Військовий зенітної ракетної Харківської бригади Satyr уже п’ять років служить у протиповітряній обороні. Колись він грав із командою в «Лізі Сміху», а нині — полює на ворожі ракети. На початку широкомасштабної війни зенітник прикривав небо Харківщини, а його дружина й син були в оточеному росіянами Маріуполі.
В інтерв’ю знайомимо вас із воїном, що береже наші життя і сон від повітряних небезпек.
Наскільки важко перекривати таке велике місто як Харків, із його близькістю до кордону?
Харків знаходиться близько до лінії бойового зіткнення, тож реагування має бути моментальним, навіть блискавичним. Наразі ми справляємося із задачами, які є.
Єдине прохання — до цивільного населення: будь ласка, не ігноруйте сигнали повітряної тривоги. Все, що летить і знищується в повітрі, нікуди не зникає. Це не магія, воно повинно десь упасти.
Під постами з наслідками обстрілів люди залишають різні коментарі про роботу ППО, позитивні й негативні. Як ви сприймаєте критику та які тези й питання вас дратують?
Дуже приємно читати коментарі на підтримку Сил оборони. Інколи коментарі відверто негативні в бік військовослужбовців і нашої роботи — це мої найулюбленіші, навіть смішно читати.
Як щодо коментарів на кшталт «де ППО?», «все під Києвом»?
ППО є, вона працює. Де стоїть — не треба знати цивільним. Не варто думати, що все стягують в якусь одну область. Хлопці працюють усюди і роблять усе можливе, аби ракета, «Шахед», будь-яка повітряна ціль не дісталася населеного пункту.
Як ви ставитеся до цивільних, які мають доступ до спеціального програмного забезпечення «Віраж-планшет» або подібних систем і ведуть Telegram-канали, де повідомляють про загрозу для певного міста, села?
У нашій країні є свобода слова. Довіряти цим Telegram-каналам, блогерам чи будь-якій медійній людині — особисте рішення кожного. На нашу роботу це ніяк не впливає. Є офіційні телеграм-канали, сторінки у фейсбуці, інстаграми Повітряних сил, Сухопутних військ та інші. Цим джерелам я довіряю.
Ви працюєте на сучасному зенітно-ракетному комплексі. Ми не можемо називати, на якому саме, але можемо в певних межах поговорити про особливості вашої роботи. Розкажіть, що входить до вашого бойового завдання.
Знищувати все, що летить на територію України, кожну повітряну ціль, яка йде з боку ворога. Все, що можемо зробити в цей момент, ми робимо. Це наша основна бойова задача — захистити українське небо, міста й людей. У кожного своє направлення. Моє завдання — збивати ракети. Вони є різні: запускаються з літаків, човнів, підводних лодок, із землі. Ракета — це ракета, її треба знищити.
Який найскладніший день у вас у ППО?
Їх насправді дуже багато. А найважчі — коли втрачаєш побратима. Це війна. На жаль, хлопці інколи віддають життя, захищаючи міста, людей, дітей. Це сумно: ось ти пив каву з побратимом, а тут його немає. Це справжні герої, таких в Україні дуже багато. У Сухопутних військах, у Службі безпеки України, у Генеральному управлінні розвідки, це хлопці з «Азову», із Kraken. Це дуже круті люди. Мені за честь із такими служити.
Ворог на нас також полює, намагається вирахувати локації, зрозуміти тактику. У цьому, на жаль, інколи допомагають українські люди, що знімають роботу ППО чи як їдуть військові колони. Люди, не робіть так, це категорично заборонено, це чиєсь життя. Наша робота — врятувати ваше життя.
Скільки цілей ви збили загалом?
Порахувати важко, повномасштабне вторгнення триває з 2022 року. Знаєте, перші цілі ще рахуєш, а зараз уже ні — просто робиш свою роботу. Пам’ятаю, як під керівництвом одного із видатних людей, героя України (не буду казати ім’я) за ніч збили 13 цілей. Майже щоночі хлопці відводять критичні загрози від міста. Спокійні дні дуже рідко бувають, на жаль.
Які історії зі служби вам особливо запам’яталися? Розкажіть першу, що спала на думку.
Вона більше весела, дурна. Початок повномасштабного вторгнення, наша задача — витягнути техніку, яка вціліла, не дати ворогу її захопити. Ми приїхали на місце. Зі слів побратимів, яких зустріли дорогою, десь там лазили орки. Почали згортати техніку — і тут бачимо п***рів, вони нам махають. Ми махнули у відповідь, сіли в машину й рушили. Водій на тягачі так гнав — я думав, двигун буде попереду машини. Їхали наче в останній раз. Не знаю, чи це була їхня помилка. Ми усвідомлювали, що то не наші.
Ви у війську з 2013 року, а з 2020-го — у протиповітряній обороні. Військовослужбовець ППО тоді й зараз — чи є відмінність?
На мою думку, все круто змінилося. У 2020 році було багато навчання: полігони, стрільби, удосконалення теоретичних і практичних навичок. У 2025-му — багато практики. Такі часи, що навчатися потрібно швидко та якісно, бо від цього залежить чиєсь життя. Тяжко потім себе картати за пропущену ціль. Навчаємо професійно, оперативно — та одразу до практики. Ворог не стоїть на місці, тож і нам не варто.
На початку широкомасштабного вторгнення ваші дружина й син перебували в Маріуполі. Розкажіть про це.
Там живе мама дружини. Вони приїхали в гості — і трапилося те, що трапилося. Я переживав тяжко, як будь-який чоловік, в якого є дитина та дружина. Працював і вірив, що все буде добре і вони повернуться. Робив усе, що від мене залежало, старався максимально сконцентруватися, слухати накази командирів, робити, що просили. Опустити руки, жаліти себе не було часу: треба було воювати, відтісняти ворога.
Друзі розуміли, що я не зможу контролювати питання (щодо родини — ред.). Їм велика вдячність, що взяли на себе комунікацію з дружиною: видзвонювали, писали їй. Коли з’являвся зв’язок, вона відповідала, а мені згодом передавали. Були ситуації, коли я працював і дружина дзвонила, а в мене телефон вимкнений або я його десь залишив, бо телефон у той момент явно був зайвий. Тому дякую друзям.
Чи розуміли ви в перші дні широкомасштабного вторгнення росії, що місто опиниться в облозі та вибиратися буде складно?
І так, і ні. Ми періодично підтримували зв’язок, поки в місті було світло. Та я виконував свою роботу, тож не мав змоги часто дивитися новини. Наприклад, дізнався лише через тиждень, що Маріуполь в облозі та що місто стирають з лиця землі.
Як довго дружина і син перебували в Маріуполі, як їм удалося виїхати?
89 днів. Виїжджали за допомогою друзів, побратимів, які там служили й допомогли родині. Шукали будь-які рішення, аби звідти вибратися. Виїхали, коли дали «зелений коридор». Був фільтраційний табір. Дружина не розповідала багато подробиць. Її там не били, але з усіма українками грубо поводилися: ображали, лаяли. У дружини питали, де її чоловік. Вона вигадувала, що ми на етапі розлучення, не живемо разом.
Скільки років було сину тоді?
Півтора року. У дітей є така функція: швидко все забувати, вони далі живуть життя. Із дружиною так не вийшло. На жаль, дорослі не можуть все так швидко забути, як діти. Тому довелося багато працювати зі спеціалістами, але ми вийшли з цієї ситуації. Зараз усе добре, дружина живе повним життям.
Коли ви змогли побачити та обійняти рідних?
89 днів вони пробули в Маріуполі, ще пів місяця діставалися до підконтрольної Україні території. Тобто, за 105–110 днів я тільки побачив сина і дружину. Обіймалися цілих десять хвилин. А потім знову робота.
Зараз ваша родина не в Харкові. Як ви долаєте відстань: фізичну, емоційну?
Добре, що є телефони з камерами, завжди можна зателефонувати. Інформацією чи емоціями, на жаль, я не можу ділитися з дружиною. Вона розуміє, хто я і де працюю, тому нічого зайвого не запитує. Вона усвідомлює, що багато питань не поставиш, особливо по відкритому зв’язку. Та й відпустки у військовослужбовців є, ми бачимося.
Здебільшого ми розмовляємо за дитину, хатні справи, чим можемо допомогти, що порадити. На цьому і тримається родина: на розумінні однієї сторони іншою. Інколи навіть до малого прислухаємось: він часом такі розумні речі каже. Якось я йому зателефонував, коли був десь у кущах. На вулиці вже темрява, я на карематі лежу, а дитина питає у дружини: «Чому папа у кущах спить?». Жінка відповідає, що в тата така робота. А син каже: «Це неправильно, папа повинен спати біля мене». Знаєте, це начебто мила і проста істина, але насправді не все так просто.
Чи говорите ви з сином про війну?
Я впевнений: за моєї відсутності дружина правильно сина виховує. Він розмовляє українською, називає сусідів «болотом». Я його цьому не вчив. Син відмовляється дивитися мультики російською мовою: він розуміє що це мова ворога. Дивиться тільки українською, а якщо немає перекладу — іспанською, англійською.
До повномасштабного вторгнення розмовляли суржиком. Нікого ж не притісняли: цей наратив використовує тільки наш ворог. Після Маріуполя дружина говорить виключно українською. Вона не хоче, щоби її хоча би щось пов’язувало з ворогом: мова, музика, ютуб-канали — відмовилась від усього. Я вважаю, це правильно. Ми маємо своє та повинні розмовляти власною мовою.
Та й монетизацію ніхто не скасовував. За прослуховування російської музики, перегляд серіалів і ютуб-блогерів їм платять кошти, що трансформуються в «Шахеди» й ракети.
Поговоримо про гумор. Ви працювали в розважальній сфері.
Я був актором однієї з команд «Ліги Сміху», працював із крутими хлопцями й дівчатами. Це моє найскаженіше хобі, я їм прямо жив. Збираєтеся з командою, щось вигадуєте, розганяєте жарти. Гумор твориться тут і зараз, спонтанно й весело.
Власне, про актуальність гумору. На вашу думку, чи відповідає гумор у сучасних програмах запитам суспільства?
Це складне питання. Скажу за себе: мені дуже подобається, що український ютуб і телебачення розвиваються. Ми прибрали російські наративи і користуємося своїм.
З’явилося багато гумористичних ютуб-каналів, інтерв’юєрів. Круто, що ми відмовилися від чужого та почали сприймати своє.
Раніше ви зазначали, що на війні завжди є місце жартам. Про що найчорніше ви жартували на війні?
Не можу сказати. Це дуже тонка грань: деякі люди посміються, інші не зрозуміють, хтось засудить. Нехай жарти залишаться в моїй голові та в головах людей у підрозділі.
А часто жартуєте по-чорному?
Часто жартуємо про смерть. Бо ми живемо в таких реаліях, на війні. Мабуть, це захисний бар’єр — через жарти вона легше сприймається.
На вашу думку, який гумор доречний під час війни? Не раз артисти комедійного жанру потрапляли в скандали через жарти, які викликали хвилю обурення у суспільства. Як відчути грань, яку не варто переходити?
Важко сказати, у всіх почуття гумору різне. Складно оцінювати, був перегин або ні. На жаль, це як чорний гумор, про який ви питали: мені смішно, а вас, можливо, образить. Рідко випадає змога подивитися гумористичну програму чи концерт: ми працюємо, багато задач. Інколи почуєш жарт, який пів року тому обурив людей, а зараз він уже й не такий обурливий.
Складно відповісти. Давайте ми переможемо, повернемо свої землі, а потім будемо сміятися, дивитися, розважатися. Нині потрібно, аби всі розуміли: цивільні — тил військових. Тил робить усе для військових, а військові — для цивільних.
Український стендап від 2022 року переживає популярність, якої не мав до того. Є стендапери, які закривають великі збори. Як ви думаєте, чому суспільству у війні близький комедійний жанр, чи це не парадокс?
Мабуть, завжди так. Життя балансує зі смертю, гумор — із горем. Якщо сильно занурюватися в горе, можна перестати радіти. А радість повсюди: у дітях на майданчику, у дружині, в якомусь, наприклад, дуже смачному банані.
Як ви знаходите рівновагу у важкі моменти? Що вам допомагає не вигорати?
Військовий досвід. Ти аналізуєш і робиш усе можливе, аби виправити помилки, і рухаєшся далі — ось так воно працює. Не буває, аби все ідеально. І дуже круто, коли наші командири та ми можемо імпровізувати, ухвалювати рішення тут і зараз. На війні, коли все летить на нас, немає монотонної роботи. Щодня щось нове, ти розвиваєшся. Саморозвиток на службі не дає вигоріти.
А емоційно?
Там такі емоції під час бойової роботи! Не можу вам передати, що відчуваєш, коли знищується ціль. Інколи дивишся на відео, як емоційно цивільні коментують це знищення — а уявіть, що це ви збили.
Понад те, є сім’я. Напевно, це основний емоційний поштовх, який стимулює не стояти на місці, робити все, щоби не передати війну ні дитині, ні онукам. Мені здається, досить уже передавати щось наступним поколінням. Потрібно закінчувати зараз.
Відео та монтаж інтерв‘ю: Ігор Лептуга
