«Одна війна відібрала дитинство, друга війна забрала старість», — каже нам Галина Катеринцова. Нині за жінкою доглядають у шелтері «Велика родина».
Прихисток існує в Харкові вже чотири роки. Його жителі — літні, самотні люди, які втратили домівки через війну, залишилися без родичів чи не можуть самостійно про себе подбати. Деякі — харків’яни, інші евакуйовані з деокупованих або прифронтових територій області, зокрема з Куп’янська й Вовчанська.
Шелтер заснувала харківська архітекторка, голова ГО «Крізь війну» Ольга Клейтман із командою волонтерів. Наразі там мешкають приблизно пів сотні підопічних, а загалом «Велика родина» прихистила понад 300 людей.
Як виникло місце турботи
Коли росія почала широкомасштабне вторгнення, Харків опинився під постійними обстрілами. Люди масово виїжджали, а ті, хто залишався, часто втрачали доступ до базових речей: аптек, соціальних служб, магазинів. Вкрай беззахисними стали самотні старенькі. Волонтери зрозуміли: просто розвозити їжу та ліки недостатньо.
«Приблизно 20 березня в нас уже були перші дві пацієнтки. Вони просиділи 15 діб у ліфтовому холі 16-поверхівки. Ліфт не працював, опалення теж. Якби ми їх не забрали, напевно, вони б там сконали. У нас жіночки відігрілися, відмилися і навіть почали ходити. За три місяці донька забрала їх у Польщу», — пригадує Ольга Клейтман.
Прихисток облаштували у будівлі гуртожитку заводу. Спочатку простір не відповідав потребам підопічних: вузькі темні коридори, двоярусні ліжка, неінклюзивні туалети. Їжу готували на двох невеликих електричних конфорках. Простір поступово адаптують для маломобільних: обладнали туалети для людей на кріслах колісних, звели простору терасу, медпункт. У дворику поставили лавочки зі столиками, облаштували рівні доріжки для стареньких.
Тишу на вулиці порушують чотирилапі охоронці: нині у прихистку є чотири песики. Двоє з них — літні Шейна та Енджи. Їхня доля подібна до жителів прихистку. Господарі виїхали за кордон, а собак після евакуації передали в комунальний притулок для тварин. Ольга Клейтман забрала їх до «Великої родини». А ще тут є кури, качки й павліни. Хатні улюбленці додають домашньої атмосфери місцю.
«Це не тільки нашою працею, а й завдяки допомозі дуже багатьох звичайних людей, які приносили або надсилали гроші», — додає Ольга Клейтман.
Коли українські оборонці відтіснили росіян, частина пацієнтів повернулася додому. Їхні місця зайняли люди з Куп’янська, Циркунів, Вовчанська та інших громад області.
Втрата, яка не загоюється
Історія Галини Головіної — одна з найтрагічніших. Жінка втратила чоловіка та двох синів. У неї залишилися невістки й онуки, їх іноді бачить. На столику біля її ліжка стоять квіти як нагадування про нещодавній візит родичів.
«Мої сини загинули. Вони волонтерили: розвозили їжу на машині, їхали на передок. Ударила ракета — машина згоріла. Поховали їх у пакетах, не розкривали навіть трун. Ховати допомагали сусіди, куми, друзі дітей. Чоловік помер від горя, за них переживав. А мене інсульт ударив — ліва сторона. Також від горя», — говорить, не стримуючи плачу, жінка.
Пані Галина мешкає у прихистку понад два роки, сюди привезла її невістка. російська агресія залишила жінку без будинку в рідних Феськах у Золочівській громаді. Спогади про життя й найближчих людей зберігає фотоальбом: якою була в молодості, як одружилися сини, як зростали онуки.
Жінка читає книжки, переважно детективи, щотижня їздить до церкви: до прихистку приходить пастор, замовляє таксі, яке відвозить людей до храму. Після інсульту Галина майже не могла ходити. Їй допомагає відновитися американський волонтер, реабілітолог Крістіан Бейн, який живе у прихистку та доглядає за мешканцями. Зараз пані Галина інколи пересувається за допомогою ходунків.
«На кожен день народження (синів — ред.) на кладовище їздила. Керівництво дозволяє. І на день народження онуків: наймай машину та їдь. Два рази були в зоопарку, ще нас возили в ботанічний сад. Тут зробили кінотеатр: опускають екран, і дивишся», — додає жителька шелтеру.
«Ми тут і психологи, і лікарі, і кухарі, і просто люди»
Працівниця прихистку Лариса показує, як він облаштований. Просторими коридорами на двох поверхах тягнуться кімнати. На першому поверсі поблизу сходів висить телевізор, тут старенькі дивляться різні фільми й серіали.
Посередині коридору розташувалася невеличка кухня: її нині розширюють. Поруч — столова з кількома столиками. З-за них виглядає велика тераса зі скляними стінами. Затишку терасі додають камін із дровами, живі рослини, складені пледи на кріслах і лежаки для песиків. Тут проводять концерти, коли приїжджають колективи, відзначають дні народження та календарні свята.
У просторій пральні без упину працюють машинки. Постільна білизна, одяг, інші речі всюди: сушаться, чекають на прання чи свіженькі складені на поличках. У кутку біля виходу — бібліотека. Ще одна, з місцями для сидіння й живими рослинами, поверхом вище. У теплу погоду за розмовами збираються жительки, співають пісні. У прихистку є медпункт. Між поверхами обладнали електричний підіймач: використовують за потреби.
«У кімнатах живуть по двоє-троє. Іноді люди знаходять спільну мову, інколи ні — тоді їх переселяємо. Усяке буває: люди різні», — пояснює Лариса.
Жінка працює тут від грудня 2022 року. Через війну вона втратила роботу. До цього Лариса пробувала себе в різних напрямках: була швачкою, нянею, медсестрою.
«Ми доглядаємо за мешканцями, допомагаємо, вислуховуємо їх, по-своєму любимо. Це у нас як велика сім’я, тому сюди йдеш, як додому», — розповідає ларисапрацівниця.
«Я звикла втрачати речі. Найцінніше зараз — доброта й підтримка». Історія переселенки з Донеччини
Адміністраторка прихистку Лариса Довгополенко знайомить нас іще з однією мешканкою. Про неї завідувачка говорить із усмішкою.
«Вона багато часу мандрує Україною, була в інших шелтерах, там їй було важко: якщо людям за 80, і вони сплять на двоярусних ліжках — ви розумієте, як це. Самі готували їсти. Попри те, що нікого не залишилося (поруч — ред.), Галина Максимівна позитивна, ретельно слідкує за здоров’ям. Вона не користується окулярами, у неї гарна пам’ять. Дуже-дуже позитивна жіночка», — відгукується про жительку керівниця прихистку.
У Галини Калітвінцевої пів життя минуло в русі: 30 років вона працювала на залізниці. Жінка жваво й детально описує факти зі свого минулого.
«Я виросла в Донецькій області. Після технікуму потрапила в Луганськ, 25 років робила начальницею станції, іноді ще й черговою. Багато станцій пройшла: першою була гальмівна, за три кілометри від Краснодона. У мене була мрія потрапити в музей у місті, подивитися, де ходили молодогвардійці. Від 1960 до 1999 року здобувала стаж. Повернулася до Донецької області маму доглядати. У 2004 році вона померла. Я залишилася, зайнялася ремонтом будинку. Природа там хороша: кругом ліси», — пригадує мешканка прихистку.
Після початку бойових дій на Сході України та окупації частини Луганської та Донецької областей зв’язок із родиною майже зник. Жінка дізнається про родичів від знайомої, яка телефонує їм через інтернет-зв’язок.
«Дочка з онуками живе у Луганській області. Син загинув у 1994 році, невістка з онуком теж у Луганській області. З 2014 року майже нікого з них не бачила. Тільки у 2019 році старший онук їхав у Дніпро і заскочив до мене», — пояснює Галина Максимівна.
2022 рік був дуже важким. Рідне село Дробишеве росіяни захопили у травні, на початку жовтня його звільнили Сили оборони. Під час окупації бракувало їжі.
«Рятувалися млинцями. Магазини закриті, хліба немає, обстріли постійні», — каже жінка.
Від початку широкомасштабного вторгнення росії населення Дробишевого скоротилося в декілька разів. Обстріли зруйнували церкву, дитсадки, школи, два клуби, бібліотеку, житлові будинки. Пані Галина збирала гілки в лісі поруч з будинком, аби грітися взимку від печі, восени ходила по гриби. Згодом доглядала за будинком односельчанки, яка виїхала до Німеччини, саджала городину, влітку збирала ягоди з плодових кущів на подвір’ї. Зрештою, зрозуміла: залишатися небезпечно. На початку вересня 2025 року її разом з іншою жителькою села вивезли волонтери.
«Люди вже виїжджали масово: спершу ті, що з дітками, потім — одна сусідка, друга. Хоч і так не всі будинки були заселені: в одному мешкають, п’ять-шість будинків поруч — пусті. Я відчула, що залишатися небезпечно без світла, води, будь-якої підтримки — здоров’я вже не те. Обстріли вдень і вночі, з 22:00 до 24:00 взагалі щось страшне», — описує життя у прифронтовому селі Галина Максимівна.
Напередодні евакуації жінка зібрала речі та поставила сумки біля воріт: аби волонтери не витрачали в небезпечній зоні час і завантажили їх, поки вона дійде до машини. Її довезли до Райгородка, звідти працівники «Червоного Хреста» забрали до Краматорська.
У хабі запропонували місце у прихистку в Дніпропетровської області. Там пані Галині було складно: приміщення не пристосоване для літніх, маломобільних людей. Частина речей, зимові чоботи зникла. Згодом пані Галину привезли до «Великої родини». У жінки від минулого життя майже нічого не залишилося.
«Для мене речі вже не мають цінності, я звикла втрачати їх. Два переїзди рівні одній пожежі — я вже знаю, наїздилася: з однієї станції на іншу, з квартири на другу. Найцінніше зараз — доброта й підтримка людей», — зауважує жінка.
Пані Галина тепло відгукується про персонал і сусідок у «Великій родині». Чого не вистачає взимку — активного дозвілля. Жінка любить читати: Біблію, Псалтир, книги з психології. Вона визнає: бракує книг українською. Ті, що повіддавали люди в бібліотеку, написані переважно російською.
«Іноді дівчатам почитаю, що вони просять. Скучно, як робити нема чого. Єдине, можу винести тарілку, повести в туалет сусідку Людмилку. Хочеться бути корисною для суспільства. Як кажуть: якщо руки залучені, то й мізки краще працюють. Правильно ж? Чекаємо на тепло, щоби можна було вийти на вулицю. У мене мрія: посадити перед вікном чорнобривці, фіалочки. А ви прийдете полюбуватися?», — питає пані Галина.
Ми повернулися до прихистку навесні із рослинами.
Галина Максимівна із захопленням роздивлялася фіалки, а як побачила поміж них ромашки — заплакала: «Це ж у моєї доньки таке прізвище».
Друга війна в житті пані Катерини
Катерині Шуляковій — 93 роки. Жінка переживає не першу війну. Під час Другої світової вона була дитиною, пам’ятає лише голод. Народилася в Алтайському краї, у селі Новопіщане. Потім доля закрутила та, зрештою, привела на Харківщину. Усе життя Катерина Іванівна працювала. Каже, що закінчила лише два класи школи.
«Нас у мами троє було — нічого вдягти, взути. То йшли до заможніших людей, щось робили, аби вижити. Потім я в садочку робила сім років. Де тільки не працювала. У мене був город 35 соток, а то й більше. Я сама його обробляла, щоб у хаті було що їсти та щось продати. Помідори вирощувала: домашні, добрі. Тяжко робила, дєтка», — розповідає жителька прихистку.
Вони з чоловіком багато років прожили в Токарівці поблизу кордону з росією. Подружжя відкладало гроші з пенсії, поліпшувало оселю, допомагало дітям й онукам. Але російський напад відібрав усе.
«Ми накопичували. Казали собі: старі будемо, не підемо під забором просити гроші. Купили нову машинку, холодильник. Газ провели, котел поставили. Вікна нові зробили, син плити поставив, аби тепліше було. Все зробили, щоби жити нормально. А тепер нічого немає: кажуть, квартира розбита, даху нема», — сумує пані Катерина.
Під час окупації в 2022 році в селі не було світла, води.
«Ходила по дворах. Мені поставили каструлю, я кілька разів варила. Потім не стало що варити. Пішла до сусідки Надії Іванівни. Кажу: “Що мені робити?”. А вона: “Прийдеш, двір почистиш — дам тарілку супу”. Отак і жила. Один начальник там був, Жора, сказав: якщо Надія Іванівна мене на зиму бере, то привезе дрова», — пригадує жінка.
Вона попросила волонтерів допомогти виїхати. Спершу жила в доньки з онукою в Харкові. А потім опинилася у цьому прихистку, де живе вже понад три роки. У Катерини Іванівни троє дітей. Старшу доньку під час окупації вивезли до росії, її будинок у Токарівці згорів. Син живе в комуналці в Харкові. Він має інвалідність, але намагається допомагати матері, каже Катерина Іванівна.
Про прихисток вона говорить так: головне — що є тепло, їжа й люди поруч.
«Тут хороші люди. Зранку супчик, чай — ми вже не голодні. Дівчата нам подарунки приносять. Концерти: приїжджають і співають. Із Польщі одна тьотя була, теж подарунки привозила. А якось дівчата нас зібрали, натушкували картошки з м’ясом і всіх нагодували», — посміхається підопічна прихистку.
Скільки коштує утримувати шелтер
Прихисток не має постійного донора. Основну фінансову підтримку команда отримує від благодійників і української діаспори США. Гроші збирає організація, яку створила сестра Ольги Клейтман у Сіетлі. Також допомагають харків’яни та небайдужі з інших країн: Німеччини, Франції. Щомісяця на утримання прихистку потрібно щонайменше 500 тисяч гривень. Ці кошти йдуть на оренду приміщення, комунальні послуги, харчування мешканців, ліки та зарплати працівникам.
Допомога для жителів прихистку безкоштовна. Ольга Клейтман каже: важливо, аби прихисток не лише забезпечував турботу стареньким, а й давав відчуття стабільності персоналу.
«Ми підтримуємо не тільки стареньких, які заслуговують і на повагу, і на гарне життя. Вони пропрацювали все життя в цій країні, віддали їй все. Дівчата, які в нас працюють, втратили роботу під час війни і також потребують підтримки. Вони живуть у Харкові, важко працюють. І те, що вони отримують вчасно зарплату, дуже важливо. До того ж, із цієї зарплатні ми сплачуємо всі податки», — зауважує голова ГО «Крізь війну».
- Підтримати тих, хто дбає про стареньких, можна за посиланням.
Дім, який тримається на людях
Найбільше літнім людям потрібна увага. У складні моменти працівники намагаються залишатися поруч. Робота у прихистку важка не лише фізично, а й морально.
«Дуже складно їм донести, що вони не самі, хоч і не у своїй хаті. Але ми з ними разом. Переживаєш, коли їм погано. Тут усяке буває, це людський фактор. Вони плачуть, бо хочуть додому й водночас розуміють: можливо, вже ніколи не повернуться. Це дуже страшно: залишитися без нічого й нікого. Намагаєшся якось підтримати людину, щоби їй стало трохи легше. Дехто чекає, що рідні повернуться і заберуть їх. А ти розумієш, що цього, ймовірно, не буде. Але сказати людині прямо теж не можеш.
Іноді люди помирають. Це найважче. Деякі мешканці пішли рік тому, але ти все одно пам’ятаєш про них, їхні слова. Фізично втомився — відпочив, і стало легше. А морально так не працює», — ділиться соціальна працівниця Лариса.
Маленькі радості великої родини
Попри складні історії, життя в прихистку не обмежується лише побутом. Тут проводять концерти, святкують дні народження. Іноді мешканців возять до зоопарку, на прогулянки містом. Дехто знаходить собі маленькі обов’язки: запалює камін, чистить овочі на кухні, доглядає за квітами, саджає городину.
«У нас є команда, десятеро людей, що записуються в усі поїздки. А є люди, які можуть ходити, читати, цікавляться всім, але не їздять. У мене багато друзів у Харкові, вони знають про наш прихисток. І коли відбувається якийсь концерт, вони надсилають нам запрошення. У нас є дві автівки, можемо всіх перевезти», — каже Ольга Клейтман.
За словами архітекторки, саме це і є головною ідеєю прихистку: не просто догляд, а відчуття родини.
«Я вважаю, велика родина — місце, де людина хоче опинитися наприкінці життя. Коли вона в оточенні рідних, комусь потрібна, їй хтось потрібен. Ми хочемо створити таку атмосферу. Тут немає особливих протоколів, окрім того, коли потрібно помити лежачих. Людські стосунки — це дуже важливо. Я б хотіла, якщо доживу, опинитися з чоловіком у подібному місці, де перебуватимуть однодумці, однолітки, з якими ми будемо випивати, грати в карти, читати й обговорювати книжки», — підсумовує пані Ольга.
