Наталя Шлапай поховала сина на війні, а згодом через російські обстріли вимушена була виїхати з рідного селища. Це одна з історій евакуйованих українців, які приречені звикати до реалій війни на новому місці. Утім, російські пропагандисти розповідають, що небезпеки на прифронтових територіях немає, а людей вивозять примусово.
Ми поїхали в один із гуртожитків у Харкові, аби почути, як вони виїжджали, і побачити, в яких умовах живуть. Переважно тут мешкають жителі Вовчанської, Кіндрашівської та Куп’янської громад.
Вибухи вдень і вночі. Історія переселенця з Кіндрашівки
Віктор Носач живе в невеличкій кімнаті разом з односельцем. Обидва — із Ківшарівки, що на околицях Куп’янська. Зараз до міста від лінії фронту — приблизно два кілометри. Ківшарівка розташована на лівобережжі річки Оскіл. У селах Куп’янщини на тому березі відсутня будь-яка інфраструктура.
Пан Віктор перебрався до Харкова торік у жовтні. З собою забрав переважно одяг.
«Підійшов я до старшої по будинку й говорю: “Все, виїжджаю”. Вона подзвонила в поліцію. Хлопці приїхали вранці, допомогли з речима. А що робить? Просто там страшно було жити, така бахкатня: і вдень, і вночі. Люстра качається, скло дрижить. У нас ще більш-менш у Ківшарівці. А в місті — там взагалі страшно. Немає ні світла, ні води. А сюди приїхав — як на світ божий народився. Тиша», — розповідає чоловік.
У Ківшарівці у пана Віктора немає рідних, не залишилося і знайомих, які могли б розповісти, що там зараз відбувається. Переселенець часто слухає новини, аби почути щось про рідне селище.
«Я не знаю, чи залишилося ще скло у моїй квартирі. Може, там уже все вилетіло до бісової матері», — каже мешканець Куп’янщини.
Він вважає: людина до всього звикає. За його словами, умови в гуртожитку добрі. Облаштована ванна, є кухня, де він разом із сусідом готує їжу. Ми застали пана Віктора за підготовкою продуктів до борщу. У кімнаті чоловіків є декілька книг, серед інших розваг — радіо та розмови з сусідами у крилі.
Віктору Носачу — 73 роки, з них 25 він прожив у Ківшарівці. Чоловік мріє, щоби війна закінчилася, і він зміг повернутися додому.
«Не стали чекати, поки прилетить на голову»: історія подружжя з Вовчанщини
Наталія Шлапай та Ігор Галагуря — із Білого Колодязя. Від селища до лінії фронту — приблизно десять кілометрів. Подружжя із сином виїхали 12 травня.
Ігор Галагуря: «Нас почали частіше обстрілювати. Люди стали збиратися, і ми слідом. Чекати, поки воно на голову прилетить, ми не стали. Треба було виїжджати».
Наталія Шлапай: «І добре, що поїхали. Нам якраз у город прилетіло. Бомбануло — і рами повилітали, стеля обсипалася в хаті».
Часу на збори майже не було. Дізналися номер волонтерів від сусідки, яка також збиралася виїжджати, зателефонували, і менш як за годину приїхала евакуаційна машина. З собою забрали тільки документи і два пакунки найнеобхіднішого одягу.
«Це якраз були Проводки після Великодня. Наталя встигла збігати до старшого сина, тут рядом (похований — ред.), цукерки поклала. Почало гепати, ми бігом подзвонили, щоби виїжджати. Під’їхав мікроавтобус. Далі він поїхав усім селищем, звідки були заявки. Так назбирав повний салон. Їхали полями, об’їжджали Старий Салтів, Вовчанськ. Обстрілювали, страшнувато було», — пригадує Ігор.
Син подружжя Дмитро загинув на Донеччині 27 квітня 2023 року. Він служив у 53-й бригаді. Ворожий снаряд наздогнав захисника в селі Водяне.
«Він був у розвідці. Відбулася ротація, повернувся з нуля і приїхав у селище як додому. Там, де вони (Дмитро з побратимами — ред.) перебували, накрило артобстрілом. Думали, врятують його, возили у Дніпро. Не врятували», — розповідає батько.
За дев’ять місяців родина призвичаїлася до нових умов. За словами Наталії, після приїзду в транзитний пункт у Харкові їх забезпечили ковдрами й подушками, постільною білизною, окулярами, ліками, харчовими продуктами та іншими побутовими речами. Також працівники Координаційного центру допомогли оформити документи для отримання державних виплат і поселили в гуртожиток.
«Ми заселилися найперші на поверсі. Комендант сказала обирати будь-яку кімнату. Посуд люди приносили, напевно, хто проживає поряд. Також нам давали гуманітаркою каструлі, ложки, сковорідки, ножі. Ми коли приїхали, взагалі нічим було їсти. Купили пластикові ложки, виделки. Помідор не було на чому порізати. Зараз приїжджають лікарі: кажеш, що де болить, і дають ліки. Психологи приходять також», — доповнюють один одного Ігор і Наталя.
Поступово заселилися всі кімнати, на поверсі відкрили ще два крила. Подружжя з усіма роззнайомилося, підтримує дружні стосунки. За столом у коридорі люди збираються за розмовами або іграми в карти. А ще спільно докладаються до прибирання загальних кімнат попри те, що до гуртожитку приходить наймана працівниця.
«Поділимося чимось один з одним. Наприклад, як поїхати за гуманітаркою, то збираємося гуртом, щоб не самостійно, допомагаємо привезти. Дружні люди», — посміхається Наталя.
Жінка показує нам портрет усміхненої онуки. Нині вся родина подружжя, їхні донька, син із власними родинами тимчасово живуть у Харкові. Зустрічають разом свята.
«В основному час проводиш на кухні, у магазин сходиш, по городу трошки поїздиш. Психологи іноді приїжджають, от ходила робила оберіг. Але це не те, що дома. Підеш на роботу, або у дворі щось поробиш, чи на городі», — додає Наталя.
Вона зізнається, що дуже хоче з’їздити додому на Провідну неділю після Великодня, навідати могили рідних.
«Взагалі дуже хочеться на Проводки з’їздити додому, поприбирати на могилах. Ось 27 квітня буде два роки, як син загинув на війні. Там і дві мамки, і бабуся. Страшно, звісно, але дуже хочеться», — зізнається переселенка.
Поки подружжя не думає повертатися, адже обстріли росією селища не вщухають. Але вже планують у думках, як відновлюватимуть пошкоджену оселю.
Евакуація триває у 14 громадах Харківської області
Лише від початку 2024 року до березня 2025-го на Харківщині вивезли з небезпечних районів понад 26 тисяч людей. Із них — понад 2 000 дітей.
Станом на березень 2025 року обов’язкова евакуація поширюється на Золочівську, Вовчанську, Богодухівську, Дергачівську, Вовчанську, Старосалтівську, Куп’янську, Курилівську, Кіндрашівську, Вільхуватську, Дворічанську, Петропавлівську та окремі населені пункти Шевченківської громади. Примусова евакуація дітей з їхніми родинами ще триває у Кіндрашівській громаді.
Більше про те, в яких умовах евакуаційні екіпажі рятують людей з-під обстрілів та яку допомогу забезпечують евакуйованим, дивіться згодом у нашому сюжеті.
