Згідно з даними Інституту масової інформації, в українських онлайн-медіа тільки 3% згадок про жінок у війську, решта 97% — про чоловіків. Крістіна Вороновська — людина дивовижної біографії та надзвичайної впертості. Попри перешкоди нині вона навчається на бойову медикиню взводу. Чому жінка вирішила йти служити, скільки всього пройшла, щоби зрештою не отримати бойову посаду, і в чому щастя — пані Вороновська розповіла Аліці Піхтеревій у випуску подкасту «Вона. Війна» на Радіо «Накипіло».
Ви харків’янка єврейського походження, за освітою — журналістка, виховуєте 15-річного сина. Початок великої війни зустріли в Києві, бо незадовго до повномасштабного вторгнення переїхали до столиці?
До Києва я переїхала 2019 року. З єврейським походженням складніше, оскільки це далеке коріння. Я вважаю себе українкою, народилася в Одесі.
Яким ви пам’ятаєте Харків до повномасштабного наступу? Чи ви були тут уже після його початку?
Чесно кажучи, у 2019 році, переїжджаючи до Києва, я була дуже щаслива, тому що сильно хотіла туди. Я їхала з легким серцем. Але коли почалося повномасштабне вторгнення, то вперше приїхала до Харкова чи то у квітні, чи то у травні 2022 року у волонтерських справах. Навіть сьогодні боляче про це говорити, але я плакала. Коли я повернулася, то застала в місті якісь руїни. Нині Харків має кращий вигляд, ніж тоді.
Для вас війна почалася десять років тому, ви якось долучилися до процесів? Чим ви тоді займалися?
Я дуже хотіла піти на війну у 2014 році. Тоді я зламала ногу й лежала вдома, дивилася новини, а потім сказала своїй сім’ї, що йду на війну, що хочу бути медикинею. Я не маю медичної освіти, але дуже хотіла допомагати пораненим іще тоді, 2014 року. Мама вмовила мене не йти. Я була розлучена й мала п’ятирічну дитину, тож не пішла. Трохи займалась якимись проєктами, допомагала. Але вже за рік не сильно відчувала АТО.
Коли ж 2022 року почалася повномасштабна війна, я відчула, що це той момент, який я вже не можу ігнорувати, не можу не долучитися, а маю щось зробити. На той час дитина вже подорослішала: синові виповнилося тринадцять. Тоді він якраз був із батьком у Харкові. Коли постало питання, щоб виїжджати з міста, я підтримала їх, а сама залишилася. Я дуже хотіла повернути синові дім. Я хотіла повернути Харків. Я хочу, щоб діти мого сина народжувалися тут, в Україні. Не знаю вже, як це буде, але я хотіла б, щоб мій син жив в Україні повноцінно.
Що вас сформувало як людину? Книжки, люди, події?
Сім’я, найбільше сім’я і зокрема мій покійний нині дідусь, якого не стало у 2010 році. Це була дуже вольова людина, що зробила для цієї країни, я вважаю, дуже багато, за що 2007-го його відзначили статусом Героя України. Як ви розумієте, якщо у твоїй сім’ї є одна така зірочка за внесок у розбудову держави, ти не можеш бути іншою людиною. Як онука, я, мабуть, не могла бути іншою, тому що мій дідусь дуже вплинув на мене. Сам він був родом із росії, але з 1991 року проживав в Україні й робив усе для цієї країни. Він дуже любив її. Це була та людина, яка ніколи не розмовляла українською мовою. Але саме він посприяв, щоб 1996 року я пішла в Харкові в українськомовний клас і вивчила українську мову.
З початком повномасштабного вторгнення ви відразу долучилися саме до волонтерської діяльності. Я так розумію, ви вирушили на Донбас, так? Чи на Харківщину?
Спочатку я була в Києві. Протягом кількох місяців виїжджала щонайбільше в Чернігівську область. А потім одразу поїхала на Донбас, Миколаївщину й Харківщину. Де я тільки не була!
А прийняття нової реальності та якісь інстинкти самозбереження у вас умикалися? Як довго ви звикали до обстрілів, постійної небезпеки й таких психологічних моментів?
Річ у тому, що мені знову дуже пощастило на моєму шляху. Так сталося, що 2020 року я чомусь, можливо інтуїтивно, почала займатися практикою тактичного бою. Я займалася з людиною, яка станом на тоді провела вже майже тридцять років на різних війнах. Від цієї людини я дізналася дуже багато про те, як відбуваються воєнні дії на Донбасі, що коїться в зоні ООС, що таке війна, як на ній бути, як на ній виживати фізично та психологічно. Коли настало 24 лютого, я дуже сильно хвилювалася за свою сім’ю, яка була в Харкові.
Якими взагалі були ваші дні тоді? Ви почали активно купувати якусь техніку чи допомагали бойовим медикам? Чим ви спершу займалися?
Спершу була гуманітарна допомога. Я мала багато знайомих, контактів. На другий день війни я пішла у військкомат. Мені сказали: «Ну, дівчино, якщо ви не УБД (учасниця бойових дій — ред.), то йдіть у тероборону». Я підійшла туди, де збиралися люди, щоб записатися в ТрО, але потім вирішила, що не піду на війну з незнайомими людьми. Буквально наступного дня я знайшла в новинах усі волонтерські чати Києва. Десь відшуковувала гуманітарну допомогу, з’єднувала людей. За деякий час ми вже готували їсти, щоб відправляти харчі на Київщину й Чернігівщину. Ми заморожували продукти, які потім можна було просто розігріти на найближчому вогнищі, для військовослужбовців і постраждалих цивільних.
Згодом, коли в Києві трохи все затихло, я почала багато подорожувати та знаходити можливості для того, щоб допомагати на фронті. Тобто я возила гуманітарну допомогу, їжу та спорядження для військовослужбовців. І коли, наприклад, звільнили Харківську область, я теж була тоді там — допомагала вивозити людей, доставляла харчі. Потім я трохи заспокоїлася, знов опинилася на Київщині. Там збирала гроші на купівлю потрібних речей для бійців, а через якийсь час повністю перепрофілювалася на допомогу військовослужбовцям. У лютому 2023 року поїхала на Донеччину. Я просто приїхала й залишилася, шукала можливості, щоб долучитися до ЗСУ.
Усе це ви робили на волонтерських засадах?
Так. Знаєте, коли хочеться і коли ти прагнеш чогось, то воно завжди знаходиться.
І це ви перед Донеччиною встигли побувати в Тель-Авіві?
Це була моя перша поїздка. На початку війни я нарешті вибралася до сім’ї, яка жила тоді в Тель-Авіві. Мій син і колишній чоловік із дружиною вже перебували в Тель-Авіві, я приїхала до них уперше.
Ну ви дуже «вчасно» приїхали, заставши там напад ХАМАСу на Ізраїль?
Це вже вдруге я приїхала. Фатальне комбо — побачити дві війни за рік.
Про що ви тоді взагалі подумали? Як почувалися?
Мене розбудив син о пів на сьому ранку і сказав: «Мамо, тут війна почалася». Я у відповідь спитала: «Знову? Можна я ще трошки посплю?». І справді й далі заснула. Було сумно, якщо чесно, бо перебуваєш за кордоном, не знаєш мови й не маєш автомобіля, щоб якось допомагати. На жаль, я нічим не змогла бути там корисною.
А в Ізраїлі був волонтерський рух? Чи просто ви не змогли долучитися?
Був, але він не такий, як у нас. Там це скоріше, наприклад, зібрати щось для військовослужбовців і передати їм. В Ізраїлі високий рівень мобілізації населення, тобто люди, які вже були в армії, швидко мобілізувалися і вирушили на війну. Оскільки країна менша й людей набагато менше, там багато хто вже був учасником бойових дій, тож вони просто відразу стали воювати. Але, що дуже знаково, вони неабияк дивувалися, як так вийшло, що ми не маємо вдосталь спорядження для наших воїнів.
В Ізраїлі військовозобов’язаними є також жінки, які мусять проходити підготовку. Як ви вважаєте, чи потрібно таке нам, в Україні?
Коли я прийшла у військкомат, то мені відразу сказали, що мої професії не є сьогодні потрібними в армії. Сказали, тільки кухарки й медикині мають пріоритет, щоб піти в армію.
Як ви ухвалили для себе рішення повертатися до України? Чи не мали ви думок виїхати з родиною в іншу країну?
Ні, я просила сім’ю виїхати в іншу країну, але розмов про те, щоб я не поверталася до України, не було, бо сім’я дуже сильно підтримує мене й розуміє, чому я тут.
Ви повертаєтеся до України й вирішуєте все ж таки стати військовослужбовицею. Чому?
Я розуміла, що маю певну відповідальність перед державою, перед сім’єю, тому що волонтерити — це для мене замало. Так, це дуже складна робота, яка не завжди легальна. У певних місцях, де я перебувала, цивільним не можна бути. Тобто мені просто хотілося певної легалізації і, чесно скажу, хотілося, щоб у разі чого моїй сім’ї не сказали, що я там грибочки збирала, щоб моїм рідним повідомили, що сталося, де, як і чому, і поховали з прапором. Щоб моя родина могла знати, де я була й що робила.
Із чого для вас усе почалося і які найбільші труднощі на цьому шляху виникли?
Мої найбільші, мабуть, труднощі в тому, що я маю дві вищі освіти. Це спонукало людей, які почули, що я хочу доєднатися до війська, надати мені штабну роботу. Тобто ми ж розуміємо, що є штабна, а є бойова робота. І я від самого початку була налаштована піти в бойовий підрозділ і виконувати якісь бойові завдання. Мабуть, увесь цей час я боролася за можливість отримати бойову посаду.
Як ви тепер?
Я щаслива, бо маю знання і навички. Щаслива, що дістала доступ до інформації та змогу набути цих знань й опанувати потрібні навички. Я дуже потребую цього. Мені болить війна, мені болить те, що на війні вмирають люди, іноді вмирають просто через некомпетентність. Я хочу знати й уміти більше, допомогти своєму підрозділу пройти цю війну максимально безпечно. Мені болить, тому я навчаюся і стараюся. Я хотіла б, щоб держава забезпечила змогу максимально готуватися, тому що війна складна, вона просто неймовірно складна.
Гортаючи ваші світлини в інстаграмі, важко не помітити вашого сяйного обличчя. Як вам удається почувати щастя на війні?
Я спостерігала за іншими. Не певна, що можу сказати так про себе, але в інших людях я бачила покликання бути воїнами. Це щось внутрішнє. Щастя — це не тоді, коли ти вбиваєш людей чи бачиш поранених; щастя — це коли ти можеш щось зробити. І мені просто приносить задоволення знати, що я можу щось зробити, щоб наші вороги пішли звідси й більше ніколи не поверталися. Й усвідомлення того, що я можу вкластися в це, мабуть, і приносить щастя.
