А ви чули, що російськомовних українських військових б’ють, відправляють без зброї в бій, а цивільні зазнають цькувань просто на вулицях? Якщо ні — значить, ви убезпечили себе від російських маніпуляцій. Та мовне питання знову виринає в різних телеграм-сміттярках, створюючи штучні конфлікти.
Тези росіян про Харків як споконвіку російське місто розбиваються об факти.
То як із таким бекграундом Харків на багато років здобув тавро «рускій город»? Говоримо про це з мовознавицею Тетяною Хоронжук.
«Спроб росіянізувати Харків, насправді, було дуже багато. Це почала робити ще російська імперія, призначаючи на керівні посади російськомовних. Таким чином з української робили мову маргінальну, навіть провінційну.
Я люблю казати, що якби мова дійсно не мала значення — не було б ані валуєвського циркуляра, ні емського указа. Але відбувся Харків 20-х: українське тут буяло. Звісно, це совкам не сподобалося. Насильницька росіянізація повернулася вже в 30-х роках. Бачимо, що сталося із правописом: його перекроїли на російський манір, аби підтвердити теорію про три братні народи».
«Під росіянізацію совєти розчистили собі ґрунт: Голодомором зруйнували українське село, репресували незгідних, розстріляли українську інтелігенцію, яка могла сказати слова спротиву. Натомість на ці землі заселили багато росіян. Фактично, ти ще не встиг дістати хліб із печі, як у твою хату зайшли нові господарі.
І Харків з культурно-національного центру перетворили на промислове місто. А що робили з промисловими містами? Їх максимально русифікували, аби все навколо мало загальноросійський стандарт. Я говорю, що люди, які вижили після 30-х, ніби були зі зламаними хребтами. Але ми їм завдячуємо, що українське збереглося бодай у такому форматі. Словом, це великий радянський міф, що Харків — російське місто».
У Харкові нині мешкає 20-річна Марічка: її історія відправляє в нокаут російську пропаганду. Вона народилася й виросла в Донецьку. Після повномасштабного російського вторгнення зрозуміла, що не може залишатися вдома, поки там панує «днр».
Вона виїхала в повну невідомість, уже рік мешкає в Харкові, знайшла друзів і роботу. Каже, що українську згадувала за допомогою контенту.
«Спочатку Харків справив на мене позитивне враження, бо це велике, дуже красиве місто. Попри те, що багато вибитих вікон, руйнацій, все одно враження було позитивне. Але згодом моє ставлення до Харкова почало трошки змінюватися в негативний бік через російську мову. Я переважно чула російську, люди в телефонах багато російського дивляться.
Мене це тригерило, бо ніби ж тільки позбулася цього російськомовного оточення. Приїхала, думала, що Харків — прифронтове місто, і тут соромно спілкуватися російською, бо ясно хто в кого пуляє ракетами. Але я розумію, чому так. Бо я так само зі зросійщеного міста, тільки воно ще й окуповане».
«Я думаю, проблема в тому, що не всі остаточно сформулювали, чому треба переходити на українську мову та відмовлятися від російського контенту. Хтось, може, боїться робити помилки, бо не знає добре української. Людям бракує україномовного середовища, де вони могли б сформувати свою бульбашку».
З усвідомленням необхідності україномовного цікавого й безпечного простору, де можна вільно виговорюватися, помилятися, бути вразливими та не відчувати себе ніяково, ініціативні молоді люди створили в Харкові спілку «Культурний погляд». Там регулярно збираються містяни поговорити у розмовному клубі, — розповідає його співзасновниця Ліза Прасолова.
«Ми пробуємо залучити культуру й мистецтво як певний фундамент: те, що є в підмурках громадянського суспільства. Для того, щоби вплести в мапу нашої свідомости, ідентичности українську мову також. Крім того, щоби зрозуміти, навіщо та як можна переходити на українську, — усвідомити, що це повернення до свого».
А як же теза про російськомовного солдата? Військовослужбовець Олександр Кудь до повномасштабного вторгнення — відомий у Харкові поет і музикант. На його погляд, у війську мови побільшало, у суспільстві — теж. Він пригадує, як потроху намагався переходити на українську за часів студентства, але у 2009 році стикався з насмішками й нерозумінням.
Після Майдану та початку російсько-української війни перехід на державну набув для Олександра очевидної необхідності: принаймні, у публічному просторі. А після повномасштабного вторгнення знання української для бійців стало життєво необхідним.
«Багато паролей вибудувані на нечасто вживаних українських словах, починаючи зі слова “паляниця”. Одним із наших перших паролей було слово “патик”. Я його ніколи не чув. У мене запитують пароль, а я: “гілка”. Міг би ось так і померти».
Звісно, каже Олександр, російська у війську присутня. У його підрозділі ніхто нікому не вказує, якою мовою послуговуватися. Утім, поступово і природно країна рухається в бік українізації. Поет пропонує порівняти Харків сьогодні та Харків зразка 2009 року, коли українською було говорити ніяково навіть із самим собою.
«У мене товариш із Нової Каховки. Йому важко, але він потроху говорить. Коли ми називали позиції якимись специфічними словами — він їх запам’ятовував, потім телефонував дружині та казав щось на кшталт: “Спускаюсь я в пивницю, а там на вулиці мжичка”. Він так спеціально говорив і таким чином запам’ятовував. Загалом, оце сепарування, від’єднання — болючий процес, але історичний, до якого ми, на жаль чи на щастя, долучені. Це наше щастя і наше горе. Нині задача — не вкладатися в помиральні ями, а боротися. І мова, напевно, теж в якомусь сенсі зброя».
Олександр Кудь
