Як працюється на станції «Академік Вернадський» біологині з Харкова?
Ще ніколи ми не дзвонили так далеко, щоби записати інтерв’ю — аж в Антарктику!
Півроку тому біологиня Тетяна Баглай вирушила сюди на станцію «Академік Вернадський» у складі 29-ї Української антарктичної експедиції.
Уперше за останні 27 років в експедиції працюють чотири жінки. Одна з них — наша героїня Тетяна з Харкова. Ще з харків’ян там перебувають Анна Соїна, геофізикиня Радіоастрономічного інституту НАН України, та Олександр Богомаз — геофізик Інституту іоносфери НАН України. Для них це вже друга зимівля.
У Харкові Таню Баглай знають як популяризаторку науки. Кілька років поспіль вона організовувала «Наукові пікніки». Це події, на яких профі та ентузіасти показували дітям, якою захопливою буває наука, і разом відтворювали досліди. Тетяна мала хист і любов до досліджень іще змалечку. Та навіть потрапивши на антарктичну станцію, інколи не вірить, що дитяча мрія збулася.
«Напевно, тільки нещодавно, як нас “забило” льодом і наукової роботи поменшало, я замислилася: “Боже, невже я в Антарктиці?”. На четвертому місяці зимівлі до мене прийшло усвідомлення, що я таки тут», — каже героїня.
Тож познайомимося з полярницею ближче та дізнаємося, як науковиця готувалася до зимівлі та як живеться поблизу 65-ї паралелі.
«Можу керувати моторним човном і дроном. Трохи знаю іспанську»
У дитинстві я мріяла бути науковицею, працювати в лабораторії. Мрії мріями, та варто реально оцінювати шанси. Я розуміла, що не зовсім підходжу на роль класичної науковиці-біологині. Натомість я фармацевтка за освітою, тож добре знаю різні фізико-хімічні методи, які практикуються на станції та які класичні біологи не використовують у повсякденній праці. Тішуся, що можу зробити внесок в українську та загальносвітову науку.
Перш ніж подавати заявку, міркувала, як додати собі плюсиків у карму та показати, чим я ще можу бути корисна на станції. Пройшла підготовку й отримала два посвідчення: водійки моторного човна та операторки дронів.
Також почала вивчати іспанську. Англійською я володію вільно, і в умовах конкурсу ця потреба прописана. Вирішила, що базове знання іспанської виглядатиме цікаво. До станції ми їхали через Чилі. Тут багато суден мають чилійську або аргентинську прописку, а це іспаномовні країни. Більшість продуктів на станцію закуповують у Чилі, етикетки на товарах іспанською, тому в побуті ця мова виявилася дуже помічною.
Ще в Харкові я ходила на бігових лижах. Звісно, на наших трасах — це одне, а на острові Галіндез — зовсім інше. Тут у перші виходи я навіть не рахувала, скільки разів падала. Але згодом стало легше. Не уявляю, як би я справлялася без фізичної підготовки. Не готуючи тіло, розум і дух до полярних умов, напевно, не змогла би повноцінно виконувати роботу.
«У фіналі конкурс був дві людини на місце»
Я слідкую за новинами в науці України, світу, цікавилася й дослідами на «Академіку Вернадському». Знала, коли починалися відбори в експедиції. Останніми роками це були публічні конкурси, з дедлайнами подачі заявок, із кількома етапами відбору. В січні 2022 року я захистила дисертацію і відчула сили податися на конкурс. Думала, із дисертацією в мене буде більше шансів. Мала всі документи, але вагалася. Подалася в останню годину дедлайну: вирішила, інакше буду картати себе, то хоча б спробую.
Звісно, розпитувала полярників, які бували на станції раніше, що там й як. Усі говорили: мало хто проходить із першого разу, не засмучуйся, просто подавайся ще. Я хвилювалася, а коли прийшло запрошення на співбесіду, дуже зраділа. З’їздила в Київ, а невдовзі мене запросили на збори й медогляд.
Учасники та учасниці 29-ї Української антарктичної експедиції
На збори зазвичай кличуть найкращих. У фіналі було дві людини на місце. Потім із них формується основний склад і запасний. І ось це очікування: ти потрапляєш в основний склад чи в запасний — найскладніше. Три місяці живеш і не знаєш, чи погоджуватися на інші проєкти, чи ні. А раптом зірвешся в експедицію на рік…
Коли повідомили, що мене відібрали в 29-у експедицію, я не стримала емоцій, стрибала на радощах. Скоро почалася підготовка до виїзду, на неї давали місяць.
«Ви знаєте, скільки шампунів використовуєте на рік? А скільки пар шкарпеток зношуєте? Ніхто над цим не задумується: коли щось закінчується, йде до магазину та купує нове. В експедиції так не вийде»
Ти на острові посеред криги, магазинів немає, доставку не замовиш. Звісно, НАНЦ (Національний антарктичний науковий центр України) багато про що потурбувався, аби нам було комфортно. Ми забезпечені необхідними засобами гігієни: шампунями, бальзамами для волосся, зубними щітками й пастами, тампонами і прокладками, навіть сонцезахисними кремами. Але особисті доглядові речі чи специфічні ліки треба збирати самостійно з розрахунку на рік.
«Експедиція стала шляхом до здійснення мрії, а з іншого боку — можливістю емоційно перепочити»
Від початку повномасштабної війни я багато працювала з постраждалими, з евакуйованими з прифронтових областей. Це була нелегка праця і фізично, і морально. Сама я з Рівненщини, батьки живуть біля Рівного, я трохи побула з ними. Мені треба було вивезти собаку з міста, їй дуже важко далися вибухи. Ми на Салтівці живемо.
Потім багато їздила по країні, то в Харкові, то в Києві була набігами. В якийсь момент відчула, що перегоріла. І процес подачі документів, збори стали можливістю переключитися, відновитися після важких часів. Ми ж усі співпереживаємо, хочеться допомогти максимально великій кількості людей, але не завжди є змога і сили. І мене це «гризе». Тому експедиція стала шляхом до мрії, а з іншого боку — можливістю переключитися на іншу діяльність, емоційно перепочити.
«Мені в Харкові було легше переживати повітряні тривоги й обстріли, ніж тут»
Жити на станції — означає бути відповідальним самим за себе і водночас піклуватися про колег. Бути уважними один до одного і самим триматися.
На емоційний стан накладається тривожність за рідних, друзів, за знайомих, які в Україні. Мені в Харкові було легше переживати повітряні тривоги й новини про обстріли, ніж тут, на станції. Коли дивишся у прямому ефірі, як обстрілюють твоє місто, коли не можеш вийти на зв’язок з сім’єю, з друзями.
А найгірше — різниця в часі. Я тільки прокидаюся, а в Україні вже день. Пройшло кілька годин після прильоту, служби вже максимально спрацювали, люди більш-менш оговтались, а я тут проживаю всі події за 15 хвилин, поки гортаю стрічку новин. Емоційно «накриває». Дивлюсь, є постраждалі, і з кожним прогортанням новин ця цифра збільшується. Дуже лячно.
Але ми взяли обов’язок бути полярниками, тож приймаємо і таке. Упродовж відбору з нами про подібне багато говорили. Це важливо для моральної підготовки до зимівлі. Одне з питань, які задавали всім учасникам, чи є в нас рідні та близькі, які зможуть подбати один про одного, якщо в них щось трапиться.
Так само в усіх є близькі у війську. У випадку загибелі ми не зможемо зірватися попрощатися з ними. Це теж обговорювалося, бо ми не перша експедиція за час війни. Буває різне, тож коли давали згоду на участь в експедиції, усвідомлювали ці ризики.
Від травня до листопада, а іноді й до грудня ми тут «запаковані» льодом. Якщо не сам острів, то акваторія навколо. Інколи навіть великий криголам сюди не дійде, бо не проламує товщу льоду. На етапі відбору нас готували, ми мали розуміти: всі емоції доведеться переживати далеко від дому. Добре, що завдяки стабільному інтернету можна оперативно вийти на зв’язок із друзями і рідними. Дякуючи НАНЦ, за потреби можемо і до психолога звертатися.
«Сніг чистять усі. Неважливо, ти на науковій посаді чи в команді життєзабезпечення станції»
Загалом у команді 14 учасників і учасниць. Серед них дев’ять науковців (по три біологи, метеорологи та геофізики) і п’ять представників команди життєзабезпечення (лікар, кухар, системний адміністратор, системний механік, дизеліст-електрик).
У мене, як у більшості науковців на станції, немає поняття «стандартний робочий день». Ми залежимо від погоди. Фактично відпочинку немає. Крім наукової роботи, в нас є денні, нічні чергування та чергування по кухні. На нічні чергування заступаємо на тиждень. Доводиться повністю змінити графік: уночі не спиш, удень відсипаєшся. Щодо денних чергувань: на місяць виходить від двох до трьох змін.
Що включає чергування? Робимо обхід усіх вузлів що дві години. Заходжу в дизельну, питаю дизеліста, чи все ОК. Зазвичай там шумно, важко щось почути, тому чекаю на сигнал «палець угору» — значить, все добре. Йду далі дивитися, що на станції робиться. Буває, допомагаємо кухарю: підготувати стіл до обіду чи вечері, почистити картоплю, чи, як жартуємо, «сходити в магазин» — до холодильника, взяти продуктів.
Нічні чергування складніші, бо треба ще й прибирати: загальний коридор, хол, вбиральні, виносити сміття із загальних кімнат. Щоп’ятниці генеральне прибирання: у кожного є своя ділянка на станції, яку треба привести до ладу. В цю ніч черговий не миє все, лише свій «квадрат».
Сніг чистять усі. Неважливо, ти на науковій посаді чи в команді життєзабезпечення станції. Кожен і кожна відповідає за певну ділянку. Це питання безпеки, бо в кучугурах можна травмувати ногу, десь послизнутися. Тому як би важко не було, прибираємо.
Єдина людина, в якої є вихідний на станції — кухар. У неділю, коли він відпочиває, черговий готує на всю команду. Тобто до денних і нічних чергувань по неділях додається вихід на кухню.
«Хочеться з максимальною користю для станції використати час, коли немає змоги попрацювати “в полі”»
Уже кілька років у теплу пору наші біологи досліджують «цвітіння» снігу поблизу станції. Явище відбувається через поширення мікроводоростей. Від них сніг стає кольоровим: від рожевого до пурпурового. Це триває недовго, тому треба встигнути відібрати проби та зафіксувати площу цвітіння. Влітку теж буду цим займатися.
Також моя задача — дослідження різновидів планктону (бактеріопланктону, фітопланктону, зоопланктону). Кілька разів на тиждень виїжджаю на човні в море й набираю воду. Беру величезні 25-літрові баклажки та спеціальні сітки. В лабораторії цю воду фільтрую, щоби зафіксувати проби. Для подальших досліджень відправляємо їх в Україну. Ці проби роблять улітку раз на тиждень із різних точок. Відповідно, мінімум чотири дні виїздів, чотири дні фільтрувань.
Щойно повертаюся з моря, сідаю в лабораторії працювати. Останні тижні станція оточена кригою, на човні не виїдеш, тому наукова робота в мене нині на стопі. Більше допомагаю по господарству: хочеться з максимальною користю для станції використати час, коли немає змоги працювати «в полі». Ми мусимо підтримувати станцію в хорошому стані. Нещодавно, наприклад, я фарбувала стіни в коридорі.
Вільні години, звісно, є. Тоді зідзвонюємося з рідними, друзями. Щовечора командою сідаємо їсти, обговорюємо якісь побутові моменти, ділимося новинами. У нас багато настільних ігор, пазли, величезна бібліотека історичних книжок і сучасної української літератури. Намагаємося продовжувати на станції традицію книжкового клубу.
Кілька разів організовували спільні кіновечори. Наш системний адміністратор Сашко Мацібура провів колосальну роботу: каталогізував усе кіно на внутрішньому сервері. До того, як на станції з’явився інтернет, зимівники привозили на жорстких дисках фільми і серіали. Зібралась нічогенька база, і тепер усе структуровано й зручно.
«Політичні ігри росіян відбуваються навіть у наукових колах»
Для мене особисто все зрозуміло: не мати жодних зв’язків із представниками країни-агресорки. Але як і в спорті, в культурі та інших сферах, у міжнародній науці схильні все зважувати додатково. Це тривалий процес. Здавалося б, тут не повинно бути двозначності, але закордонним колегам треба більше часу.
Наведу приклад щодо Антарктиди. В нас діє Антарктичний комітет. Будь-які рішення в ньому приймаються одноголосно. Право голосу мають ті країни, в яких є цілорічні бази в Антарктиці. Україна входить у Комітет і має право голосу. росія володіє кількома цілорічними станціями, тому теж може голосувати. Останнє засідання показало, що вони хочуть протягнути в Комітет білорусь, хоча в тих лише сезонна станція, аби потенційно мати більше голосів у комітеті.
А нещодавно росія наклала вето на ініціативу українських науковців розширити заповідні зони. Біля нашої станції, в межах Аргентинських островів, є місця, де ростуть судинні рослини та мохові банки. Ми хотіли розширити охоронну територію, заборонити певні зони для відвідування туристами і зберегти там природні умови. Більшість нас підтримала, але росіяни наклали вето. Тобто політичні ігри росіян тривають у наукових колах. Боротися з ними складно, особливо коли граєш по-чесному та хочеш робити все правильно.
«Наука — не бізнес. Тут не побачиш швидкий результат. Наука працює на перспективу. Дослідження, які проводяться зараз, можуть знадобитися через десятки років»
Станцію «Академік Вернадський» заснувала Велика Британія. Україні її передали у 1996 році. Тодішню британську станцію «Фарадей» перейменували на честь українського вченого, академіка Володимира Вернадського. У лютому 1996 року тут уперше замайорів український стяг і висадилася наша перша експедиція.
Відтоді ми продовжуємо дослідження, які започаткували британці, адже в науці важлива відтворюваність результатів. Одні з найстаріших досліджень на станції ще з 1947 року — метеорологічні. Антарктику здавна називають «кухнею» погоди. Від точності спостережень залежатиме прогноз погоди по всьому світу.
Що три години фахівці передають телеграми про стан погоди у Всесвітню метеорологічну службу. Звісно, специфіка замірів нині відрізняється. Зараз є більше допоміжних інструментів: датчиків, сенсорів. Зібрані дані об’єднуються і, спираючись на них, синоптики різних країн роблять передбачення.
Дослідження озону — ще одна започаткована британцями практика. Саме з нашої станції була відкрита озонова діра. Науковці виявили тенденцію, що час від часу вона збільшується або зменшується. У періоди активної людської діяльності та, зокрема, під час виверження вулканів помітили, що озонова діра розширюється.
Рух супутників, які на навколоземній орбіті теж вивчають озон, калібрується за даними з «Академіка Вернадського» та інших наземних станцій. Без наших замірів вони цього не зроблять. От і чергове підтвердження прикладного значення роботи науковців.
«Усі зміни клімату вперше фіксують в Антарктиці»
Коли британці започаткували станцію, на острові не гніздувався жоден пінгвін. А в останні роки їхня кількість збільшилася і торік досягла рекорду — 7 000 особин. На працівників це накладає певні обов’язки, адже ми не можемо тривожити дику природу.
Знову ж таки, це показує зміни клімату. Пінгвін Дженту, який зараз тут гніздиться, субантарктичний, тобто теплолюбивий. Раніше в цих широтах було холодніше. В останні ж роки температура піднялася настільки, що цим птахам стало комфортно жити й виводити потомство. Здавалося б, навіщо тих пінгвінів вивчати? Але подібні спостереження лягають в основу досліджень про глобальні зміни клімату.
Наука — не бізнес. Тут не побачиш швидкий результат. В інстаграмі ви змінили таргетування реклами — і вже зовсім по-іншому пішли продажі. У науці такого немає, бо наука працює на перспективу. Сучасні досліди у прикладному сенсі можуть знадобитися через десятки років. Наприклад, Wi-Fi: фізично і математично процеси передачі даних вчені описали ще на початку ХХ сторіччя. Та лише на початку ХХІ століття ми отримали реальне застосування цим теоретичним напрацюванням.
«Іноді на підготовку однієї статті піде кілька років, десятки досліджень, обробки даних. Це кропітка робота, яка часто залишається непоміченою»
Я за те, щоб підтримувати науковців. Особливо у воюючій країні. Без науковців не буде потенціалу ні для для повоєнного відновлення, ні для розвитку власної оборонної промисловості та інших критично важливих сфер. Уже кілька років в Україні працює Національний фонд досліджень, який роздає гранти на підтримку локальних дослідів. Це можливість отримати державне фінансування на свої винаходи, і це класно.
Відкриваються перспективи міжнародної співпраці з науковими установами. Приємно дізнаватися від колег із різних університетів, що вони отримують фінансування від іноземних донорів і закуповують сучасне, круте обладнання. Раніше цього обладнання було дві-три одиниці на країну, потрібно було чекати в черзі чи проситися до когось в інститут на ньому попрацювати. Зараз його більшає, і я дуже тішуся.
Також є гранти на дослідження за кордоном, на поїздки на конференції, оплату публікацій у спеціалізованих наукових журналах. Перспективи є, просто не варто чекати манни небесної, яка на тебе звалиться. Треба працювати, розвиватися, шукати можливості, стукати в усі двері.
«Хто його знає: може, мобілізуюся до війська, а може, повернусь у громадську діяльність або в науку»
Перше, що хочу зробити по поверненню в Україну — обійняти найрідніших: сестру, батьків. І почухати свою собаку. Я так за нею скучила! Це одне з найскладніших переживань: як там вона, чи не забула про мене. Зараз за собакою доглядає сестра.
А потім з’їм величезну миску салату: з айсбергом, руколою, зі шпинатом. Свіжої зелені, овочів дуже не вистачає.
Із десяток років я регулярно здаю кров як донорка. Мені так серце крає, коли приходять сповіщення з центру крові: «Привіт! У вас уже підійшов термін — можете прийти і здати кров, ваша кров дуже потрібна». А я тут і не можу цього зробити. Тому наступного дня після приїзду піду донатити кров. Для мене це важлива частина життя, тож я інколи картаю себе в експедиції, що не можу продовжувати робити цю добру справу.
Останній раз здавала кров 11 березня 2023 року. Того ж дня ми з колегами сіли в автобус і вирушили в дорогу: автобусом до Варшави, літаком до Парижу. Звідти був трансатлантичний переліт у Сантьяго, далі до Пунта-Ареносу (портове місто на півдні Чилі). Там ми піднялися на борт «Ноосфери» та пішли через протоку Дрейка до станції.
Плани по поверненню? Говорити про далекі перспективи складно. Хто його знає, може, мобілізуюся до війська, а може, повернусь у громадську діяльність або в науку. Я працювала в декількох проєктах, завершила їх вже на станції, онлайн. Тому після експедиції як такої роботи в мене не буде.
Почну з чистого аркуша. Це нове для мене, такого періоду в житті я ніколи не мала. Раніше, завершуючи один проєкт, одразу переходила до наступних. Цікаво, які відкриваються перспективи, коли не женешся з одного — в інше. Будемо спостерігати.
«Не уявляю, як ця краса навколо, ці сніги та льодовики можуть набриднути»
Пейзаж тут постійно змінюється, надивитися на нього неможливо. Я себе змушую робити фотографії, бо часом хочеться поділитися у фейсбуці, але фото не передає всієї краси, яку бачиш. Нехай це буде відбиток на моїй сітківці, а згодом — у пам’яті.
По приїзду в Україну я буду дуже рада опинитися вдома, але точно сумуватиму за цим місцем. Антарктика назавжди залишається в серці. Це унікальний досвід.
