За понад чотири місяці російського наступу на півночі Харківщини окупаційна армія знищила Вовчанськ майже вщент. Попри потужні удари із землі та повітря Збройні сили України стримують агресора. Двадцять четвертого вересня підрозділи української розвідки завершили операцію і взяли під контроль Вовчанський агрегатний завод.
У новому епізоді подкасту «Особова справа» на Радіо «Накипіло» розповідаємо деталі звільнення підприємства та історію Галини Скубакової, евакуйованої з Вовчанська до Харкова наприкінці травня разом із собакою Асею. Через російську агресію у 2022 році вона втратила чоловіка: в окупації онкохворий чорнобилець не міг отримати належної допомоги й помер на руках Галини. Два роки по тому, після нового наступу в травні 2024-го, росія знищила її житло.
Українські захисники вибили російських окупантів із Вовчанського агрегатного заводу. У спільній операції брали участь спецпідрозділи Головного управління розвідки.
Двадцять четвертого вересня начальникові ГУР Кирилу Буданову доповіли про завершення зачистки. Бої за Вовчанськ тривають. Окупанти й далі штурмують. За інформацією оперативно-тактичного угруповання «Харків», росіяни застосовують важку зброю і б’ють керованими авіабомбами.
російський агресор удруге зайшов у Вовчанськ під час нового наступу в травні 2024-го. Окупанти взяли під контроль північну частину міста. Збройні сили України стримують ворожий наступ. Фронт проліг по річці Вовча. За понад чотири місяці боїв місто зруйновано майже вщент.
Ось що про ситуацію у Вовчанську в етері національного телемаратону «Єдині новини» в середині вересня розповів офіцер другого окремого загону Центру спеціального призначення «Омега» Національної гвардії з позивним «Стіг»:
— Місто майже повністю зруйновано, немає жодної цілої будівлі. Ми от саме зараз перебуваємо перед Вовчанськом, то можу вам з упевненістю сказати, що жодної цілої будівлі в місті немає. Місто повністю під вогневим контролем із боку противника, так і з нашого боку місто накривається ворожою артилерією — працює наша артилерія, працюють наші ударні дрони. Тому ситуація складна. Противник намагається просуватись розвідгрупами й малими піхотними групами на якісь нові позиції, натрапляє на опір із боку Сил безпеки й оборони та втрачає свій наступальний потенціал. Але спроби просунутися далі вперед по місту він не полишає, на жаль. І більшість із них у густих лісах. І, на жаль, це проблема. Бо навіть узимку, якщо це хвойний ліс, дуже важко розпізнати й уразити противника.
Вовчанський агрегатний завод — підприємство в центрі міста, де під час окупації 2022 року російські військовослужбовці створили свій штаб і катівню. Тут вони втримували цивільних і знущалися з них. У 2024-му окупанти захопили його знову. російська пропаганда зробила із цього місця так звану фортецю. Та у вересні вона пала.
Спецпідрозділи розвідки зачистили від окупантів усі 30 будівель заводу й передали його під контроль ЗСУ.
Подробиці операції в телемаратоні розповів офіцер спецпідрозділу «Тимур» із позивним «Вікінг»:
— До двох десятків противників було взято в полон, декілька десятків знищено. Також чотири противники намагалися залишити периметр заводу, та їх знешкодили вже за периметром заводу. Завод, звичайно, знищено, пошкоджено, як ви бачили на кадрах, але оборону там тримати можна й сьогодні — його передано під контроль ЗСУ.
Окупанти тримали оборону в підвалах заводу. В оточенні їм бракувало води, їжі та медичної допомоги. Українські розвідники кажуть, що серед росіян були випадки самогубств і дезертирства.
«Контроль заводу має спростити логістику для українських захисників», — зазначив представник Головного управління розвідки Міноборони України Андрій Черняк.
Галина Скубакова береже в телефоні фотографії саду із власного подвір’я у Вовчанську.
Там був її дім, улюблені квіти й дерева.
— Оце моя десь хата. Вулиця Зарічна.
Жінку евакуювали до Харкова разом із собакою Асею наприкінці травня. Тепер вона мешкає в одному з гуртожитків на Салтівці.
— Ви мали там приватний будинок?
— Приватний будинок. Діти мої жили. Квартиру теж розбито. Усе розбито кругом: усі доми — моїх дітей і мій. Зі свого, поки зовсім не загорівся, я ж не уходила. Так жили ми.
— Якого числа ви виїхали?
— Двадцять сьомого.
— Сімнадцять днів, так?
— Так. Коли в нас стріляли міномети, то для нас дрібниці було. А от коли по будинках почали бити зброєю, якою знищували людей… У нас нікого не було, ні військових — нікого. Саме в нашому краю, який бомбили. Не знаю чого, просто рівняли із землею, мені здається. У мене чоловік помер 2022 року, коли рускі були в нас. Він чорнобилець, хворів, не було зв’язку. Я пішки ходила. Швидка, крім магнезії, ніяких ліків не мала. Правий бік відмовив, а в понеділок уранці він у мене на руках помер.
— Виходить, росіяни забрали у вас чоловіка, а тепер і будинок?
— Так, чоловіка, дім, кішку й собак. Оце Ася зі мною тільки вийшла. Ми багато йшли через кладку, це ж уже пройшли на той бік річки, по луках, потім уже по вулиці Богдана Хмельницького. Потім по трасі до бомбосховища, а там людина лежала. Він із нашого краю, з паличкою, шийку бедра зламав, ледь ходив. Він перед цим вийшов о восьмій годині ранку й о восьмій вечора тільки до бомбосховища дістався.
А я йшла, мені все одно якось було. Тут летить, тут свистить, я нічого не відчувала — ні страху, нічого не було. Ідемо, ідемо з Аською. А потім дійшли до Богдана Хмельницького, а там видно наших військовослужбовців, запас води лежав. Ми з Асею попили води й узяли із собою три пляшки. Як відчувала, що треба буде. Коли прийшла до бомбосховища, там цей чоловік лежав, він запитав про воду. Кажу: «Є». «Ви повинні вийти на Папаніна, я приїду по вас. Буде сіра машина й написано: “Волонтери”». Усе швидко відбувалося, хоч і стріляло, усе літало, якось нічого не боялися, не помічали. Максим, дай, боже, йому здоров’я.
Галина бачила відео зруйнованого Вовчанська.
— Надія була, кури бігали, город мали. Кому що ми зробили погане? Не рускім. Що ми їм зробили? Чим ми винні? Що ми, кусок хліба в них відбирали? Ми все своє вирощували. Вони все життя їздили до нас у Вовчу по продукти, бо в них погані. Що не так? У нас сусідка з курської області була, Свєта. Вона в курській області як жила, то завжди їздила до Харкова поїздом скуплятися. Пекло якесь зробили з Вовчі.
У серпні українська армія розпочала курську операцію. Галина дивується, що росіяни й досі не усвідомили, до чого призвела їхня агресія.
— Того, що наша Україна пережила за ці майже три роки, вони не побачать. Там дивишся: села не руйнуються, а в нас уже повністю все знищено. Нічого живого нема. Той шизофренік путін, люди придуркуваті. Як можна мовчати? шебекіно, бєлгород — їм же теж дістається. Громадськість якась повинна ж підніматися. Війна завжди була злом.
Діти Галини виїхали до Ужгорода. Переселенка з Вовчанська поки залишається у Харкові.
— Це моє життя тепер. Так, Асічко? Моя хороша дівчинка. Так? Найкраща наша. Так, Асічко моя? Я хочу, щоб закінчилася війна, на кладовищі перевірити, як там чоловік, батьки та брат. Щоб з’їздити, глянути, а тоді вже їхати.
