Тема меморіалізації постійно розширюється та стає частиною різних сфер життя українського суспільства. В інфопросторі можна зустріти термін «альтернативна меморіалізація». Прикладом такого вшанування можна вважати будь-який креативний підхід до згадки про полеглих захисників і захисниць.
Приміром, для вшанування пам’яті загиблих у Харкові висаджують дуби. Це ініціатива містянки Тетяни Мірошник, яка пропонує долучатися до висадки дерев університетам, громадським організаціям і всім небайдужим.
Часто в містах можна бачити мурали із портретами бійців, які загинули. А є така історія: в Ізраїлі з’явилося вино «Костя» на честь полеглого Костянтина Мрочка. Воїн служив від 2014 року, згодом демобілізувався та поїхав до Ізраїлю, де працював на екофермі, вирощував виноград. Після повномасштабного вторгнення він повернувся на фронт, а згодом загинув під час оборони Київщини.
Я наводжу ці приклади, аби показати розмаїття форм увічнення. Це суттєвий поступ від того ж 2021 року, коли зазвичай обмежувалися зведенням меморіальних табличок, пам’ятників і меморіалів.
Саме ці два погляди — на традиційне та альтернативне пам’ятування — зійшлися у пресцентрі «Накипіло» під час дискусії «Меморіалізація у Харкові: вчора, сьогодні, завтра». Ми запросили волонтерок і активісток, а також представницю міськради, аби максимально повно обговорити проблеми й виклики.
Спершу познайомимося з учасницями:
- Олена Авілова, засновниця кав’ярні «Паломник», мама полеглого захисника Андрія «Паломника» Авілова.
- Дарина Васильчук, координаторка ГО «Вшануй» у Харкові, донька загиблого військового Олександра Поддубного.
- Марина Полякова, волонтерка й голова ГО «Всеукраїнське об’єднання рідних зниклих безвісти та загиблих захисників України».
- Іванна Назаренко, речниця КП «Ритуал» Харківської міської ради.
«Щоби наші янголи не стали цифрами»
Торкаючись теми альтернативного вшанування, власниця кав’ярні-меморіалу Олена Авілова розповіла, що торік у День пам’яті захисників і захисниць до акції «Стіл пам’яті» долучилася невелика кількість підприємців — 15 закладів. Причини відмов їй не пояснювали. Під час дискусії Олена звернулася до власників кафе, ресторанів і крамниць.
«Я впевнена, що в кожному закладі власник, працівники або члени родини працівників мають у своєму оточенні людину, яка є ангелом. І якщо кожен заклад вшанує пам’ять хоча б одного військового, хоча б просто портрет розмістять, свічку або якісь речі, це вже буде пам’ять. Коли я відкривала кав’ярню, у мене взагалі не поставало питання про назву й фото побратимів сина. Я одразу вирішила, що це буде кав’ярня в пам’ять про них. Але є гості, які приходять, бачать фото, кажуть: “Ой, як тут важко” — і йдуть.
Я розумію, що не всі наші громадяни розуміють і відчувають той біль, який відчуваємо ми. Ну, так сталося. Але щоби все ж таки громадяни, мешканці нашого міста розуміли, завдяки кому ми живемо, я вважаю, потрібно, щоби більше закладів робили такі куточки пам’яті, можливо, сторінку пам’яті. Якщо це буде, то це стане продовженням нашої з вами спільної справи задля того, щоби ми пам’ятали.
Знаєте, у мене була колись журналістка з Німеччини. Вона приїхала, і дивлячись отак на фото на стіні, каже: “А ви не думаєте, що всі ці хлопці будуть цифрами?”. Ну, тобто, це буде виключно статистика. І щоби не відбулося такого, щоби наші янголи не стали статистикою, не стали цифрами, ми повинні нести цю пам’ять».
«Усе тримається на ініціативі окремих людей»
Дарина Васильчук, яка двічі на тиждень організовує акції-нагадування про Хвилину мовчання, наголошує: зараз меморіалізація в місті тримається ініціативами окремих людей. А насправді хотілося б активнішої комунікації з міською радою.
«Хвилина мовчання на міському рівні — це не лише звук у центрі міста. Передусім важливо, щоби міська влада активно комунікувала з громадянами: пояснювала, що таке Хвилина мовчання, коли вона відбувається, як долучитися. Бо, хоч це і здається очевидним, багато людей просто не знають, що в цей момент робити. Можна зупинитися, схилити голову, прикласти руку до серця. Нам потрібен приклад згори: чіткий, зрозумілий і людяний.
Оголошення Хвилини мовчання має супроводжуватися не лише звуком дзвонів чи метроному, а й коротким поясненням: “Увага, оголошено Хвилину мовчання” — із пропозицією, що саме можна зробити.
Ще один момент: Хвилина мовчання має звучати не лише в центрі. Це має бути масовим явищем, яке об’єднує все місто, як це вже реалізовано в інших українських населених пунктах. У деяких містах зупиняється навіть громадський транспорт. У Харкові окремі водії проявляють ініціативу: зупиняються, оголошують Хвилину мовчання. Але зараз це тримається виключно на ентузіазмі.
Якщо ми хочемо, аби така практика стала загальною, потрібна системна робота. Комунікація має йти зверху вниз: міська влада взаємодіяла з менеджерами середньої ланки, а ті — зі своїми колективами. Мета — аби Хвилина мовчання не виглядала як щось окреме: хтось зупинився, а інші йдуть далі. Це має бути спільна дія.
Щодо моїх ініціатив: я подавала петицію до міської ради, однак вона так і не була опублікована. Система позначила її як “не підлягає публікації”, без пояснень. Також я надсилала звернення на ім’я міського голови. Відповідь: “Департамент із надзвичайних ситуацій повідомив, що працює над впровадженням Хвилини мовчання”».
Дарина зазначила, що міськрада в роботі намагається перейняти досвід Вінниці. Дійсно, це місто є взірцем щодо впровадження Хвилини мовчання. Харківська влада поліпшить свої рейтинги в очах родин і близьких загиблих, якщо опанує цей досвід.
Наразі в електротранспорті вже оголошують Хвилину мовчання. І хоча звук трохи губиться під час прибуття поїздів у метро, але його чути. Також ГО запропонували метрополітену використати аудіодоріжку громадської ініціативи «Вшануй». Вона містить пояснення, як можна долучитися до Хвилини мовчання.
До слова, ГО «Вшануй» нещодавно презентувало посібник, погоджений із Міністерством розвитку громад. Це інструкція для міст, як впровадити Хвилину мовчання на державному рівні. Там ураховано питання безпеки: наприклад, Хвилина мовчання не має перетинатися з сигналом повітряної тривоги.
Щоби полеглі не стали «безіменними солдатами»
Відома харківська волонтерка Марина Полякова вже багато років допомагає родинам загиблих. Саме з її ініціативи біля облдержадміністрації з’явилося місце з прапорами бригад, які боронять Харківщину. Тепер у Харкові є бодай одна точка в осерді міста, де можна схилити голову.
Це народний меморіал, від початку ним опікуються небайдужі: слідкують за порядком, фарбують бордюри, тризуб у центрі композиції, приводять до ладу прапори, порепані вітром. До речі, аби зробити на цій ділянці місце вшанування, волонтери написали лист-прохання очільнику «Держпрому», оскільки ділянка належить цьому КП. І тепер вона у їхньому тимчасовому користуванні.
«Ми встановили 2,5 тисячі маленьких прапорців і плануємо ще, аби харків’яни побачили, якою є ціна нашого життя. Адже не всі бувають на 18-му кладовищі — там буває лише близько 1% мешканців Харкова. А люди повинні бачити й візуалізувати цю реальність. Це важливо. Ми встановимо ще тисячу прапорців. Звісно, це — не всі».
У розмові органічно виринула тема «Як не перетворити пам’ять про полеглих на історію безіменних солдат». Країна несе великі втрати, і важливо пам’ятати кожного й кожну.
Ми згадали про інтерактивний екран на Алеї героїв, який розповідає історії всіх, хто там похований. Марина Полякова зауважила: на Алеї бувають далеко не всі, то чому б не розташувати декілька екранів у центральній частині міста? Всі дійшли висновку, що це слушна думка. Особливо важливим було почути думку представниці міськради.
«Хочу коротко пояснити для тих, хто, можливо, ще не чув або не зовсім розуміє, про що йдеться. Спершу виникла ідея створити зручну систему, яка дозволяла б знайти місце поховання конкретної людини. Адже на кладовищі дуже багато могил, усі позначені прапорами, схожі між собою. Навіть співробітникам складно щось знайти: поховання розкидані у різних секторах.
Почалося все з ідеї встановити QR-коди з координатами: людина підходить, сканує код — і маршрут веде її безпосередньо до могили. Але в процесі ми зрозуміли, що цього недостатньо. Окрім імені й дат на надгробках, важливо донести до суспільства цінність кожного втраченого життя.
Так з’явилась ідея розповідати історії, що супроводжуються фотографіями, відео. Це — емоційна складова меморіалізації, про яку ми говоримо. Коли підходиш до могили й бачиш людину на фото чи у відео, чуєш її голос, емоції, зізнання в коханні — це змінює сприйняття. Це дозволяє відчути, ким ця людина була. І кого ми всі втратили.
Ми бачимо не лише імена та дати. Є фото й відео з перемогами, спортивними досягненнями, із життям до війни. Є відео, де хлопці знімали себе просто під час боїв. Як вони захищають нашу землю, як радіють простим речам, як вірять у майбутнє. Це начебто міст між життям і смертю. Людини вже немає, а вона ніби поруч із тобою.
Коли ми запустили меморіал, я усвідомила важливу річ: систему можна постійно оновлювати. Якщо посмертно людині присвоюють звання Героя, дають нагороду — ми оперативно вносимо зміни. Якщо дружина надала інформацію, а мати хоче додати ще фото — не проблема. Це технічно можливо, і меморіал постійно розвивається.
Із часом до нас почали звертатися люди не лише з Харкова, а з інших міст і навіть з окупованих територій. Наприклад, із Куп’янська, Вовчанська, Високого, Мерефи, Богодухова, Краснокутська. Вони хочуть, аби пам’ять про їхніх загиблих теж була збережена.
Ми не завжди можемо встановити маркери на місці поховання, але додаємо віртуальні локації. Є історія хлопця, який загинув на «Азовсталі», його тіло не знайдено, але на прохання матері ми створили для нього окрему віртуальну локацію. Бо пам’ять — не завжди про фізичне місце.
Я переконана, що такі інформаційні термінали мають бути не лише на кладовищах, а й у публічних місцях. Там, де більше людей, аби вони переосмислили, що стоїть за кожним прапором. Щоби замислилися: якою ціною дістаються свобода і незалежність».
Точка розбіжності
Взаєморозуміння під час розмови не вдалося знайти щодо вигляду 18-го кладовища.
Алею Слави створили у 2017 році: поставили воїнам перші 32 уніфіковані пам’ятники. Загалом до повномасштабного вторгнення встановили 69 пам’ятних знаків коштом громади, у 2024 році — ще 22 і запланували сотню на поточний рік.
Відкритого архітектурного конкурсу на створення типового пам’ятного знака для військових поховань у Харкові не проводили. З наявних пропозицій обирала група активістів із родинами полеглих ще до повномасштабного вторгнення. Це пам’ятник у формі плити з чорного граніту. Щороку їх ставатиме більше.
Утім, на місці вже є багато різних пам’ятників, оскільки родичі загиблих не дочекалися рішення влади та вирішували питання самостійно. До того ж область компенсує 30 тисяч гривень. Це і є точкою зіткнення. Дарина Васильчук, приміром, вважає, що зовнішній вигляд поховань має бути переосмислений. Адже сотні надгробків з’являються за лекалом, ухваленим невеликою кількістю людей.
Пропоную ознайомитися з діалогом між Дариною та Мариною.
Дарина: «Багато міст очікують на затвердження загального вигляду Національного меморіального кладовища в Києві. Це, на мою думку, дуже правильна ідея — адже поховання військових мають бути уніфікованими. Усі вони були в одностроях, тож і зовнішній вигляд надгробків має відповідати єдиному стандарту. Не повинно бути розбіжностей у надмогильних спорудах.
Ви згадували, що планується встановити сто таких пам’ятників. Як обиралася їхня стилістика? Чи була якась концепція? Я розумію, що нині, на жаль, законодавство це питання не регулює, але ж рано чи пізно ми дійдемо до уніфікованого підходу. Як це виглядає на старих довоєнних похованнях чи на закордонних військових меморіалах».
Марина: «У 2016 році ми звернулися до Геннадія Кернеса з проханням нарешті створити Алею Пам’яті. Я зібрала всі родини загиблих на той момент: майже сотню людей, чиї рідні воювали в АТО. Я запропонувала 15 варіантів візуального оформлення, були зразки з Арлінгтона й різні інші концепції. Сім’ї обрали ту модель, яка зараз стоїть.
Я передала її до міської адміністрації. Там усе прорахували, і 14 жовтня 2017 року перший ряд надгробків був встановлений. Це був вибір родин загиблих — не мій і не міської влади. Таке наше суспільство, така ментальність. Ми відрізняємося від західного світу, де часто використовують козацькі хрести. На той момент Харків обрав саме цей варіант».
Дарина: «Насправді в Харкові теж використовують козацький хрест, це традиційна форма поховання. Як на мене, маємо пояснювати родинам важливість алюзії: світлий камінь, козацький хрест, історична тяглість. Натомість усе поступово перетворюється на радянський різнобій. Хтось ставить «трюмо», інші — чорні квадрати.
У результаті складається враження, ніби Україна ділиться на Схід і Захід. Але ж це не так. Якщо ми говоримо про уніфікацію, то йдеться не лише про Харків чи Дніпро. І хоча багато вже зроблено, і це складно змінити, потрібно пам’ятати: остаточне рішення — за родинами. Вони мають право обирати. Так прописано в законодавстві».
Риску під розмовою підвела Іванна Назаренко. Вона зазначила, що з квітня цього року рішенням виконавчого комітету Харківської міської ради було затверджено Положення про сектори військових поховань на Алеї Слави. Згідно з цим документом передбачено встановлення типових надгробків.
Йдеться про надгробки, зведені у 2017 році, — на них тепер орієнтуються співробітники КП. Також передбачено встановлення прапорів і флагштоків з урахуванням сторони розміщення, діаметру труби, розміру тощо.
«Я хочу запевнити тих, хто вже встановив пам’ятники: ніхто не буде їх зносити. У суспільстві лунають такі питання, але ні — все, що є, залишиться. І це відповідає чинному законодавству про поховання: користувач місця поховання має право самостійно ухвалювати рішення щодо вигляду могили. Водночас цим Положенням ми прагнемо донести важливу думку: кожен, хто загинув у війні, є героєм. І героїзм кожного — рівний. Саме тому ми рекомендуємо уніфікований вигляд надгробків: як вияв пошани й рівності», — наголосила Іванна.
За словами Марини Полякової, наразі проєкт меморіалу у розробці: на цвинтарі мають з’явитися колумбарні стіни, монумент, центральний вхід. Реалізація — коштом громади.
У присутніх виникло запитання: чому ідею не проговорили на широкий загал. Марина Полякова запевнила: ветеранам і родинам полеглих презентацію проєкту провели вже давно. Утім, Дарина, яка втратила батька на війні, почула про це вперше.
Мій висновок як модераторки дискусії.
Волонтери, які активно включилися у проблеми й виклики війни з 2014 року, призвичаїлися, живуть у власній бульбашці та майже не перетинаються з тими, хто активно заглиблювався в тему за останні три роки. І навпаки. Але тільки розширенням спільноти і злиттям цих бульбашок ми зможемо вийти із прикрих ситуацій, стати суголосними.
Попереду в нас — Перемога, а за нею — створення меморіалу в осерді міста. І тут дуже важливі взаємоповага, увага до деталей і відсутність ризику появи «одоробла». Тож тримаймося одне одного та пам’ятаймо про ціну кожного дня нашого життя.
