Українські медійники виконують критично важливу місію: документують і поширюють інформацію про війну, аби надати розголос злочинам, які вже десять років чинять росіяни. Робота ЗМІ включає репортажі з передової, збір і публікацію свідчень, розслідування воєнних злочинів та висвітлення цієї інформації за кордоном.
Lviv Media Forum відбувся у травні, на ньому журналісти ділилися досвідом своїх редакцій: як працювати, незважаючи на всі труднощі та небезпеки, щоби світ знав правду про агресію рф. Ми публікуємо тези, актуальні й донині.
Правила безпеки під час роботи. Час публікації наслідків
Юлія Напольська, продакшн-директорка медіагрупи «Накипіло»
«Основні два правила. Перше — піклуватися про людей, які працюють у критичній точці. Друге — об’єктивне висвітлення інформації та швидке реагування».
«Журналісти слідкують за моніторинговими каналами та постійно перебувають на зв’язку з військовими. Бронежилет, шолом, аптечка, вміння користуватися турнікетом обов’язкові. Як і проходження курсів із тактичної медицини як мінімум раз на пів року — у “Накипіло” це відбувається набагато частіше.
По-друге, це правильне розташування автомобілів, якими ви переміщуєтеся. Авто потрібно паркувати протилежно місцю прильоту, щоб у випадку потенційної повторної загрози можна було швидко поїхати. І ще є правила попередження колег: де ви знаходитеся, із ким ви, в який момент. Якщо є повторна загроза, ви шукаєте місце, ховаєтесь або виїжджаєте».
«Якщо приліт у військовий об’єкт, то доступ закритий, і туди не пускають журналістів. Якщо у цивільний, у нас є таймінг — три години, через цей час можна публікувати. Якщо хтось з офіційних представників місцевої влади дозволив або опублікував матеріали з місця прильоту раніше, ми також можемо це зробити».
Іван Антипенко, журналіст медіа «Ґрунт»
«Я думаю, є логічні й доречні правила: щодо трьох годин, наприклад. Але часто ОВА своїми медійними силами щось публікує раніше, навіть через годину. І я вже на досвіді розумію: якщо тут колеги з адміністрації, то вони це скоро будуть давати. І тоді я теж не очікую три години, якщо це цивільний об’єкт, школи, житлові будинки, коли є поранені».
«Специфіка Херсона — місто розташоване на Дніпрі. Через річку прилітає артилерія, на яку повітряна тривога не реагує. Важливо, щоб це розуміли, бо мене часто питають: “А що ви робите, коли повітряна тривога?”. Нічого, сиджу вдома, у своїй квартирі. А ще питають, що я роблю, коли десь недалеко гепнуло. Ну, іду до ванни, наприклад. На жаль, так це відбувається, бо артилерія — це артилерія».
Альона Яцина, головна редакторка «Кордон.Медіа»
«Наразі у нас діє правило однієї години. У нас інша ситуація, ніж у Херсоні та Харкові. У Сумах майже не прилітає по місту, прилітає по інфраструктурних, військових або напіввійськових об’єктах, саме місто більш-менш ціле. Були різні випадки, зараз так.
За годину публікуємо перші фотографії, крупні кадри. Можливо, містяни впізнають місце події, може — ні. Ми заповнюємо ефір і даємо людям інформацію, на яку вони чекають. Далі очікуємо офіційних повідомлень від ОВА або поліції, і тоді вже показуємо деталі та історії. У нашій редакції діє правило: те, що знімаємо першим — публікуємо останнім. Бо ти приїжджаєш на місце, бачиш, як усе палає, людей рятують, і особливо не вибираєш ракурси, працюєш у стресі. Ці найперші кадри ставимо наприкінці».
«Суми — це 33 км від державного кордону. Ми всі як на долоні в росіян: “Орлани” над нами, над містом коригують удари в прямому ефірі. Ми ці всі відео потім бачимо на російських телеграм-каналах. Вони знімають роботу вогневих засобів, ракет. “Шахеди” зараз не знімають, бо вони переважно вночі літають. Загалом знімають все, тому затягувати з публікацією сенсу немає».
Співпраця з офіційними представниками влади і військовими
Юлія Напольська, продакшн-директорка медіагрупи «Накипіло»
«Журналісти можуть домовлятися на особистому рівні з пресофіцерами, військовими, з ОВА, з ким завгодно — і це працює. У нас немає зон, куди не можна їздити, хоча зараз медіа не працюють із військовими у Вовчанську, і на це є свої причини. Мені дуже шкода, що так працює не у всіх, і це дуже прикро.
Я не можу сказати, що по Харківському району виникали такі проблеми. Звичайно, є перекос у роботі між регіональними журналістами, локальними медіа та закордонними журналістами. Закордонним завжди надається пріоритет, показують більше, бо їм треба за кордоном казати: “Дайте зброю, дайте ракети!”. Та я не можу сказати, що є проблеми, про які варто розповідати».
Іван Антипенко, журналіст медіа «Ґрунт»
«За останній рік було багато нарікань на роботу журналістів на Херсонщині, оскільки їм часто відмовляли у доступі. Це траплялося як із військовими, так і з пресофіцерами. Коли ми спілкувалися, нам казали, що запити не надходять, але це не так. Ми спочатку домовляємось з людьми на місці, які готові нас прийняти або ні, і чи взагалі є якась робота і можливість щось показати. До того ж на Півдні додаткові бюрократичні правила — Google-форми та інші подібні вимоги».
«Складається враження, ніби на Херсонщині немає ніякої війни. Останнім тижнем я побачив 4–5 сильних репортажів колег із Вовчанська, які ризикували життям, показуючи, що там відбувається. Вони виконували основну функцію медіа: відображали дійсність.
А скільки ми бачили репортажів із Борислава? Взагалі, знаєте про це місто на правому березі Дніпра? За останній рік звідти нуль репортажів, за винятком кількох повідомлень і тік-токів, які записують військові чи волонтери. Там живе більше тисячі людей, туди не ходить громадський транспорт. Ніхто не знає, що там насправді відбувається. росіяни обстрілюють цивільні машини, інфраструктуру. Ніхто про це не знає, але ж це воєнні злочини, які надзвичайно важливо фіксувати, аби світ знав правду».
Альона Яцина, головна редакторка «Кордон.Медіа»
«Після змін у наказі в нас звільнилася пресофіцерка за напрямком, бо вона не витримала того, що журналісти будуть їздити. Серйозно, вона звільнилася зі Збройних сил, бо ми її нібито “загрузили” роботою».
«Для розуміння ситуації: Сумщина має 563 км спільного кордону з росією. курська, брянська та бєлгородська області — це наші “добрі” сусіди. У липні 2023 року Сумська ОВА оголосила п’ять кілометрів вглиб України, тобто нашої території, “зоною смерті”. Це цитата. Тобто сказали, що за людей, за села, за міста в п’ятикілометровій зоні українська влада не несе відповідальності. Там не будуть лагодити електрику, туди не будуть виїжджати поліцейські. Людям рекомендували евакуюватися.
Для журналістів цю зону оголосили червоною. Ми там працювали різними шляхами, бо територія, де живе 20 тисяч людей, не може бути “зоною смерті” в нашому розумінні».
«Якщо говорити про місто Суми — це суцільний жах. Відчуття, що поліція, СБУ, ВСП — усі вперше чують про журналістів. І так кожен приліт. Вони, мабуть, забули, що таке війна. Мені доводиться як представниці ІМІ, щоразу, коли їдуть журналісти, дзвонити всім по черзі й казати, що журналісти поїхали.
Нещодавно приліт був на цивільний завод, там постраждали багато працівників. Журналістів три години тримали, нікуди не пускали, згодом взагалі загнали у підвал, сказавши, що тут небезпечно. Тримали їх там, поки я не додзвонилася всім знайомим і незнайомим людям в різних органах. На місце прильоту не допустили. Це якесь ручне управління законами. Ми не просимо робити нічого незаконного, порушувати закон, не просимося на військові об’єкти. Ми прагнемо нормально робити свою роботу».
«Чому, коли ДСНСники приїжджають робити свою роботу, їх ніхто не питає, чому вони сюди приїхали, або поліцейських, або військових — а журналістів заводять у підвал? Кому невигідно, щоб світ і Україна бачили війну? Я не розумію».
«Поліція на Сумщині не публікує і не дає на загал результати обстрілів по цивільних об’єктах. Вони дають кілька фотографій, що трапилося за добу, і все. ОВА вже більше року не дає наслідків по цивільних об’єктах, не дає фотографій, нічого. Інколи можуть написати, що хтось загинув, після того, як це напишемо ми, журналісти. Прокуратура, слава Богу, публікує щось. Поліції заборонили надавати інформацію журналістам. Сумщина йде в повну закритість, наскільки це можливо і неможливо».
Марічка Варєнікова, репортерка The New York Times
«Іноземні імениті медіа мають більше доступу до ексклюзиву чи до інтерв’ю високопосадовців, тому що владі політично це важливо. Але іноземні медіа мають менше доступу до справжньої війни і до людей. По Херсонщині можна просто проїхати з українським паспортом або домовитися з якимось офіцером, бо він ваш хороший знайомий. А як іноземне медіа вони не можуть вас допустити, бо це іноземні громадяни, які приїжджають на позиції. Це набагато складніше. Аби написати людську історію про хлопців в окопах, інколи витрачаєш тиждень лише щоби домовитися. Це забирає багато часу».
Висвітлення війни
Марічка Варєнікова, репортерка The New York Times
«Ми всі — на етапі виживання, і психіка намагається допомогти нам вижити. Якщо я більше концентруватимуся на приватному житті та трохи менше на війні, і це мене врятує — значить, так легше.
Зараз першою темою є Ізраїль. За кордоном вважають цей конфлікт ближчим, і про нього пишуть. Мені здається, що говорити з позиції ображених, — ніколи не буде позицією сили. Єдине, чим Україна і українські журналісти можуть впливати на цю ситуацію, — цікавими історіями, відкритістю влади. Варто відходити від наративу, що медіа показують лише негатив, і це погано. Ні, медіа показують правду, яка вона є: негативна чи позитивна, — і це добре».
«Чудово, якби було розуміння в усіх гілок влади: саме критика показує, що Україна є демократичною державою. Це є доказом демократії. Якщо ми показали корупціонера або що десь не накопали окопів, і про це говоримо з якимсь командиром — це цікава стаття. А також це говорить про відкритість і доводить, що підтримувати Україну варто, бо це демократія. Але, на жаль, нині цього немає».
Ярослав Юрчишин, голова Комітету Верховної Ради з питань свободи слова
«Я дуже вдячний журналістам з регіонів, які виконують шалену роботу. Насправді ми ще напрацьовуємо механізм, аби ці матеріали оперативно потрапляли в національні медіа. Маємо створити умови, коли людина, яка обрала професію військового кореспондента, має можливість писати інші матеріали. Але поклик душі, конфлікт, картинка, певний авантюризм — у Сумах, Херсоні, на Харківщині альтернативи немає. Ти мусиш, навіть якщо хочеш писати про котиків або фешн. Бо сусідів не обираєш».
«Одна з ініціатив, що ми зараз прописуємо, — щоб акредитація Генштабу давала можливість пересуватися країною і під час комендантської години. Ми спочатку думали вирішити це на рівні консулів як рекомендацію Силам оборони, які стоять на блокпостах, але зрозуміли, що це не завжди спрацьовує. Тому зараз ідемо шляхом введення закону. Інша ініціатива — це легалізація локальних продюсерів, які працюють з іноземними медіа. Вони як фіксери не дуже зрозумілі для військових.
Переважна більшість журналістів відповідально підходить до роботи без військової цензури. Журналісти часто показують доросліший підхід, ніж влада, яка перебуває в ілюзіях, що можна щось контролювати. Інформаційне поле не може контролювати ніхто, включно з Китаєм, росією та білоруссю».
«Українське суспільство дуже чітко показало, що воно готове платити за демократію та медіа. Дорослий діалог — це коли ви маєте право сказати, що не так, а влада аналізує та виправляє помилки. Комітет зробить усе можливе, аби допомогти журналістам. Закон буде показано перед реєстрацією, аби ви розуміли, про що йдеться. Моє завдання — відбудувати, щоби влада чула, рахувалася з вами та створювала умови, в яких ви будете ще ефективніше виконувати свою роботу».
Переглянути запис трансляції від Lviv Media Forum можна за посиланням.
