Четвертий рік поспіль українці відзначають День захисників і захисниць 1 жовтня. З моменту відновлення Незалежності свято кілька разів міняло дату й назву. Після початку російсько-української війни тодішній президент Петро Порошенко запровадив День захисника України 14 жовтня. День збігався зі святом Покрови, Днем козацтва та Днем заснування Української повстанської армії.
За президентства Володимира Зеленського до назви додалося слово «захисниць», адже перемога здобувається зусиллями чоловіків і жінок. Відколи ПЦУ перейшла на новоюліанський календар, свято «переїхало» на перше жовтня. Тепер День заснування УПА та День захисників України не збігаються.
Але це форма, час поговорити про зміст. Напередодні свята народна депутатка Ірина Совсун підсвітила сумнівну тенденцію, яку назвала «рецидивом 23 фєвраля». Мовляв, у шкільних чатах виринають запитання: як вітати хлопчиків 1 жовтня, а чоловіків цивільних професій чи варто обдаровувати шкарпетками та дезодорантами. Інна радить не створювати карго-культ, а дякувати саме тим, хто боронить Україну.
У Харкові урочистості довелося скасувати з безпекових міркувань. Та ми спробували подивитися на цей день очима різних людей: військових, ветеранів, а також жінок, які проживають утрату.
«Я зараз у Львові та, як завжди, заїхав на Марсове поле. На могилі в Іри Цибух хтось посадив помідори. Спочатку здивувався, а потім дійшло: згадалася її цитата “Хочу дітей. Хочу будинок. Хочу садити помідори… але війну закінчити найважливіше”, і пробрало — страшне.
На превеликий жаль, ні у нас в підрозділі, ні в місті нормально не відзначають День захисників і захисниць. Хоча, як на мене, це важливо як чергове нагадування про війну та військових, бо бачу, що й через 12 років про це треба нагадувати. Та поки все проводиться чисто формально: у підрозділі в чатик кинуть ШІ-картинку, роздадуть всраті грамоти… Потихеньку перетворюється на 23 лютого, а так не має бути», — говорить військовослужбовець із позивним «Птахо».
Фото: особистий архів «Птахо»
«Сумно, що я не святкую. Для мене це день, коли я в надії, що зайву копійчину хоч на збори накинуть. Але в цей день збори роблять усі, тому малоймовірно, що про мене згадають. Чому не святкую? Я взагалі п’ятий рік нічого не святкую і сприймаю свята — від дня народження до Нового року — як привід спробувати намутити більше грошей на підрозділ. Бо поки для одних свято, для нас це — день, коли ми, як і в будь-який інший, задаємося питанням: чим сплатити за старлінки, які використовуємо, аби робити роботу на позиції, і за який болт нам купити новий генератор, бо старий ледве дихає, а треба працювати.
До того ж через ПТСР і травми я дуже дистанційована від будь-яких проявів свят. Мій світ сильно обмежений тим, що я переживаю на війні. А на війні навіть у так званих режимах тиші не буває тиші. Хоч би там як казали, що не стріляють на Великдень, але щось носа з позиції навіть на Великдень не висунути, бо вб’ють.
А побратимів і посестер ми й так згадуємо. І носимо в серцях цей біль кожну мить. Біль, який рухає не здатися й не зламатися, бо вони загинули не для того, аби я накривала святковий стіл. Вони загинули, бо війна — і вони захищали. Тож свято не свято, а я на захисті», — ділиться Крістіна Вороновська, військовослужбовиця.
Фото: архів Крістіни Вороновської
«Сьогодні без якихось урочистих процесів. Із побратимами один одного привітали. Але так, щоб був організований якийсь ритуал, святкування чи щось типу того — такого нема. Хоча цього року хочеться побувати на могилі побратима, який загинув. Якщо, звісно, буде така можливість.
А чим є для мене цей день — він, мабуть, насамперед про вдячність героям і героїням, які загинули на війні, потрапили до полону чи заплатили здоров’ям за всіх нас. Захищаючи нас, аби ми не перетворилися на нову “народную рєспубліку” чи якусь іншу Білорусь. За те, щоби на п’ятому році повномасштабного вторгнення я міг давати цей коментар україномовному виданню, яке існує в українському Харкові, попри всі навіжені забаганки старого педодиктатора. І мені хотілося б, аби хоч у цей день якомога більше людей пам’ятало про це», — каже військовий Дмитро Коган.
Фото: архів Дмитра Когана
«Мій побут як військового медика в цей день має такий самий вигляд, як і в інші дні. Ті ж самі обличчя, ті ж чорно-білі фотографії, які постять побратими, ті ж позивні. Ті ж самі голосові повідомлення, які прослуховуєш від людей, яких уже в інший спосіб не почуєш. Для мене це пригадування і звернення до пам’яті тих, хто долав цей шлях із нами. Людей, які мене тут тримають досі. Для мене це день мертвих, бо живі ще працюють.
Я згадала, що свято вже скоро, бо напередодні побачила рекламу мобільного зв’язку: безкоштовне захисне скло для захисників і захисниць на честь свята. І до мене хвилин за п’ять дійшло, про яке свято йдеться. Затягує рутина, ти не бачиш різниці між днями, місяцями. Відчуваєш тільки, що перестрибуєш із зимового одягу в літній.
Для мене ще зі школи ця дата була важливішою, ніж якісь там “фєвралі”. Нещодавно зловила себе на думці, що не розумію, коли яке свято, бо їх стало надто багато. У моєму випадку — це День медика, є також День загиблого медика, День захисників окремо… Втрачається суть. Бо захисник — чи він живий, чи полеглий, медик чи зв’язківець, водій, чи забезпечує продуктами — він усе одно захисник. Для мене найважливіше все ж 1 жовтня. День захисників — і неважливо, яка це стать», — ділиться захисниця на псевдо «Олена».
Фото: архів військовослужбовиці
Харківські ветерани відзначають День захисників і захисниць, готуючись до змагань із кросфіту. Утім, зазначають: святкуватимуть лише тоді, коли всі повернуться після Перемоги. Ці атлети обрали для себе спорт не лише як частину реабілітації. Вони прагнуть показувати результати у всеукраїнських і світових змаганнях.
«Не святкуємо, бо зараз у країні війна, і про жодні святкування не йдеться. Всі повернуться, і відсвяткуємо. Дата дуже важлива. Ми тренуємося. Харків, я чув статистику, має одну з найбільших кількостей ветеранів у країні. Цих ветеранів треба долучати до спорту. І Харків, попри те, що прифронтове місто, має класні локації, де можна тренуватися, залучати багато хлопців. Нехай повертаються та йдуть до нас», — говорить Володимир, ветеран і спортсмен.
Антону ампутували нижню кінцівку в 2023 році. Він самостійно опанував ходіння на протезі, реабілітації не мав, тож одразу долучився до спорту. Тепер охоче бере участь у всіх змаганнях і залучає сина до занять власним прикладом.
«Лікарі сказали, що мені ходити не можна. Коліно розпухло на здоровій нозі, суглоби болять. Усі лікарі кажуть: ходити тобі не можна. Зустрів тренера, він мене разів десять запрошував, але я не хотів іти. Він каже: “Один раз сходи. Не сподобається — не ходитимеш”. І я ходжу донині. У мене все пройшло. Я одужав повністю. Мені навіть дружина сказала, що вижене з дому, якщо я покину», — говорить Антон, ветеран і спортсмен.
Атлети тренуються у спортивному закладі «Культура тіла», їх тренує Михайло Тарасенко. На протезі у нього — музична іграшка капібара. Михайло каже: атмосфера в залі між ветеранами дуже подібна на спілкування у війську: гумор, стьоб, але є відчуття єдності та взаємопідтримка.
«У своїй роботі я керуюся насамперед питанням безпеки. Вони і так уже достатньо настраждалися, щоби ще на тренуваннях отримати травму. Атлети приходять сюди, забувають про проблеми, кайфують, кричать, волають, не слухаються… Але їм тут прикольно, і вони забувають про те, що відбувається довкола. Для них ці дні — острівець спокою. Атлети, з якими ви познайомилися сьогодні, мали серйозніше тренування, бо вони хочуть розвиватися й беруть участь у змаганнях. Ця робота доволі складна», — каже ветеран, тренер Михайло.
Напередодні Мінветеранів повідомило, що з жовтня бюджет програми «Ветеранський спорт» вичерпано, а отже, нові заявки на компенсацію більше не приймають. Спортивний заклад «Культура тіла», де тренуються ветерани, пропонує всім охочим придбати підвішені сертифікати: абонементи для спортсменів. Подробиці.
Уже ввечері в стінах спортивного закладу — інший бік свята, меморіалізаційний. Проходить відкрите тренування для жінок, які проживають утрату. Кожна мала змогу принести прапор бригади свого загиблого героя.
Жінкам запропонували м’яке тренування на гнучкість та практику зі співочими чашами — це стародавні ударні музичні інструменти, які створюють глибокий звук і вібрацію для розслаблення й відпускання лихих думок. Жінки самостійно дали чашам «голос» — мелодію завдяки спеціальним молоточкам. Також вони спробували постояти на цвяхах: для більшості ця практика відбулася вперше.
«Ми маємо розуміти, що доля однієї людини включає долі інших людей, які її оточують. Жінки, які підтримують наших ветеранів, хлопців, самі несуть важкий тягар війни. І вони його проносять крізь себе. Я відчула, як дівчата розкрилися, побачила, що їм це сподобалося, я змогла знайти підхід. Сміх, жіночий гомін — найкраще, що можна почути», — каже Ганна Семененко, тренерка, співзасновниця «Культури тіла».
