю. Тепер це вже офіційне прохання театру. Питання має вирішитися на наступній сесії Харківської обласної ради.
