Кандидат у президенти Польщі, президент Інституту національної пам'яті Кароль Навроцький в етері телеканалу Polsat News заявив, що не бачить Україну ні в НАТО, ні в Європейському Союзі, поки та не візьме на себе відповідальність за Волинську трагедію 1943 року.
Це далеко не перша подібна заява. Влітку 2024 року міністр національної оборони Польщі Владислав Косіняк-Камиш казав, що Україна не вступить в Євросоюз, «якщо не буде вирішене волинське питання». У схожому ключі висловлювався й заступник голови МЗС Польщі Павел Яблонський.
Чому поляки й українці конфліктували під час Другої світової
Коли російська імперія розпалась у 1917 році, українці оголосили про створення Української Народної Республіки. УНР воювала за незалежність із більшовиками, які наступали з росії. У 1919–1920 роках Симон Петлюра, другий голова Директорії УНР, уклав Варшавський договір з Польщею. В обмін на військову підтримку від Польщі Петлюра визнав Західну Волинь і Східну Галичину, які на той час контролювалися поляками, частиною Польщі.
Союз Петлюри й Пілсудського не мав успіху, і в 1921 році Польща підписала Ризький мир із радянським союзом, який фактично анулював Варшавський договір.
На територіях, контрольованих Польщею, згодом почалися жорсткі репресії проти всього українського. Заборонялося навчання українською мовою, закривались українські кафедри. На державних посадах працювали переважно поляки.
«Польська влада намагається проводити політику асиміляції українців, перетворити їх на поляків, скорочує кількість українських шкіл, скорочує кількість викладання української мови в тих школах. Запроваджують квоту українців на можливість стати студентом, особливо на території Західної України. Тобто легше було поступити десь у Гданськ, у Люблін, у Краків, але не у Львівський університет для українців», — зазначає Володимир В'ятрович, український історик, колишній голова Українського інституту національної пам'яті.
Українці чинили спротив. У Західній Україні утворилися підпільні формування, зокрема Українська військова організація (УВО), яка з 1929 року трансформувалася в Організацію українських націоналістів (ОУН). Степан Бандера очолив Крайовий Провід ОУН на західних землях у 1933 році. Він виступав за збройну боротьбу за українську незалежність. ОУНівці підпалювали пошти, залізничні вузли, здійснювали терористичні акти, спрямовані проти польських діячів і комуністів.
У 1930 році Польща почала політику «пацифікації» Галичини. Польські солдати й поліцейські оточували українські села та за заздалегідь складеними списками арештовували місцевих активістів, знищували культурні установи. Українців жорстоко били і принижували, їхні будинки грабували.
«Людей били кийками, є свідчення про кількасот ударів на одну людину, били жінок і неповнолітніх. Проводили обшуки, знову ж таки незаконні, без дотримання правової процедури. Офіційно вважалося, що шукають зброю, але обшуки полягали в тому, що знищували помешкання українців. Знищували стріхи, вибивали вікна, ламали підлогу, стіни, знищували українські національні символи: книжки й портрети Шевченка», — каже дослідник історії центральноєвропейських країн Іван Гоменюк.
На противагу цьому на Волині польська влада намагалася створити умови для примирення поляків і українців, запровадивши так званий «Волинський експеримент». Волинський воєвода Генрик Юзевський сприяв відкриттю українських шкіл і розвитку мережі «Просвіт», виступав за українізацію місцевих православних церков. Однак згодом польський уряд змінив курс, і в 1938 році почалася кампанія примусового навернення українців на католицизм.
Волинська трагедія
У вересні 1939 року після початку Другої світової війни та підписання пакту Молотова-Ріббентропа території Заходу України були захоплені червоною армією. радянська влада провела псевдореферендуми та анексувала ці землі, створивши урср. Почались масові репресії проти польських чиновників, військових і поліції. радянська пропаганда культивувала образ поляків як історичних ворогів українців.
У травні 1941 року нацистська Німеччина напала на срср, окупувавши Волинь і Галичину. В окупації почали формуватися польське й українське підпілля. Польська Армія Крайова прагнула відновити Польщу в кордонах 1939 року, а Українська повстанська армія боролася за незалежну Україну. Перемовини не увінчались успіхом, оскільки обидві сторони претендували на одні й ті ж території, зокрема на Львів. Це призвело до зіткнень між польськими та українськими підпільниками.
Після поразки німців під Сталінградом Українська повстанська армія побачила «вікно можливостей» для початку збройної боротьби за українську незалежність. Окрім атак на німців, українці також нападали на польські села, щоби звільнити територію для майбутньої української держави.
«Загони УПА мобілізували групу місцевих селян, які підпалили будинки. Ця пожежа стала причиною загибелі більшості жителів, оскільки вони сховалися в підвалах. Тут були цілі ряди житлових будинків, спеціально збудованих для робітників копалень. За тодішніми стандартами вони були досить зручними. Люди не могли вийти, гинули або у вогні, або від отруєння чадним газом», — розповідає польський історик Ґжеґож Мотика.
В Яновій Долині загинуло від 500 до 800 людей. Дехто згорів живцем, інші — вбиті ножами, сокирами або застрелені. Це була лише одна з низки атак українських повстанців на польські поселення. 11 липня 1943 року Українська повстанська армія атакувала понад сотню селищ на Волині, де переважно жило польське населення. У містечку Порицьк жертвами українських підпільників стали 200 поляків, які заховалися в місцевому костелі.
Але й поляки атакували українське населення. 19 квітня 1943 року село Красний Сад на Волині оточили німці й поляки, що працювали на них. Вони пройшлися селом, страчували всіх, кого бачили. Майно загиблих українців вивезли в сусідні населені пункти, а село спалили. Під час атаки на Красний Сад загинули 103 людини, серед них — 20 дітей дошкільного віку. 10 березня 1944 року підрозділи Армії Крайової разом із польськими партизанами атакували кілька українських селищ, зокрема Сагринь, і спалили їх. Внаслідок атаки, за даними УІНП, були вбиті від 1 500 до 2 000 українців.
«Ті дослідження, якими я займаюся, показують, що винуватцями є обидві сторони. Польські історичні документи свідчать, що дії польських загонів нічим не відрізняються від жахів, які чинили українські. Вони використовували ті самі методи боротьби проти українців, що й українці проти поляків. Це заперечує твердження, що поляки були односторонньою жертвою», — каже професор Львівського національного університету імені Івана Франка Богдан Гудь.
За даними Українського інституту національної пам'яті, вдалося встановити імена приблизно 30 тисяч польських і 10 тисяч українських жертв масових убивств 1943–1945 років. За даними польських істориків, кількість жертв може бути більшою: до ста тисяч поляків.
Позиції сучасних України та Польщі
У 2016 році польський парламент визнав Волинську трагедію геноцидом. Це спричинило критику з українського боку. В'ятрович заявив, що це — спроба приховати злочини з польського боку, а тодішній президент Петро Порошенко сказав, що шкодує через рішення Сейму.
Основні вимоги польської сторони — дозволити ексгумацію жертв Волинської трагедії. Перемовини щодо цього тривали роками. Періодично процес призупинявся, наприклад, після знесення польськими націоналістами пам'ятника воїнам УПА в селі Грушовичі в Підкарпатському воєводстві Польщі. У 2019 році Україна поновила дозвіл за умови співпраці поляків під час ексгумації з українськими спеціалістами.
На початку вересня 2024 року Кароліна Романовська, президентка Товариства польсько-українського примирення, звернулася до Володимира Зеленського та УІНП із проханням ексгумувати 18 її родичів, які загинули під час Волинської трагедії. Це стало першим приватним запитом про ексгумацію.
Понад половини поляків вважає, що президент України має попросити пробачення в Польщі за Волинську трагедію. У 2023 році цю думку озвучили й на офіційному рівні. Речник Міністерства закордонних справ Польщі Лукаш Ясіна закликав Зеленського «взяти на себе більше відповідальності за всю Україну» і вибачитися.
Українська позиція звучить так: «Ми вибачаємось і вибачаємо». У 2016 році українські інтелектуали, серед яких українські президенти Віктор Ющенко та Леонід Кравчук, звернулися до польського суспільства, попросивши в Польщі вибачення «за скоєні злочини й кривди» та вибачивши поляків за «злочини й кривди, скоєні щодо нас».
Цю ж формулу офіційно декларує Український інститут національної пам'яті. Нинішній голова УІНП Антон Дробович вважає, що питання Волинської трагедії в Польщі стало полем для політичних маніпуляцій.
«Більшість заяв і резонансних коментарів робили саме політики різного рівня (не історики, не фахівці у поховальній справі, не архівісти), і не щодо цілого комплексу проблемних питань, а вибірково, щодо дуже специфічного напрямку — пошукових робіт та ексгумацій. Прикметно, що ця тема завжди викликає увагу публіки, адже є однією з найбільш чутливих, бо стосується насильства над невинними та переміщення людських останків. Що цікаво: більшість політичних заяв узагалі не містили жодної конкретики щодо розташування таких місць чи окреслення процедур догляду за ними», — заявив Дробович.
Попри різкі заяви політиків, офіційні Київ і Варшава потроху приходять до порозуміння. Наприкінці листопада 2024 року міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський заявив, що з боку України нині немає жодних перешкод у питанні ексгумації жертв Волинської трагедії. Президент Польщі Анджей Дуда в 2024 році розкритикував заяви польських політиків щодо блокування вступу України в ЄС.
«путін напав на Україну, щоби зупинити її інтеграцію в ЄС. Якщо хтось у зв'язку з цим говорить, що він збирається заблокувати доступ України до Європейського Союзу, то він іде в річищі політики володимира путіна», — зазначив Дуда.