У третьому епізоді подкасту «Меморіалізація війни» на Радіо «Накипіло» йшлося про військову меморіальну традицію в Україні. Яким є ритуал поховання загиблих військовослужбовців і чи дотримуються його в різних підрозділах? Хто відповідальний за встановлення пам’ятників і догляд могил полеглих? Як в Україні нині організовано військові поховання і навіщо нам пантеони героїв?
Герої вмирають, і це відбувається вже протягом 10 років російсько-української війни. Сектори з військовими похованнями є майже в усіх населених пунктах України й відрізняються залежно від регіону та традицій, оскільки здебільшого похованням загиблих воїнів і доглядом їхніх могил у нас займаються рідні полеглих героїв. Тож закономірно виник запит на нову військово-меморіальну традицію, уніфікацію військових цвинтарів і розділення із сім’ями загиблих відповідальності за увічнення пам’яті героїв.
Наразі в Україні немає військових поховань у законодавчому полі, а оскільки країна перебуває у стані війни і військо — це запорука існування держави, гідне вшанування героїв — це питання національної безпеки, уважає військовослужбовець 103 окремої бригади ТрО та бренд-дизайнер ЗСУ Тарас Іщик.
«Уважаю неправильним те, що впродовж понад 30 років незалежної України військових ховали разом із цивільними. Це знецінює їхні статус і службу. Якщо в нас армія в пріоритеті, то треба окремі створені військові кладовища. Благоустроєм цієї землі й доглядом мали б займатися органи виконавчої влади. Це може бути умовна адміністрація військових кладовищ, яка координуватиме їхню роботу в Україні. Найімовірніше, цей орган має бути у структурі Міністерства оборони, яке має свій фонд земель», — сказав військовослужбовець.
На думку Тараса Іщика, функціонування військових поховань має регламентувати відповідний закон, а військові кладовища повинні бути в усіх обласних центрах.
Від початку повномасштабного вторгнення органи влади почали приділяти увагу законодавчому регулюванню поховання жертв російсько-української війни. З’явилося кілька рішень та законів і правок, спрямованих на вдосконалення сфери поховання. Однак ці рішення лише почасти відповідають запиту. На думку Тараса Іщика, передусім нам нині потрібна нова система військово-меморіальної культури.
«Ми маємо багато прецедентів різнорідних за стилем кладовищ намогильних споруд тільки через те, що в нас немає певних правил. Плануючи будівництво військових меморіальних об’єктів, ми розуміємо, що за стилем скульптури, кольором каменю і шрифтом маємо чітко ідентифікувати, що цей об’єкт присвячено воякам. Військова меморіалізація повинна мати свій почерк і стиль. Щоб їх створити, треба проаналізувати досвід української військово-історичної традиції та приклади з інших країн», — переконаний експерт.
Совєцькі пережитки, власний та іноземний досвіди, залучення родин загиблих воїнів і загальна візія — усе це впливає на процес формування нової військової меморіальної культури в Україні. Будівництво, утримання, поховання та встановлення пам’ятних знаків полеглим героям на території військових кладовищ — це в багатьох країнах завдання держави, але часто й відповідальність муніципалітетів, розповів голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович. Він додав, що Інститут нацпам’яті розробив рекомендації для місцевих органів виконавчої влади, як організовувати сектори військових поховань на цивільних кладовищах.
«Ми маємо базовий Закон “Про поховання та похоронну справу”, який урегульовує питання поховань. В Україні це зона відповідальності суто органів місцевого самоврядування. Єдиним винятком став закон про Національне військове меморіальне кладовище, який ухвалили 2022 року. Загалом же родини повинні мати вибір. Ми мали випадки, коли члени родини говорили, що хочуть, щоб воїна поховали не з військовими, а поруч зі своєю сім’єю. Це не поширена практика, але наше законодавство передбачає таку свободу вибору. Тож має бути вибір: на цивільному кладовищі з можливістю самостійно обрати пам’ятник чи в секторі для військових з уніфікацією», — розповів голова Інституту нацпам’яті.
Щоби створити меморіал, треба пройти шлях від процедури конкурсу й обговорення до самої реалізації, бо військові кладовища встановлюють назавжди. Водночас є природна потреба десь ховати таку кількість загиблих. Тому в деяких громадах, не чекаючи державних розпоряджень, почали вирішувати питання самостійно. Також, за словами Антона Дробовича, Інститут національної пам’яті вже рекомендував уряду почати переговори з владою великих міст щодо побудови військових кладовищ, які перебуватимуть у розпорядженні муніципалітетів.
Найуспішнішим прикладом побудови меморіального простору голова Інституту національної пам’яті назвав військовий меморіал у Львові «Марсове поле» на Личаківському цвинтарі та «Пантеон Героїв» у Тернополі.
Створення національного меморіального цвинтаря, як і військових кладовищ, обговорюють із початку повномасштабного вторгнення росії, але зародилася ідея давно. Ці кладовища є не тільки місцем поховання, але й символом пам’яті, гордості та вдячності війську, переконаний військовослужбовець Збройних сил України Тарас Іщик. Він навів приклади інших держав, пояснивши, що такі цвинтарі слугують місцем тиші, відпочинку й роздумів для відвідувачів, нагадують про цінність миру та свободи. Це особливі поховання, які вирізняються з-поміж інших меморіальних комплексів сенсами, бо стають своєрідними свідченнями епохи.
«Якщо хочемо зробити систему, яка працюватиме через десятиліття, на жаль, доведеться говорити на дорослі теми в контексті саме того, що нас чекає в майбутньому. Так чи так, але в суспільстві все приходить до певної уніфікації. Може, не такої ідеальної, як хотілося б, але все одно люди вже починають розуміти, що військовослужбовців потрібно ховати з військовослужбовцями. Це вже добре, це вже прогрес. А далі держава має взяти відповідальність за поховання на себе. Тому що нині, коли багато родин стигматизовано свіжими ранами втрат, вони хочуть поставити найкращу, найдорожчу намогильну споруду. І це вже, на мою думку, суперечить військовій меморіальній культурі, яку ми маємо будувати», — наголосив військовослужбовець.
Пам’ять про наших героїв багато значить для повноцінного розвитку незалежної української держави. На цій пам’яті будуватимуть принципи свободи, честі й гідності. Це також спосіб розповідати нашу історію світові, бо відвідування військових кладовищ часто вносять у візити іноземних делегацій. Тож їх створення — питання стратегічне та про якість, оскільки будинок можна знести, площу перепланувати, а кладовище залишається у місті назавжди.
«Що дає уніфікація? По-перше, на відміну від цивільних кладовищ, на військових цвинтарях усі могили матимуть однаковий вигляд — так, як солдати й служили в армії, носили однострій. Це показує єдність і дисциплінованість. По-друге, це показує нам рівність між собою незалежно від військового звання. По-третє, такі поховання дають нам основну інформацію, яку потрібно знати про людину, — військове звання, ім’я, прізвище, бригаду, у якій людина служила, роки народження та смерті. І, власне, воно поєднується з елементами певної військової символіки, що відрізняє військове поховання від цивільного. Завдяки таким похованням ми бачимо масштаб, ми розуміємо, яку ціну платимо за свої незалежність і свободу», — переконаний Тарас Іщик.
В Україні родичі полеглих, особливо ті, хто жив на окупованих територіях, досі зберігають прах загиблих родичів удома.
Оскільки їм немає, де поховати воїнів, вони чекають на створення Національного військового меморіального цвинтаря, де врешті можна буде увічнити рідних. Військовослужбовець Тарас Іщик упевнений, що гідне вшанування полеглих є також потужним меседжем для тих, хто нині служить у війську, бо людині важливо розуміти, що відбуватиметься з пам’яттю про неї, як почуватиметься її родина.
«Поховання військовослужбовця має відбуватися за державний кошт незалежно від того, де його ховають — на цивільному кладовищі чи на військовому. Але військове кладовище повинне мати певні правила й цілісність комплексу. Ті правила, які транслюють через архітектуру, скульптуру, через матеріал намогильних споруд і написи — усе це частина певної комунікації влади із суспільством про те, як вона вшановує своїх військовослужбовців, як доглядає їхні поховання, як ставиться до найвищого статусу людей у суспільстві», — переконаний Тарас Іщик.
Про потребу гідного вшанування як частини ідеології війська сказав і Антон Дробович.
«Те, як відбувається військове поховання, ілюструє ставлення держави до свого війська. Це не стільки про мотивацію служити, скільки про певний спокій. Ти маєш бути впевнений, що коли віддав усе в ім’я захисту держави, тебе гідно проведуть в останню путь. Це додає спокою на службі й відчуття належності до спільноти, яка не підведе тебе», — уважає голова Інституту нацпам’яті.
Водночас є проблема в тому, що українці не мають гідного прикладу уніфікації військових поховань, натомість мають совєцький досвід гранітизації та знеособлення. Це призводить до того, що є певне нерозуміння правил військової меморіальної традиції, каже Антон Дробович.
«Коли збудують Національне військове меморіальне кладовище, зросте відсоток людей, які хотіли б, щоб поховання відбувалося саме так. Люди бачитимуть перед очима приклад. А нині, коли сектори військових поховань переважно хаотичні, це точно не сприяє гідності. Відповідно, ми дамо пропозиції до парламенту про право для органів місцевого самоврядування стандартизувати й уніфікувати сектори військових поховань, щоб надалі це питання було врегульовано», — пояснив представник Інституту нацпам’яті.
Схожу позицію стосовно змін у свідомості людей завдяки вдалому прикладу військового кладовища висловив і військовослужбовець 103 окремої бригади ТрО та бренд-дизайнер ЗСУ Тарас Іщик.
«Треба показати альтернативу. Я однаково вважаю, що військові кладовища й поховання — неважливо, у селі вони чи в місті, — мають бути на окремих ділянках землі. Власне, у процесі будівництва й розвитку цього об’єкта держава має показати своє ставлення, щоб суспільство бачило, приходячи на військові цвинтарі, що там справді доглядають. І тоді це буде позитивний приклад», — уважає військовослужбовець.
Коли воїн повертається на щиті, земляки зустрічають траурний кортеж живим коридором, часто стаючи на коліна перед процесією. Ця традиція сягає ще козацьких часів. Уважають, що під час похорону бойових побратимів козаки ставали на ліве коліно й піднімали шаблі — це був символ шани тим, хто віддав своє життя за волю України. До воїнів завжди ставилися з величезною повагою. Обряди їх поховання як у минулі часи, так і нині сповнено символічними діями й сенсами. Тож у липні 2021 року Верховна Рада України затвердила новий військовий церемоніал поховання на основі як українського історичного досвіду, так і сучасного закордонного. Головна місія ритуалу — гідне вшанування загиблого захисника чи загиблої захисниці, віддання належних військових почестей, щоб його чи її рідні й місцева громада розуміли: ховають людину, завдяки якій існує держава Україна.
Церемоніал має кілька частин: транспортування, прощання і поховання. Організовує його командир військової частини, начальник гарнізону, керівник ТЦК СП або керівник місцевої влади за місцем поховання людини. На жаль, не завжди на місцях, а особливо в невеличких селах дотримуються військово-поховального церемоніалу. Проте є і вдалі приклади проведення ритуалу поховання у таких підрозділах, як «Азов» чи «Хартія», зауважив голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович, наголосивши, що незалежно від кількості людей, які прийшли проводжати воїна в останню путь, ритуал потрібно ретельно виконувати, а роз’яснення щодо організації поховання є у статуті частини, або ж його можна знайти в інтернеті.
«Військово-поховальний ритуал урегульовано на державному рівні — він гарний і якісний. Однак не всі знають про нього. У військовій спільноті не діють чіткі правила з ушанування загиблих. Більшість підрозділів узагалі не знає, який вигляд має цей ритуал і де про нього прочитати. Його, до речі, закріплено у статутах. Ті, хто знає про нього, дотримуються його. Порядок проведення військово-поховального ритуалу описано покроково. Головне ж — це усвідомлення, що це важливо як для родини, так і для самої спільноти. Кожен підрозділ може розробити якісь додаткові рекомендації. До прикладу, “Хартія” уклала спеціальну невелику брошурку з рекомендаціями, яка може вміщатися в кишеню. Знаю, що до військово-поховального ритуалу серйозно ставляться у Третій штурмовій, в “Азові”, у підрозділах морської піхоти. Відповідно, на них треба орієнтуватися», — розповів про досвід дотримання церемонії поховання військовослужбовців голова Українського інституту національної пам’яті.
Шок, розпач і біль, які переживає родина, що отримала звістку про загибель рідного на війні, не дають змоги критично мислити, вивчати гідні практики поховальних ритуалів, комунікувати з командуванням підрозділу чи ТЦК щодо захоронення. Їм потрібні супровід фахівців, які допоможуть із формальностями, і готові рішення на вибір. Ідеться про період із моменту отримання сповіщення про смерть до догляду могили та встановлення пам’ятного знака. Ті, хто втратив рідну людину, яка загинула під час захисту держави, закономірно чекають від держави підтримки й супроводу. Добре, коли при підрозділі створено патронатну службу, представники якої допоможуть з отриманням тіла, організацією живих коридорів та місць прощання з полеглим, приїздом побратимів, а також проведенням ритуалу поховання і оформленням великої кількості документів. Бо це про гідне ставлення. Але здебільшого цього не стається. Тож замість поваги до втрати й відчуття опори в рідних загиблих воїнів з’являється відчуття несправедливості й самотності у своїй біді.
Ведуча Наталя Некипіла знає це з власного досвіду, оскільки пройшла весь цей шлях, коли на війні загинув її чоловік. Про це каже й Олена, яка втратила чоловіка в лютому 2024 року. Сашко Фігурний був бійцем штурмової бригади НГУ «Червона Калина». Він загинув на Запорізькому напрямку.
«Я ще не думала про пам’ятник і не радилася з родиною. Ніби поки рано, та й Сашко відверто зневажав великі пам’ятники. Я хотіла б щось маленьке, уніфіковане, як за кордоном, можливо, з якимись QR-кодами, навіть без фотографій. І хотілося б, щоб держава надала певну пропозицію для розгляду. Ми не знаємо, як правильно; кожен робить так, як уважає за потрібне», — сказала жінка.
«Удалим прикладом вияву поваги до полеглого на всіх етапах є військові поховання у Львові, де муніципалітет бере безпосередню участь у комунікації із сім’ями. По-перше, вони намагаються спростити для сім’ї всі неприємні бюрократичні процедури. По-друге, ритуал прощання у Львові починається біля міської ратуші — у туристичному центрі міста, із залученням Гарнізонного храму. Спочатку звучить сигнал, який означає початок прощання із загиблим — це пауза, яка вимагає від усіх уваги. Прощання саме біля ратуші означає важливість цього поховання для всієї громади. Потім воїнів везуть через місто процесією і ховають на Личаківському кладовищі.
А ось у Тернополі пішли далі: там громада організовує не тільки поховання на Пантеоні Героїв, але й встановлення коштом громади пам’ятного знака й догляд за могилами полеглих воїнів. Тернопільська міська рада затвердила положення, що всі пам’ятники на Пантеоні мають бути однаковими, і родини загиблих вояків дають на це згоду. За умови незгоди загиблого поховають на цьому ж кладовищі, але в секторі цивільних поховань», — розповіла Дарця Веретюк, подруга загиблого захисника, Героя України Віталія Дереха, й архітекторка Пантеону Героїв у Тернополі.
«Насправді ініціатива була від міської ради. Ідея ж виникла через те, що поховання на Алеї Героїв ще із 2014 року було не уніфіковано. За останні десять років ці могили губилися серед цивільних поховань. Якщо їх не виокремити візуально, то через одне-два покоління, на жаль, ніхто вже не відрізнить, де поховано цивільних, а де — військових. Власне, у цьому й полягає основна ідея світової практики військових меморіалів, щоб візуально відокремити їх від усіх інших. Тобто ти йдеш по цвинтарю і відразу бачиш, що тут поховано військовослужбовців, бо їхні могили всі однакові, як вони в однострої, коли билися разом», — розповіла архітекторка.
Коли ми говоримо про пам’ять, то насамперед говоримо про майбутнє. Настав час створювати нову колективну пам’ять, нові способи й інструменти, випрацювати меморіальні меседжі. Тому що культура пам’яті, колективна пам’ять — це певне віддзеркалення цінностей, що задає картинку майбутнього, яку ми хочемо бачити. Тож Тарас Іщик із кількома скульпторами й архітекторкою працюють над волонтерським проєктом із робочою назвою «Концепція української військово-меморіальної культури».
«Розумію, що брак будь-яких правил — це гірше, ніж наявність хоча б якоїсь системи. Може, наш волонтерський проєкт стане поштовхом до подальшої дискусії, до того, що держава розробить свою систему. Мені не важливо, щоб цю систему, яку ми розробимо, унесли як частину закону України. Натомість важливо, щоб якась умовна бабуся мала приклад із готовими кресленнями, могла прийти до майстрів і показати: “Хочу ось так”. Розумію, що, поки я живий, треба зробити максимум не тільки для перемоги, але й загалом для розвитку держави», — резюмував Тарас Іщик.
Могили військовослужбовців на цвинтарях зазвичай найбільш відвідувані. До них приходять подумати, помолитися і віддати шану. Як колись, так і тепер, смерть на полі бою за свою державу є виявом найбільшого подвигу, найвищої жертовності, бо воїни — це люди, які ставлять Батьківщину понад власне життя.
