Харківський літературний музей 25 квітня відкрився для відвідувачів. Понад рік він був закритий на ремонт через ураження від російського удару. Гостей зібралося чимало: люди приходили з квітами, щиро посміхалися, бо скучили за осередком харківської культури.
«Ми багато пережили, але продовжуємо робити те, що робили. Музей не припиняв роботу. Єдине — зупинились із виставками та подіями в музеї. Ми перезонували другий поверх для відвідувачів, а перший — для офісних приміщень, зробили зручно для співробітників, щоб усім було максимально безпечно. Збільшили виставкові площі: у роботі зараз одночасно дві виставки. Це щастя, коли можна робити виставки у своєму приміщенні.
Вирішили всі книги, які нам передають автори й видавництва, зробити відкритими та запрошувати всіх читати. Тепер харків’яни можуть приходити, сідати на зручному дивані, читати і працювати. У нас є робочі місця, де можна попрацювати з виданнями, які потрібні для досліджень», — розповідає Тетяна Пилипчук, директорка Літмузею.
Тут, в оновлених кімнатах, тепло відчувається в дрібницях: приємні кольори, комфортні дивани біля читацької зали, квіти на підвіконні. Ця ненав’язливість і легкість додає домашньої атмосфери, яку й хотіли відтворити. Команді важливо, аби люди приходили сюди, як додому, пояснює Тетяна:
«Музей — не середовище. Музей — про тих, хто тут працює, і тих, хто сюди приходить. Ми всі тут, аби робити щось разом. Це “ми” дуже важливо. Важливо, аби тут постійно були люди».
Ми не очікували зустріти в музеї великого розмаїття людей, але бачимо: ось жінка читає українські казки кучерявій маленькій панянці, а поруч компанія підлітків обговорює улюблені книжки. Трохи далі, коридором, літні пари розглядають картини з виставки. Саме нею відкрився реконструйований Літмузей.
Темою виставки «Харківська Енеїда. Домашній архів» стала демонстрація родинного архіву Богдана Волинського, архітектора, військовослужбовця. Він презентував картини дідуся, харківського художника Рафаеля Волинського.
«Ми з дідусем не були знайомі. Він помер у 92 році, а я народився в 91-му. Напевно, він бачив мене, а я бачив його, але навряд чи це усвідомлював. Для мене робота з його архівом була з поваги до мистецтва, із мого інтересу, який чудово співпав із тим, що я цей архів зустрів», — розповідає Богдан.
Після того, як дідусь Рафаель помер, квартира не була приватизована, тож архів треба було кудись подіти. Батько Богдана перевіз його у квартиру, потім у гараж. Там архів зберігався, доки найменший Волинський у 29 років не отримав доступ до ключа.
«Це готова серія, до якої було багато робочих документів. Її збиралися видавати в газетах. До того ж вона мала вийти до ювілею Котляревського. У цей же рік вийшло відоме ілюстроване видання з малюнками Базилевича. У мене були різні версії, чому видання все-таки не було, можливо — конкуренція. Базилевич жив тоді в Києві, це була столиця, і не хотіли друкувати два видання водночас. Можливо, причини ідеологічні.
Те, що ви бачите, — лише частина ілюстрацій. Напевно, планувався двотомник Котляревського: “Енеїда”, “Наталка-Полтавка” й “Москаль-чарівник”. Звісно, “Енеїда” в цьому випадку — центральний твір», — ділиться Богдан Волинський.
На виставці можна було придбати набір листівок Рафаеля Волинського за донат від 500 гривень на підтримку підрозділу Богдана.
«Те, що ви їм закинете — піде на ремонт техніки. У них ця банка відкрита постійно, і ви можете закидувати туди гроші. Вони збирають і витрачають на ремонт. Найкращі хлопці, які чудово працюють, було би круто їх підтримати», — каже Богдан.
Тетяна Пилипчук підкреслює: у музея великі плани, складено цікаву різноманітну програму на найближчі місяці. Директорка побоюється лише нових прильотів:
«росіяни полюють на нашу культуру, в тому числі — на українську книгу. Тому тут відчувається найбільша небезпека. Але що вже сталося — те сталося. Ми можемо відновитися ще кращими, ніж були».
