Український пранкер Євген Вольнов, відомий багатьом як майор Чорнобаєв, своїми телефонними дзвінками до російських діячів, політиків, родичів загарбників, а також колаборантів у Криму просто-таки доводить їх до сказу. Дружини так званих героїв дізнаються про справжні обличчя ґвалтівників.
Паралельно пранкер Вольнов є одним із лідерів масштабного всеукраїнського волонтерського проєкту «ДрукАрмія». Кілька тисяч майстрів, які вдома й у офісах мають 3D-принтери та вміють конструювати й створювати креслення, об’єдналися у спільноту, яка виготовляє (друкує) все, що потрібно армії.
У ранковому етері на Радіо «Накипіло» ведучий Володимир Носков познайомив слухачів і слухачок із людиною, яка від перших днів повномасштабного вторгнення росії веде інтелектуальну помсту за загиблих дітей, убитих дорослих і розбиті села, міста та громади загалом, а також допомагає українській армії перемогти окупантів.
Євгене, скажи, чим ти займаєшся. Ти справді займаєшся, можна сказати, помстою?
Так, я з Донецька. Моє дитинство минало в Криму. І так сталося, що наразі місця мого дитинства окуповано, а єдиний шлях побути в тих місцях, де я зростав, — це перегляд гугл-панорам. Якщо чесно, з початку повномасштабного вторгнення я не маю ніяких інших інтересів, окрім боротьби. Я не маю дітей, не переживаю за себе, у принципі, я готовий, що в мене прилетить ракета — і мене не стане. Систему, яку я будую разом із хлопцями, «ДрукАрмію», створено так, що якщо в мене прилетить ракета, то вона все одно працюватиме далі. Немає якогось головного офісу чи штабу, немає такого місця, куди прилетить умовний «Іскандер» і все знищить. Долучитися до нас може будь-хто: для цього не треба бути інженером, мати якийсь технічний бекграунд, навіть не треба мати 3D-принтер, адже його можна придбати окремо. У нас є люди, яким 13 років, і вони друкують.
Зупинімося ще на події, яка нас усіх просто приголомшила, — ударі по «Охматдиту». Скажи, ти якось уже відреагував?
Якщо йдеться про дзвінки, то я маю інформацію, за якою періодично телефоную. Мені йдеться про контакти окупантів, їхніх сімей і так далі. Один з останніх моїх дзвінків можна буде найближчим часом почути.
Можна зайти на твій ютуб- чи телеграм-канал? Ти там оприлюднюєш їх, так?
Ютуб не дуже полюбляє такий контент. Є мій сайт prank.show, є телеграм-канал. Крім того, цю інформацію швидко поширюють по інших каналах, тобто можна це знайти. Якщо чесно, атака по «Охматдиту» страшна, але це не перша страшна атака, унаслідок якої загинули діти. І маріупольський пологовий, і маріупольський драмтеатр, і удари по будинках, де також гинуть діти. Тому однакову ненависть викликає кожна атака.
Чому я почав робити це? Саме для того, щоб українці могли хоча б трішечки відчути помсту. Так, хтось може назвати це садизмом, хтось може вважати це недоцільним, але коли людина в бомбосховищі тремтить від вибухів ракет, слухаючи це, вона може хоч трохи відчути, що ми завдаємо удару у відповідь. Через ці дзвінки є можливість відчути їм те, що відчуваємо ми. Звичайно, не в тому обсязі.
Твоє завдання — це донести їм інформацію, спробувати відкрити очі на те, що відбувається?
Ні, у цьому немає жодного сенсу. Якщо чесно, із 2014 року я намагався робити щось схоже на ютубі. Згадую, як у перші дні повномасштабної війни і співаки, і спортсмени, і актори записували звернення у фейсбуку. Нині вже немає жодного сенсу. Я вже давно це зрозумів. Спілкувався з одною людиною з москви: це була творча особистість. Мені подобалася його музика. Я вважав, що пропаганда трохи обманула його, і він насправді не є негідником. Намагався у чомусь переконати його, а потім він якось випив трохи — і полетіли такі фрази, мовляв, що всіх вас треба було завалити й так далі. Тоді я зрозумів, що насправді вони просто грають у цю гру: удають, що нормальні люди.
Скажи, будь ласка, як тобі вдається виходити на цих людей. Тобі хтось допомагає отримувати контакти?
Знаєш, спочатку ти працюєш на свою репутацію, а потім твоя репутація працює на тебе. І якщо кудись треба зателефонувати, то всі знають, що потрібно звертатися до Вольнова. Тому люди, які мають певну інформацію, одразу звертаються до мене. Вони знають, що я можу якісно її відпрацювати. Це може бути якийсь номер телефону або певний доступ.
Коли ти кладеш слухавку після спілкування, які відчуття у тебе виникають? Ти відчуваєш, що людина хоча б щось дізналася, хоч щось зрозуміла?
Я навіть не намагаюся щось донести. Роблю це для того, щоби слухачі, які потім будуть це слухати, дістали задоволення. Мої співрозмовники — матеріал. Не більше. Не має сенсу щось їм пояснювати — вони все прекрасно знають. Вони знають, що ведуть загарбницьку війну. Вони прекрасно розуміють, що своїми ракетами б’ють по лікарнях із дітьми. Їм не треба нічого пояснювати. Я вважаю, що можна просто знущатися з них.
Поговорімо про ресурси «ДрукАрмії». Поясни на пальцях, що ви виготовляєте сьогодні та скільки вже залучено людей.
Знаєш, як американці називають нашу армію? Вони називають її «армією Макґайвера». Для тих, хто не знає, я поясню. Є такий американський серіал 1985 року «Макґайвер» про секретного агента, який виходить зі складних ситуацій, використовуючи все, що йому потрапляє під руку. Він це все збирає, робить якусь штуку, що вибухає, і так перемагає своїх ворогів.
Ваш основний матеріал — це пластик?
Не тільки. Усе починалося лише з принтерів і 3D-друку. Наразі всі доступні технології, які є (це і метал, і пресавтомати, і вакуумне формування), — усе, що взагалі можна використовувати для досягнення мети Збройних сил, ми використовуємо. Просто не всі розуміють. Дехто думає, що наші ЗСУ забезпечено всім. Це далеко не так. Наші військовослужбовці за власні гроші купують в «Епіцентрах» пластикові труби, щоб робити бомби. Наш військово-промисловий комплекс, може, щось там і виготовляє, але в такій мізерній кількості, що це просто смішно. Навіть не так: було б смішно, якби не було так страшно. Цього нам не дадуть наші західні партнери.
Єдиний шлях забезпечити нашу перемогу — щоб у кожній хаті стояв хоча б один 3D-принтер. Люди цього не розуміють. Я приголомшений, що 17 липня нашій «ДрукАрмії» буде два роки. За цей час зареєструвалися загалом понад шість тисяч людей із принтером. Пластик коштує приблизно 400 гривень за кілограм, і залежно від принтера на місяць людині треба витратити до 10 тисяч гривень щонайменше. І це проблема. Наразі ми маємо близько трьох тисяч активних друкарів. Хтось із них має п’ять принтерів, хтось — один. Але проблема в тому, що ми не витягуємо. Військовослужбовці повинні воювати, а не бігати в пошуках якихось гвинтиків, щоб зібрати собі зброю.
Євгене, розкажи, як це працює. Ми заходимо на сайт «ДрукАрмії», бачимо каталог. Що робимо далі? Маємо розуміти, які в нас є технічні можливості, щоб долучитися?
Дуже просто — там є кнопка реєстрації. Якщо це військовослужбовець, то він реєструється як військовий, отримує доступ до каталогу, тобто він може зробити замовлення. Якщо це цивільний, він реєструється як цивільний, додає свій принтер, який він може купити за порадами в розділі «Школа». Там є стаття під назвою «Принтер, з якого варто почати». І там є посилання, відео й усі пояснення, що, як і де взяти.
Насправді за ці два роки з’явилися принтери споживчого рівня. Просто додаєш принтер у систему, система видає тобі модельку й технічне завдання, а ти просто вводиш, натискаєш декілька кнопок у своєму комп’ютері — і твій принтер починає працювати. Ти можеш займатися своїми справами. Через декілька годин досить повернутися до свого принтера, зняти ці частинки, повторити це потрібну кількість разів, скласти це в коробку й відправити. Усе інше зроблять військові: вони самі запакують тим, чим треба, причеплять це до дрона й відправлять від тебе як зроблений твоїми руками фізичний об’єкт, який знищуватиме окупантів. Це доступно кожному. У кожного, хто мріє про нашу перемогу, має стояти хоча б один принтер.
Скажи, будь ласка, хто допомагає вашим майстрам із фінансуванням? Чи є у вас функція донації, щоб, наприклад, людина, яка розуміє, що вона не має цих технічних знань, не має такого потенціалу, могла оплатити придбання чогось? Можна так?
Так, звичайно. Ми маємо домовленості з виробниками пластику. Нам допомагають у першочерговій репліці пластику, вони і роблять донації пластиком, і дають найнижчі ціни на закупівлю пластику. Є бізнеси, які розуміють, що треба підтримувати. Але щоб ви розуміли, нині ми маємо чергу. На головній сторінці сайту є актуальна статистика: вона оновлюється щодня. Й от прямо зараз у черзі ми маємо 3 184 замовлення від військових. І на те, щоб надрукувати всі ці замовлення, нам потрібно 24,5 тонни пластику. Це понад вісім мільйонів гривень. На жаль, те фінансування, яке наразі нам удалося знайти, покриває приблизно тільки максимум 10–15 % від цього обсягу. Усе інше — це друкарі, які, як я вже пояснив, із власного бюджету купують пластик і друкують ним.
Значить, виходить, вам можна допомогти і пластиком, і грошима?
Не має сенсу пластиком, тому що ніхто не може придбати пластик так дешево, як ми. Є сенс закидати гроші на офіційний рахунок. Ми побудували процес повністю прозоро. Тобто будь-хто може побачити всі транзакції на нашому рахунку. Від самого початку ми будували цей процес і далі будуємо його повністю прозоро, щоб навіть тіні сумнівів не виникало, тому що це надважливо й безальтернативно.
Якщо брати мапу, звідки нині найактивніше надходять запити на різні гаджети й запчастини?
Найбільше з Донецького й Харківського напрямків.
З Харківщини багато є майстрів, які співпрацюють із вами?
Майстри є всюди насправді, у всіх куточках України. Є вони і в Європі — як серед українців, які туди виїхали, так і серед європейців. Учора я спілкувався зі словаком, який сам друкує, до того ж він залучає до цього також інших словаків. Є поляки, німці, французи, британці й американці. Але насправді весь цивілізований світ приєднується, усі співчувають і допомагають.
Я ще раз попрошу Євгена Вольнова, лідера спільноти «ДрукАрмія», нагадати про кроки, які може зробити кожен.
Усе дуже просто. Ви пишете в гугл: «ДрукАрмія», заходите на офіційний сайт, реєструєтеся, читаєте статті в розділі «Школа». Далі купуєте принтер, додаєте його до вашого кабінету, і система видає вам завдання, які ви можете виконати. І все, потрохи втягуєтеся в цю тему. У нас дуже хороша спільнота.
