Операції в наметах, наближена до фронту реанімація. Наш новий репортаж про мобільний польовий шпиталь на Куп’янському напрямку. Як підтримувати 30-градусну температуру в наметах узимку? Адже для поранених життєво важливо, щоби було дуже тепло. Чи броньовано пересувні фронтові шпиталі й на яку відстань до лінії зіткнення підтягують ці лікарняні комплекси? «Станція “Держпром”» на Радіо «Накипіло» вирушає у напрямку Куп’янська — до тих, хто виборює бійців у смерті.
Який вигляд має мобільно-польова клініка ззовні — ми розповідати не будемо. Назву населеного пункту, поблизу якого розбили цей шпиталь, — теж.
В’їзд будь-якого транспорту, крім шпитального та автівок тих, хто має тут прописку, — заборонено. Користуватися GSM-зв’язком — теж. Ми вмикаємо «літачки», іще не доїхавши до блокпоста, і ховаємо автівку за деревами.
Екскурсію польовим шпиталем нам зголосився провести заступник начальника Військово-медичного клінічного центру Північного регіону В’ячеслав Курінний.
— Це одна з наших точок, один із наших польових шпиталів, максимально наближений до зони бойових дій.
— Чим відрізняється це місце від стабпунктів?
— Тут ліжковий фонд, тобто розгорнуто понад сто ліжок, на яких перебувають військовослужбовці на лікуванні. Вони закінчують тут лікування, крім тих, хто під час дообстеження потребує подальшої евакуації. Це перев’язувальна. Це пристосоване приміщення, яке взагалі до медицини не мало жодного стосунку. Це була закинута будівля школи — її переобладнали й зашили всередині різними засобами для обробки. Зробили перев’язувальні, поставили операційні комплекси, і тепер надаємо повноцінну медичну допомогу.
— Ви робили цей ремонт самі?
— Це все робили силами шпиталю, тобто наші логісти, тиловики й постачальники.
У приміщенні є кілька палат. Бачимо поранених, що відпочивають. Хтось читає, дехто говорить телефоном. Колись це, імовірно, були класи. Усі вікна щільно забито — повне світломаскування.
— Добрий день, хлопчики.
Це старша медсестра Ольга Федоренко зайшла до однієї з палат привітатися.
— Цей хлопчик у нас уже вдруге, на жаль…
— Скалкове?
Киває.
— У палатах ніби тепло.
— Та дуже тепло!
— Хлопчики в нас іще й допомагають на кухні. У нас дві дівчинки працюють. І почистять картопельку, і помиють посуд. Ми дуже вдячні їм. У нас хлопці, звісно, найкращі…
Ольга Федоренко веде показати пральню. Одразу біля медсестринського поста — полички з одягом, який привозять волонтери. Це те, у що поранених перевдягнуть після того, як зріжуть або знімуть із них скривавлений, брудний одяг.
— Далі вони йдуть купатися. У нас тут душові кабіни. Також робили все своїми силами. Пральні машини й сушки. Надходять, звісно, дуже різні. Залежно від погоди. Буває, такі приходять, що просто з багнюки зліплені! Звісно, за змоги даємо все чисте. Як мами — обігріємо, перевдягнемо в чисте й нагодуємо. Із 2022 року, коли я мобілізувалася, мені дали позивний Мати — за кожного переживаю. Я зараз розповідаю вам, а в мене сироти по шкірі за кожного. Це морально важка робота.
— Скільки ви працюєте?
— Майже два з половиною роки, із червня третій рік пішов. Справді дуже тяжко. Були й утрати, провозили вкрай важких хлопців, де відлік ішов навіть не на хвилини, а на секунди. Усі робили як одна велика дружня сім’я. Ми одне одного розуміємо з півслова, з півпогляду. Хірург не встигає подумати, що йому треба, ми вже намагаємося йому подати це.
В іншому приміщенні, яке спочатку схоже на великий намет, а потім — трошки глибше — на велику вантажівку, обладнано і приймальне відділення, і операційні, і реанімацію.
В’ячеслав Курінний, начмед харківського шпиталю продовжує для нас екскурсію.
— Що це за приміщення? Це пересувається?
— Так, це мобільний пересувний підрозділ. Це реанімація. Така сама є мобільна пересувна операційна. Тобто до будівлі, яка є ліжковим фондом, пристиковуються такі мобільні підрозділи, у яких є все обладнання для надання допомоги, оперування людей і проведення інтенсивної терапії та різних реанімаційних стабілізаційних заходів.
— Сюди привозять тяжких поранених, правильно?
— Саме так.
— Це правильно називати автомобілем. Це їздить?
— Це комплекс. Він їздить.
— Якщо вам треба звідси знятися і переміститися, складається і переїжджає в інше місце? Ці комплекси броньовано?
— Ні, їх не броньовано.
— Як часто такі пересувні комплекси й польові шпиталі потрапляють під обстріли та які саме?
— Потрапляють. У нас були такі випадки. Коли в такий комплекс потрапив КАБ, він згорів. Тоді загинув хірург Влад Титаренко, якому потім посмертно присудили звання Героя України. Потрапляють, звісно. Вони ж зелені — привертають увагу.
В операційній — два столи. Двоє хірургів починають роботу. На обох ліжках — поранені. В одного поранення ноги — його кладуть на живіт, в іншого — поранення руки. Віталій, поки йому дістають оскалок, розповідає, як дістав поранення.
— Поверталися з позиції, потрібно було забрати поранених… Вийшли ми втрьох, той, який ішов першим, — загинув. Приліт міни через три метри. Одразу через три хвилини — улучило в голову.
Над Віталієм схилився бородань: це старший ординатор хірургічного відділення Олег Мішаков.
— Складність завдання в тому, що ти не знаєш, який хворий до нас надійде — важкий чи ні. Це як лотерея, не лотерея. Кого привезуть — ти не знаєш. У нього може бути маленька цяточка з проникненням у черевну порожнину, де виникає велика кровотеча. Тобто швидко потрібно зорієнтуватися, проводити стабілізаційну роботу, стабілізувати пульс, тиск і брати на операційний стіл. Основне — зупинка кровотечі. На нашому етапі головне — зберегти життя.
За другим операційним столом — другий хірург. Говорить своєму бійцеві, що тому пощастило. Поранення складне.
— Під рукою артерія, стегнова вена. Слава богу, не проткнуло. Ось судинний пучок. Якщо подивитися, він там пульсує. Зараз я відкрию його.
Хірурга звати Віталій Прохоренко. Він начальник відділення невідкладної медичної допомоги. Уже був на пенсії й працював у Кременчуці в цивільній лікарні. Питаємо, у яких умовах доводиться працювати передовим хірургічним групам.
— Останнім часом це КАБи, ракетні обстріли, РСЗВ, просто артилерійські обстріли. Це хлопці, які працюють ближче до передка. Летів КАБ, загнали всіх у капонір. А оскільки хворий лежав у нас із пошкодженням лівої загальної вени, то я залишився біля нього, тримав вену просто пальцем. Поруч зі мною був іще анестезіолог. Дочекалися, поки судинний хірург накладе шви на вену. Було чотири зальоти КАБів. Такі випадки бувають. Не часто, але бувають.
Харківський шпиталь правильно називається Військово-медичним клінічним центром Північного регіону. Він має такі польові шпиталі й передові хірургічні групи по всьому Східному фронту. Нині шпиталь розпочав масштабну рекрутингову кампанію, бо рук військовим медикам страшенно бракує. Говорить заступник начальника шпиталю з медичної частини В’ячеслав Курінний:
— Ми потребуємо різних фахівців: санітарів (людей без медичної освіти), медичних сестер будь-яких профілізацій (операційних сестер, сестер-анестезисток), лікарів різних профілів (хірургів і терапевтів), рентген-лаборантів, рентгенологів, водіїв, тиловиків, провізорів і фармацевтів. Ми маємо дуже велику потребу в людях різних професій. Адже шпиталь — це структура, яка не тільки лікує, вона ще й харчує, забезпечує пацієнтів одягом, пранням і так далі. А для цього всього потрібні люди.
