Весна в Ізюмі на Харківщині почалась із відкриття книжкового дитячого хабу. Раніше це була зруйнована внаслідок російських обстрілів бібліотека. Нині — освітній простір для дітей. Кошти на відбудову разом із друзями зібрав волонтер з Італії — Марко Родарі, онук дитячого письменника Джанні Родарі, автора казки «Чиполіно».
В образі клоуна Пімбо Марко проводить заходи для дітей у країнах, де тривають війни. Так він їздив у Сирію, Ірак і вже вдруге приїхав на деокуповану Харківщину. Про цю бібліотеку він дізнався два роки тому, коли приїздив сюди з іншими волонтерами. Будівля була розтрощена. Побачене настільки вразило італійця, що той запропонував волонтерці Ользі Бондар-Різниченко допомогти відновити простір.
Ольга Бондар-Різниченко, голова ГО «Волонтерське об'єднання “Доброчинець”», провідна фахівчиня Харківського літературного музею: «Ми з Марком кілька разів їздили в різні села, в Ізюмі та на околицях. Окрім ведення розважальних виступів, дарували дітям книжки. Це наша з Літмузеєм акція. Коли їхали Ізюмом, Марко побачив бібліотеку й говорить: “Я хочу, аби діти тут розвивалися та розважалися”. Так виникла ініціатива: дитячий хаб, куди б малеча могла приходити читати книги, дискутувати, дивитися фільми, зустрічатися з письменниками».
На відкритті хабу волонтери подарували дітям 1 000 книжок. Літературу збирали звідусіль, згадує Ольга. Надсилали і школярі з інших областей. Лишали всередині листівки з побажаннями одноліткам і номери телефонів — щоби знайомитися.
«Сталося кілька тригерних для мене подій, після яких я зрозуміла: треба привозити людям книжки»
Поширювати українські книги селами Харківщини Ольга почала у вересні 2022-го. Розвозила на деокуповані території продукти, речі першої необхідності. Пізніше на прохання місцевих до пакунків волонтери почали класти книги.
Ольга Бондар-Різниченко:
«Сталося кілька тригерних для мене подій, після яких я зрозуміла: треба привозити людям книжки. Їздили в Коробочкине. Там люди сиділи у підвалах, електрики не було, користувалися свічками, їжу готували на багатті. Ми привозили готові страви. Якось питаю мешканців, що ще привезти? І одна жіночка каже: “Привезіть моєму онуку Петрику книжки”. Хлопчик має йти в перший клас, а в нього лише одна книжка — “Котигорошко”, вже напам'ять вивчив. А нам, дорослим, якісь мелодраматичні романи.
Я повернулася до Харкова, розповіла директорці Літмузею Тетяні Пилипчук, подзвонила Сергію Жадану: кажу, давайте щось робити. Сергій дав гроші, а ми з Танею накупили книжок і поїхали в Коробочкине. Заїжджаємо у двір, на лавці біля під'їзду виклали пакети, які привезли, покликали людей, аби вони піднімалися з підвалів. Люди побачили, що ми привезли книжки, і кинулися розбирати їх, а не пакунки з їжею».
На подив волонтерів, книги потрібні багатьом. Дітям — бо дехто не пішов у перший клас, і як буде далі — невідомо. Школи зруйновані, а так удома вчаться читати. Дорослим теж розрада. Волонтерка продовжила їздити селами, занотовувала побажання мешканців, передавала колегам.
Зрештою музейники вирішили влаштувати великий збір книжок. До акції долучилися видавництва, видавці, книжкові магазини та всі охочі, хто міг придбати і передати дітям книжки. Працівники Літмузею визначили місця, де кожен міг «підвісити» книгу для подальшої відправки. Усі «підвішені» або куплені книжки потрапляли до Харкова. Далі волонтери везли їх у деокуповані громади.
Книги передають від літа 2022 року й донині
У громади пішло 700 тонн книжок, десь 15 000 примірників. Читачі є в Чугуївському, Куп'янському, Богодухівському, Великобурлуцькому, Ізюмському, Балаклійському та Золочівському районах Харківщини. А ще — у Лиманському районі Донецької області. У селах, де немає бібліотек і будинків культури, волонтери на вулицях роздають книжки дітям. Серед іншого привозять шкільні канцтовари, розмальовки, дитячий одяг.
Що читають діти в деокупованих громадах?
Великою популярністю, за словами Ольги, користується історія України, подана через персоналії. Наприклад, через постать Ярослава Мудрого або героїв козацької доби.
Ольга Бондар-Різниченко:
«Є історичні книжки для молодшого шкільного віку, де сюжети викладені на 40–50 сторінок, надзвичайно легкі, цікаві. Про козака Сірка, Северина Наливайка, і так плавно дитина заходить в цю історичну добу. Історії є і для старшокласників у форматі фентезі, детективів. Багато дітей полюбляє енциклопедії про все на світі: від динозаврів до історії велосипедів. Пізнавальний напрямок дитячої літератури дуже перспективний для видавців. Є підлітки, яким цікаво почитати про стосунки, конфлікти, про перше кохання, і вони можуть потім обговорювати прочитане з дорослими».
Не просто привозити книги, а й покращувати життя в громаді
Роздача книг в Іванчуківці Ізюмського району закінчилася ремонтом водопостачання. У селі проживає приблизно 300 осіб. Унаслідок бойових дій в Іванчуківці почалися проблеми з електроенергією, мобільним зв'язком. Люди потерпають від нестачі води. Проведення централізованого ремонту поки неможливе. Як розповіли Ользі місцеві, довколишні території заміновані, а на очищення потрібен час.
«70% мешканців не мають доступу до водопостачання: в колодязях низький рівень води, вона не придатна до пиття через забруднення. Селяни — переважно літні люди, їм фізично важко забезпечувати себе водою з віддалених колодязів. У центрі села є свердловина з технічною водою біля кочегарного приміщення. Ми з Українською освітньою платформою встановили там водоочисне обладнання та ємності для зберігання води».
Волонтери поставили генератори, аби забезпечити безперебійну роботу насосів і щоб люди заряджали телефони. Підсилювачі сигналу та «Старлінки» надають можливість мешканцям бути на зв'язку з рідними і вчасно просити про допомогу.
Та не активістами єдиними. Ініціатива має продовження — проєкт із відновлення водопостачання на селі підхопила староста. У громаді організували підвоз води літнім людям, охороняють новий об'єкт та обладнання біля свердловини.
«У селі поки ніде проводити уроки для дітей, тому точка доступу з інтернетом є ще й можливістю забезпечити учнів і вчителів зв'язком і повернутися до дистанційного навчання», — додає волонтерка.
Згодом планують провести комунікації та інтернет до місцевого Будинку культури, щоб у приміщенні знову проводили культурні та освітні події. «Таким чином, цей простір стане своєрідною точкою тяжіння для громади, що об'єднає людей та підсилить їхню самозарадність».
Ще більше запитів на книги
Коли ми писали цей матеріал, дізналися про кілька подібних ініціатив. Через Instagram Євгенія Лаптій почала збирати книги для дітей у Балаклійській громаді. На момент збору вона працювала в освітньому проєкті з тамтешніми вчителями і часто їздила в села Гусарівку, Волохів Яр, Шевелівку. Спілкувалася з освітянами, зі школярами. Діти, каже, виявились активнішими за дорослих, охоче бронювали книги.
Євгенія Лаптій, волонтерка:
«У мене багато підписників відгукнулося з різних міст України, надсилали книжки поштою. Назбирала сотню книг і розподілила між дітьми в селах. У Балаклійській громаді були простори від громадської організації, в якій я працювала. Коли спілкувалася з місцевими, мені розказували, як російські солдати заходили, спалювали книжки, знищували бібліотеки. Вирішила: знищені книжки треба повернути людям.
Що помітила: місцеві діти не мають достатньо українського контенту. Читання взагалі не надто модне для них. Як на мене, саме з читання та розуміння, яке твоє культурне коріння, і починається побудова суспільства, спроможного розвивати країну. Тож мені хотілося назбирати дітям хоч якихось книжок, аби вони почали читати українське».
Альона Ладика, мешканка села Волохів Яр:
«Уперше про книги ми заговорили з Женею, коли створили групу в месенджері для спілкування молоді з нашого Простору Незламності. Женя спитала, що б ми хотіли додати. Виникла ідея читацького клубу. Спершу думали обирати книжки авторів, яких проходимо в школі, та вивчати шкільну програму. Згодом усе переросло в акцію зі збору сучасної літератури українською мовою, яку в школі не вивчають. Сформували каталог. Женя надсилала варіанти книг, а ми називали, що цікаво почитати».
Серед уподобань молоді — «300 поезій» Ліни Костенко, «Загублена земля. Темна вежа» Стівена Кінга, багато бестселерів Ірени Карпи та Ірен Роздобудько. Дітям молодшого шкільного віку передали казки: «Пан Коцький», «Як лікували півня» Олексія Крилова, «Агенція батьків» Девіда Бадділя та «Слон для Еріки» Сильвії Бішоп.
Ірина Свинчук, школярка із села Шевелівка:
«Мені здається, люди почали читати, аби втекти від реальності, забути хоч трохи, що коїться в країні. Стали цікавитися в психологією, більше в такі теми заглиблюватись, аби краще розуміти свої почуття, емоції, стан близьких. Звісно, читають і щоби дізнатися щось нове. Поки ми були в окупації, читали, бо не було чим зайнятися. Так люди відволікалися від звуків вибухів. Я і сама так робила».
Альона Ладика:
«Особисто я за період окупації, який називаю “темрява”, прочитала більше сотні книжок. Гадаю, більшість у нас саме так і відволікалися. Чому запит на книги варто задовольняти? По-перше, через просвіту, це особливо важливо для регіонів, де не залишилося навчальної літератури. По-друге, якщо гуманітарна допомога — це допомога тілу, то допомога книжками — “ліки” для душі. У книжкових вимірах ми знаходимо те, чого нам не вистачає в реальності. Знаходимо натхнення, спокій».
Щойно звільнили Харківську область, у села з допомогою вирушили харків'яни з Благодійного фонду «Волонтерська». Возили продукти харчування, ліки, засоби гігієни, побутову хімію. Волонтерка Альона Терещенко згадує, як у селі Олександрівка Ізюмського району місцева мешканка просила допомогти їй укомплектувати бібліотеку.
Альона Терещенко, волонтерка:
«Активна така жіночка, підійшла до наших хлопців-водіїв і каже: “Мені б оновити книжки. Дітки хочуть займатися, читати”. Крім книжок, ми їм потім привозили настільні ігри, макбук та іншу техніку для бібліотеки. Наступна бібліотека — теж у селі Олександрівка, але Чугуївського району. Там я зі старостою спілкувалась. Вона попросила книжки українською мовою, бо коли рашисти зайшли в село, всі книги знищили. Тому їх теж забезпечили новою літературою».
«Бібліотека була однією з перших локацій, яка зацікавила окупантів»
В одній із поїздок до Малого Бурлука Ольга Бондар-Різніченко познайомилась із тамтешньою бібліотекаркою. Розпитувала, як село пережило окупацію. Гуманітарні набори тоді роздавали в приміщенні бібліотеки. Ольга помітила там кілька стопок книжок. Серед них — твори української сучасної літератури: Юрій Іздрик, Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Іван Малкович, Андрій Курков. Також українська класика: Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко. Були історичні книги: від козацтва та часів Української повстанської армії аж до Української Народної Республіки. Цю літературу бібліотекарка потай врятувала від знищення.
«Як вона мені розповіла, коли орки зайшли в село, бібліотека була однією з перших локацій, яка їх дуже зацікавила. Відібрали літературу, яка підлягала знищенню. Залишили тільки російську й радянських письменників. Пізніше проводили зібрання, розказували про Курську битву, Сталінград, історії про “мы один народ” тощо».
Валентина Рубіжанська працювала в бібліотеці Малого Бурлука з 2008 року. Паперової роботи завжди вистачало, але рутину розбавляла виставками до Дня Незалежності, до Дня родини, проводила Шевченківські читання. У 2021-му селище приєднали до Куп'янського району, а раніше воно було у складі Великобурлуцької громади. Якраз переробляли документи, розбирали архіви. Планів було багато... до вторгнення росіян.
Валентина Рубіжанська, бібліотекарка:
«Чимало мешканців перийшли на їхній бік (росіян — ред.), допомагали їм. Мені це так боліло... Мій чоловік — староста в селі, тож розумієте, яка нас доля спіткала. Ми не були прихильні до них, але від нас вимагали ходити на роботу. А так люди сиділи по хатах. Ніхто нікуди не виходив, тільки б їх не бачити, яка там бібліотека... У нас забирали ключі від бібліотеки. Віддавали їм ключі в обід і коли додому йшли. Бо вони боялися, щоб ми там нічого не позабирали».
У червні Валентина звільнилася з бібліотеки. На її місце взяли іншу жінку.
«Колаборанткою виявилася. Коли я прийшла забрати речі, в бібліотеці вже висів портрет путіна. Стояла виставка до дня прапора росії, і написано на стенді: “россия — это я, россия — это ты, россия — это светлое будущее”. На столі в тієї жінки лежав список книг: дали наказ відібрати українську літературу, щоб знищити її».
11 серпня 2022 року Малий Бурлук звільнили. Той день Валентина згадує, не стримуючи сліз: «Донька забігла в хату: “Мамо, я бачу наш прапор!”. Ми так зраділи! Повискакували з хати, хто в чому був. Взяли прапор, який ховали вдома, і побігли військовим назустріч».
Книги стають приводом відверто поговорити про пережиту окупацію, про нинішні потреби, мрії. Про спокійне життя мешканці поки лише мріють
Сьогодні ділити кордон із росією означає щодня бути під ворожим вогнем. Обстріли на півночі області посилилися. Більшість людей виїхали з Малого Бурлука. Раз на тиждень Валентина з чоловіком розвозять селом гуманітарний хліб. Та й за ним люди рідко виходять: усі налякані прильотами.
Валентина Рубіжанська:
«17 січня до нас прилетіла авіабомба. Поцілила в бібліотеку і розбомбила усе. Всі наші старання, всі книжки... Мене тоді не було на роботі, я лежала в лікарні в Харкові з пневмонією. Боляче це все. Після деокупації люди йшли й брали книги, бо скучали. І художню літературу, і наукову. Діти — казки, щось про природу. У нас всього 30 діток залишилось, але в бібліотеку все одно прибігали. Потім трохи менше, а зараз навіть не впевнена, чи хоче хтось читати. У людей інші турботи. Хтось за дітей переживає, люди гинуть. Коли бібліотеку обстріляли, одна жінка там через дорогу переходила й загинула. Йшла з хлопчиком десяти років, йому ніжку відірвало...».
Ольга Бондар-Різниченко:
«Дуже боляче дивитися на шедеври з ілюстраціями від “А-ба-ба-га-ла-маги”, які тепер валяються вогкі, бо був пробитий дах. Усе частіше думаю: чи не переорієнтовувати проєкт із книгами в глибинні райони Харківської області та в Харків? Туди, де живе багато переселенців. Бо ми зараз із великими ризиками стикаємося. Усі наші зусилля та величезні кошти, вкладені в це, можуть вмить знищити ракети».
Окрім того, що в прифронтових громадах майже немає публічних місць для читання, бракує і бажаючих розвивати читацькі клуби. Люди залишають домівки, де небезпечно. Вочевидь, ідея розвивати літературні проєкти у віддалених від фронту районах виглядає слушно. І це необов'язково мають бути обласні центри.
Євгенія Лаптій:
«У нас широчезна сільська місцевість. Не можна зосереджувати всі культурні події лише в Харкові. Периферія теж важлива, бо якщо ми втратимо її, міста самі не вивезуть. Велика проблема периферії, що про неї всі забувають. А там людям теж потрібне культурне різноманіття: книжкові клуби, театральні постановки, виставки. Най спершу вони й не сильно ходитимуть, але почати розвивати це необхідно. Як у Європі: кожне село має галерею сучасного мистецтва. Коли я жила в Австрії, куди не заїдеш у село хоч на сто мешканців — є галерея, культурний дім або бібліотека».
Оновлення бібліотечних фондів: проблеми та рішення
Торік улітку президент підписав закон про заборону на ввезення та розповсюдження книг із росії та білорусі. У Мінкульті зазначили: документ сприятиме поширенню української мови, розвитку вітчизняного книговидання. Закон зобов'язав муніципальні бібліотеки провести ревізію полиць, прибрати радянські й російські книжки. Уже на цьому етапі заклади стикнулися з нестачею нової літератури українською мовою.
Проблема, на думку видавця Олександра Красовицького, полягає в неправильній моделі роботи бібліотек. Найбільш дорогим є місце на полиці. На утримання книжкових фондів щорічно йдуть мільйонні видатки з держбюджету. У світі ж державне фінансування бібліотек переважно спрямовують на оновлення фондів. Зачитана, пошкоджена та застаріла література витісняється новою.
Олександр Красовицький, видавець, генеральний директор видавництва «Фоліо»:
«В Україні нові фонди — це 0,5–1% у витратах громад на утримання бібліотек. Усе інше — витрати на зберігання того, що нікому не потрібно. Звісно, у великих наукових бібліотеках мають зберігатися старі книги, цікаві науковцям, але не макулатура. На мою думку, коли працюють сучасні системи логістики, набагато краще витрачати кошти на нові фонди, вчасно списуючи книжки, на які немає попиту з боку читачів. І змінювати мережу. Наприклад, одна бібліотека на громаду плюс пункти видачі, які можуть працювати в мобільному режимі на території громад. А також певна кількість бібліотек у великих містах, які утримуватимуться місцевим коштом».
Інше питання — доступність покупки книжок. Є читачі, котрі не відмовляють собі у цьому. Але є ті, для кого такі витрати суттєві і не є першою необхідністю, хоча до читання вони прихильні. Тоді дієва державна політика — коли незалежно від фінансових можливостей людей запит на книги покривається для всіх.
Наприклад, сертифікатами на купівлю літератури. Згадаймо ту ж «ковідну» тисячу. У межах програми «єПідтримка» громадяни, які пройшли повний курс вакцинації від COVID-19, отримували на картку 1 000 гривень. Гроші можна було списати на книги, на похід у спортзал, кіно чи театр. Купівля книжок виявилась найпопулярнішою послугою. За період дії програми на книги українці витратили 1,2 мільярда гривень. Така солідна сума — ще одне підтвердження інтересу до читання.
Олександр Красовицький:
«Якщо в Німеччині кожна четверта нова книжка потрапляє в бібліотеку, у Франції — кожна третя, то в Україні — кожна двохсота. Український книжковий ринок лише починає розвиватися. А підтримка держави буде відчутною тоді, коли у нас встановлять нормальні правила гри для бібліотек, як у Європі. Щоби нові книжки потрапляли на полиці не через рік, а одразу з друку».
Для цього Міністерство культури має затвердити дорожню карту з чіткими правилами оновлення бібліотечних фондів. А саме: скільки там має бути нових книжок; за якою програмою та через який державний орган вона реалізовуватиметься; фінансування якого рівня (місцевого чи державного) має надходити, чи можливе співфінансування, — вважає видавець.
Ми створили цей матеріал як учасники Мережі «Вікно Відновлення». Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win.
