Триває евакуація із прифронтових громад Харківщини. Це пов’язано з наступальними діями російських окупантів на півночі області.
На початку червня Харківська військова обласна адміністрація повідомила про евакуацію 176 підопічних психоневрологічного пансіонату з Малижиного Золочівської громади до інших закладів Харківщини. Трохи раніше на Київщину перевезли частину підопічних Богодухівського дитячого будинку-інтернату. У новому випуску подкасту «Герої Харкова» ведучі Тетяна Федоркова й Володимир Носков поспілкувалися з директором цього закладу Григорієм Дорошенком.
Пане Григорію, скільки вже людей евакуювали з вашого закладу і як вони пережили цей переїзд?
У нас відбулося дві евакуації. У 2022 році була перша евакуація, а друга — у 2024-му. Проблема в тому, що Богодухівський дитячий будинок-інтернат — це установа для дітей із порушеннями розумового та фізичного розвитку, які потребують постійної сторонньої допомоги та спеціальних виховних, освітніх і реабілітаційних медичних послуг. З початком широкомасштабної війни в нашій країні виникло питання евакуації цих дітей. Треба додати, що діти, які проживали в нас, мали різні ступені порушень здоров’я. У нас налічувалося 40 дітей із важкими порушеннями розумового й фізичного розвитку, які не мали змоги самостійно пересуватися, 10 із них не могли самостійно ковтати й отримували харчування через зонд.
Це сироти від чотирьох до 18 років, правильно, пане Григорію?
На момент першої евакуації в нас проживало 126 дітей і дорослих. Коли дитина з порушеннями розумового розвитку досягла 18-річного віку, то є можливість перевезти її в молодіжне відділення. У будинках-інтернатах системи соціального захисту населення, як у нас, функціонують молодіжні відділи. Від 18 до 35 років там можуть перебувати люди з інвалідністю, колишні наші вихованці.
Серед евакуйованих були й діти, я правильно розумію?
Серед евакуйованих були і діти, і дорослі. Ми завжди називаємо своїх вихованців дітьми, навіть тих, кому виповнилося 18 років. Тому що для нас вони діти, ми знаємо їх майже із чотирирічного віку. Після досягнення повноліття вони через стан здоров’я, на жаль, не стають самостійними дорослими. Навесні 2022 року перед нами виникло завдання евакуювати всіх дітей. Ми звернулися до волонтерських організацій, які здійснювали перевезення до інших областей. Спочатку перевезли важких дітей. Це був дуже складний процес. До лежачих дітей боялися доторкнутися, щоб не завдати шкоди їхньому життю. Такого досвіду ми не мали, щоб масово перевезти велику кількість важких дітей.
Ви підшукали якийсь спеціальний заклад, де є медичне обладнання, та й загалом усе, що потрібно?
Так, усі діти переїхали в будинки-інтернати системи соціального захисту населення, як-от наш, тільки в інших областях. Тобто тамтешній персонал досвідчений і їхні заклади мали місця, щоби прийняти в себе цих дітей.
Пане Григорію, ви досить докладно розповіли про евакуацію 2022 року, а нині, у 2024-му, які етапи ви вже пережили під час нової хвилі евакуації?
Діти, яких ми евакуювали 2022 року, станом на сьогодні поки що залишаються на тих самих місцях, куди ми вивезли їх. Річ у тому, що 2022 року, коли звільнили Харківську область, з-під окупації звільнили деякі наші установи для дорослих, де перебували люди із психоневрологічними захворюваннями. Це будинки-інтернати в Липцях і Куп’янську, окупованих у перші дні війни, з яких не було змоги евакуювати людей. З Липецького психоневрологічного інтернату й Куп’янського психоневрологічного інтернату до нас евакуювали людей у вересні 2022 року. Вони дотепер жили в нас і отримували соціальні послуги.
Нове загострення ситуації зумовило потребу евакуювати їх. Рада оборони Харківської області ухвалила рішення, відповідно до якого на сьогодні евакуйовано шість психоневрологічних установ системи соціального захисту області для дорослих. Ми теж увійшли в цю групу евакуйованих. Ми вже евакуювали своїх підопічних.
Це підопічні різного віку?
Це був дуже цікавий досвід роботи з ними, тому що до цього ми працювали тільки з дітьми й молоддю, але ми майже два роки працювали з дорослими людьми й застосували до них досвід, якого набули раніше. Це показало, що дуже багато всього працює так само, як із дітьми. Ці методики ефективні і з дорослими. Основна ж мета нашої роботи — щоб наші вихованці мали щасливе життя.
Чи їздили ви до своїх вихованців і чи бачили, у яких умовах вони живуть нині? Чи разом із дітьми перебувають представники вашого персоналу?
Я був у цих закладах, в установах, де наші діти сьогодні перебувають. Тож бачив, як відбуваються процеси, як вони живуть там. Звісно, що кожна установа має свої традиції і погляди на те, як треба робити. Безумовно, я вважаю, що те, що ми робили, було найкращим. Інакше й бути не може. Але те, що роблять колеги, як живуть наші діти в інших установах, — це гідно. Вони на гідному рівні отримують догляд, реабілітацію і розвиток.
Там є представники вашого персоналу чи повну опіку взяв на себе персонал тих установ?
Сьогодні повну опіку взяли на себе місцеві інтернати. Наших працівників там немає.
Пане Григорію, евакуювали повністю всіх, правильно?
Так, у нас нікого не залишилося.
Я стала свідкою першої частини евакуації, бачила, як люди реагували на це. Хтось — з піднесенням, хтось, очевидно, був дуже розчарованим і переживав, хвилювався за дорогу. Як урешті минув цей шлях для ваших підопічних? Чи звикають вони?
Усе дуже добре. Якщо дітей ми евакуювали в установи нашої системи соціального захисту, то сьогодні евакуація відбувається в установи охорони здоров’я. Вони їдуть у реабілітаційну установу. Проживають там майже як у санаторії. Живуть в іншому місці, але в дуже позитивному.
Є якісь активності, що можуть робити там ваші підопічні?
Ми робимо все можливе, щоб налагодити там цю роботу. Поки що з моменту початку реабілітації минуло не дуже багато часу: два тижні. А такі великі справи швидко не робляться.
Розкажіть про ваші майстерні, у яких мають змогу працювати ваші вихованці.
Це дві майстерні. Одна — з художньої вишивки. Ми вишивали різними видами вишивки. Іще ми мали плетіння, в’язання і шиття. Інша майстерня — з виготовлення сувенірів. Під час роботи вихователі використовували різноманітні методики. Кожен міг робити те, до чого мав схильність. У нас дуже креативні й талановиті вихователі.
Пане Григорію, ви, як медик, прогнозуєте, що через стрес народжуватиметься більше дітей із порушеннями й вони знову можуть опинитись у сиротинцях?
Війна — це неприродний стан, і будь-який важкий неприродний стан впливатиме на все. Це травма, на жаль. Є вже досвід інших війн. І це рана, яка загоюватиметься не одне десятиріччя. За мирного часу в різних країнах світу народжуються діти з інвалідністю.
Безумовно, завдання нашого суспільства, держав загалом, громадянського суспільства в тому, щоб робити життя наших людей кращим, комфортнішим і природнішим, щоб вони не відчували дискомфорту. Якщо в родині народжується така дитина, то нині це здебільшого проблема родини. І та система, яка склалася в Україні на довоєнний час, була недосконалою, але не все було погано. Її, без сумніву, потрібно було реформувати. На мою думку, вона мала стати частиною системи надання допомоги саме родинам, де виховуються діти з інвалідністю, щоб вони жили в родинах.
