Заради дітей, що ходять навчатися до її розбитої хати. Заради пам’яті загиблого внука-льотчика. Заради молодших онуків, які допомагають не зневірюватися, уставати вранці й жити.
Наш новий репортаж «Станції “Держпром”» на Радіо «Накипіло» із села Пришиб, що поблизу Балаклії. Там протягом пів року 2022-го проходила лінія фронту. Побитих, згорілих, знищених хат у цьому населеному пункті — безліч.
Не вціліла й оселя 70-річної вчительки Катерини Мороз. Тоді, на початку повномасштабного вторгнення, вона провела 67 днів у погребі, де зберігала закрутки. Виїхати вмовила донька.
Повернувшись з евакуації, пані Катерина побачила: у будинок було пряме влучання. Колишні учні зібрали їй грошей на дах, а нові учні, яких возять навіть із сусідніх сіл, змушують її щоранку вставати, чепуритися, жити й навчати. Рушаймо.
Село Пришиб розташоване неподалік Балаклії. Невелике, дуже схоже на всі, що опинилися на шляху загарбників.
Про хату пані Катерини тепер уже й не скажеш, що тут було влучання. Яскравий свіжопофарбований паркан, нові металопластикові вікна, ззовні — доглянуте обійстя.
Катерина Василівна заводить першу сьогоднішню ученицю — Кіру. Але веде не в дім, а в літню кухоньку. Вікна прибудови заклеєно жовтою щільною плівкою.
— Літера А танцює в тебе, а ця — красива. Дозволь, я підкреслю тобі.
Кіра перейшла до третього класу, вони з мамою взагалі з Харкова, а сюди, до села, приїхали в гості до родини, з якою познайомилися в евакуації на Полтавщині й затоваришували.
— Такі приклади розв’язують у стовпчик, усе зрозуміла? Відступаймо…
У дворі на лавці доньку Кіру чекає мати — Дарʼя Глушко.
— Протягом першого класу ми навчалися онлайн у харківській школі — усюди був онлайн-формат. У другий клас ми перейшли в кременчуцьку школу. Коли ми почали там навчатися, то я зауважила, що дитина відстає у навчанні й дуже багато треба наздоганяти, адже буде ще складніше.
Катерина Василівна й Кіра сидять за маленьким столом, поряд — шафки з баночками, у глибині кімнати — газова пічка й посуд. Класична літня кухня, де влітку зручно робити закрутки. І погріб тут-таки, у цій прибудові. Коли Кірин урок закінчується, пані Катерина спускається сходами.
— У цьому погребі ми просиділи 67 днів уп’ятьох. Сусідка з хлопчиком, і нас троє — дочка, онучка і я… Ліжко так і стоїть про всяк випадок.
— А чого не ховаєте? Боїтеся знову?
— Так. Я боюся. Як стріляли з літака, кидав він ті… Ми бачили, скільки разів… мені гарно було видно, земля ходуном ходила. Під ногами все відчували, як гепало… Ось тут у нас маленьке ліжечко стояло, а он тут крісло — хлопчик сидів. Машенька в мене на ліжечку скручена спала, а ми з дівчатами ось тут на стільцях сиділи.
— Скільки днів?
— Шістдесят сім днів. Я вже виходила з льоху, вилазила, ноги розпухли так… Нас дуже бомбили. Ми вирішили, що треба їхати. Якби ми не поїхали, то, звісно, загинули б — у нас якраз було пряме влучання.
Льох малесенький, а надто як на п’ятьох людей. Машенька — це внука. Їх, онуків, у пані Катерини було четверо. Стало троє. Старший, капітан Вадим Мороз, загинув 3 березня 2022 року на Миколаївщині. Бабуся загиблого льотчика несе велику надруковану внуками їхню спільну світлину: вони на ній — усміхнені, стоять ногами в морі; це Азов.
Вадим ліворуч, усміхнений, поряд із ним — його молодший брат, який теж служить у Повітряних силах. Бабуся хлопців на цій світлині — щаслива й замружена від сонця.
— Я, як дізналася, що Вадик загинув, то так 10 днів і не вставала, на дивані лежала. Люди там поховали його… ми перепоховали його в серпні минулого року, на Вербівку перевезли. Військова частина встановила йому там пам’ятник.
У двір заходить наступний учень — шестикласник Ростислав. Сьогодні він із мамою, бо вперше. Родина повернулася з евакуації з Німеччини.
— Я приїхав і нічого не знав.
— А там, за кордоном, не навчався?
— Я ходив там у другий клас.
— А чому так?
— Тому що не знав німецької мови.
— І як тобі, якщо порівнювати німецькі школи з нашими?
— Легко було, бо там додавання і віднімання, потім тільки множити вчили під кінець. А тоді я поїхав уже.
— А сюди повернувся і зрозумів, що ти відстав?
— Так.
Катерина Василівна всаджує Ростислава на стільчик у літній кухні й дістає підручники за молодші класи, щоб перевірити, де є прогалини.
— Знаєте, почнімо з найпростішого, а потім перейдемо до складнішого.
Сама Катерина Мороз теж близько пів року, поки Балаклійщина була під окупацією, пробула в Польщі.
— Як ви дізналися, що можна повертатися? І після чого вирішили?
— Те, що Балаклію звільнили, нам сказали. Усі вискочили та кричать: «Твою Балаклію звільнили!». Кажу: «Їдемо додому!» (плаче).
— Одразу?
— Ми взяли квитки. Через два тижні вже були в дорозі.
— Що ви тут побачили, коли приїхали?
— Не уявляла я такого, хоча нам надсилали фотографії будинку. Я не вірила, що таке може бути. Ну як не вірила? Війна є війна, нічого не красить. І чую, що Зоя говорить: «Щоб у неї серце не розірвалося». Уявляєте, я дивлюся: ні даху нема, нічо нема. Ні труби, ні димаря, але зате моя антена вистояла!
— А в хату не можна було зайти?
— У хаті глина лежала, ну не по коліно, може, трохи менше.
Катерина Василівна веде нас у хату. Нині будинок нагадує оселю у стані активного ремонту: навколо лежать мішки із цементом і шпателі, стоять будівельні козли та драбини.
— Я нічого тут не мала, одне тільки вікно в мене залишилося. Ось тут було влучання. Це хлопці залатали. З того боку видно дірку… Тут пів стелі знесло — небо було видно. А ось тут мою лежанку розвалило — її придавило хвилею. Загалом усе знищили. Дощі лили. Якраз тут ліжко розірвало — уламки лежали на підлозі.
Під ногами дірки — підлогу пробило скалками. Щось із меблів навіть уціліло. Накритим стоїть фортепіано, яке маленькій Катерині купували ще батьки. Просить вибачення. Каже, зіграла б, але інструмент розмок, поки в хаті не було даху.
— Учні зробили мені дах. І село, й учні. Бо лило. У сільраді мені дали шифер, цвяхи й дошки. Деяке дерево ми ще докупляли. Учні дали клич і зібрали мені гроші на дах. Треба було заплатити бригаді. А тепер оце за «єВідновлення» дали гроші і бригада працює. Вони приїдуть, хлопці щось роблять, але вони зараз людям більше дахи роблять.
Нині Катерина Мороз мешкає в чужій хаті — односельці пустили. Але щодня приходить сюди, додому, і порається на городі, наводить лад у будинку, займається з учнями в літній кухні. Дітей до неї ходить зо десятеро на тиждень.
— Ну не знаю, треба жити… Заради цих дітей, що приходять і надихають мене ще жити. Заради внуків, які залишилися.
— Дітки дають вам сили встати зранку та причепуритися?
— Не тільки учні, а ще ж і мої змушують: «Бабусю, піднімайтеся!».
