У новому випуску подкасту «Герої Харкова» на Радіо «Накипіло» ведучі Володимир Носков та Тетяна Федоркова спілкувалися з Альоною Григор’євою — гінекологинею з Куп’янська, яка пережила російську окупацію, вимушено виїхала з рідного міста й нині очолює паліативне відділення Харківського обласного клінічного онкоцентру.
Розкажіть трохи про своїх пацієнтів. До цивільних пацієнтів зі складними хворобами додалися ще й військові?
У нашому відділенні немає військовослужбовців, є їхні матері.
Пані Альоно, ваше відділення створено на базі колишнього госпісу, а госпіс у Харкові був першим в Україні в середині 90-х років?
Нині ми маємо вдосконалене відділення, у якому лікуються пацієнти різного віку й соціального статусу. Переважно до нас потрапляють люди з новоутвореннями на пізніх стадіях, а також пацієнти із серцево-судинними й неврологічними захворюваннями. Більшість із них потребує сторонньої допомоги в побуті. Є матері військових, яких ні́кому доглядати, тому вони поки що перебувають у нас.
Серед ваших пацієнтів є люди з деокупованих громад?
Так, ми маємо пацієнтів-переселенців, яких привозять волонтери. Якщо говорити про наше відділення, то на 17 хворих маємо шість вимушено переміщених осіб.
У якому вони стані, беручи до уваги те, що там зруйновано лікарні й немає потрібної кількості аптек і ліків?
Це лежачі хворі в тяжкому стані.
Вони потребують постійної підтримки?
Так, ці люди потребують підтримки, лікування та психологічної допомоги. Основне завдання нашої паліативної допомоги — це знеболення та лікування хронічного болю. Ми маємо змогу призначити пацієнтові наркотичні речовини, якщо його турбує сильний біль.
Це люди з Куп’янська, з Ізюмської громади?
З Куп’янська, Вовчанська, Ізюму, Борової.
Пані Альоно, що вони розповідали про те, як їм доводилося виживати під час окупації, беручи до уваги, що неможливо було дістати потрібних ліків?
Це я можу вам розповісти, бо теж із Куп’янська, де прожила в окупації шість місяців і надавала за той час акушерсько-гінекологічну допомогу людям. Справді, працювала тільки центральна лікарня Куп’янська.
До нас зверталися люди з Ізюму, Борової, Дворічної, Великого Бурлука. Це були люди з тяжкими захворюваннями, яким потрібно було продовжити лікування. Це люди з онкологією, неврологією, гіпертоніки, хворі на серцево-судинні недуги, які потребували постійного вживання ліків. Тоді, на жаль, в аптеках не було ліків. Усе, що ми мали, — це те, що встигли запасти самі пацієнти.
Чи багато жінок народжувало дітей в окупації?
Дуже багато. Працював тільки один пологовий будинок на декілька міст. Тому ми приймали багато пологів. На жаль, чимало лікарів виїхало: із тринадцяти залишилося п’ять. Неможливо було виїжджати на виклики цілодобово через комендантські години. Якщо пологи починалися вночі, то швидка ніяк не могла виїхати — окупанти могли розстріляти.
Жінки народжували вдома?
Народжували вдома, так, а потім, уже вранці, приїжджали з дитиною. Або чоловік заздалегідь ішов на пост і домовлявся, що він везтиме дружину вночі. Просив, щоб не розстрілювали його машину.
Після переїзду з Куп’янська ви очолили відділення онкології. Чому ви ухвалили таке рішення?
Коли я поїхала, була емоційно виснажена настільки, що не хотіла працювати в медицині. Тому я дев’ять місяців не працювала. Потім мені запропонували цю роботу. Ця доброта до людей, велика жалість до пацієнтів, яким залишилося недовго жити, цей шлях від народження до смерті дуже важливий для мене нині. Там я приносила радість, коли народжується дитина, а тут я присутня при смерті.
Пані Альоно, це люди старшого віку чи серед них багато молоді?
Серед моїх пацієнтів багато й молоді. За ці два роки великої війни люди вчасно не обстежувалися, не пили потрібних ліків. А захворювання не чекає, тому маємо багато складних випадків. Нещодавно до нас із захворюванням молочної залози звернулася 37-річна жінка, яка має двох дітей.
Ви говорите, що спершу допомагали початися життю, а тепер допомагаєте менш болісно провести останні дні й години. Ви змогли звикнути до цього чи це неможливо?
Це, мабуть, неможливо. Кожен випадок індивідуальний. Тобто ти переживаєш за ту бабусю, за того дідуся, за тих родичів, які плачуть над своєю дитиною. Звикнути до цього неможливо.
Що вам у цьому допомагає працювати далі? Де ви черпаєте цей ресурс?
Мені допомагає те, що я маю бути сильною перед своєю донькою. Вона теж молода лікарка — неврологиня. Донька має маленьку дитину, а її чоловік загинув рік тому — він служив у Нацгвардії. Я бачу біль своєї доньки, і розумію, що я маю бути сильною. Мій чоловік також служить у лавах ЗСУ. А хто, як не я, буде сильним перед своєю родиною, перед своїми пацієнтами?
Філософія госпісу й філософія паліативного відділення дуже відрізняються?
Госпіс — це лікарня, з якої пацієнти більше не вийдуть, а з нашого паліативного відділення виписують. Є такі пацієнти, які кажуть, мовляв, думали, що приїхали до нас на два тижні й помруть, а перебувають у нас уже шість місяців. Таких пацієнтів відсотків десять, мабуть.
Чи відомо про ваш заклад широкому загалові? Бо ми бачимо, як лежачих пацієнтів часом везуть у гуртожитки.
Про нас написано на сайті. Ми співпрацюємо із сімейними лікарями. Ті знають, що хворих можна скерувати до нас. Є такі пацієнти, які спочатку потрапляють в обласну лікарню, а потім їх переводять до нас. Сюди привозять пацієнтів і волонтери, тож вони про наш заклад знають.
Що нині з вашою лікарнею в Куп’янську? Вона вціліла?
На жаль, там усе розбито. Унаслідок бомбардування росіянами загинув наш лікар-анестезіолог. Наші лікарі працюють в іншому місті, не казатиму де, але вони надають людям допомогу.
Небезпека й у Харкові залишається високою. Бачимо, як улучає і в будинки, і в установи. Наскільки складно евакуйовувати лежачих хворих в укриття? Як діє персонал вашого відділення?
Наше завдання підтримати пацієнтів, пояснити їм, щоб не хвилювалися. Евакуювати всіх в укриття водномить ми не можемо. Персоналу не багато, а пацієнтів — чимало. Станом на сьогодні в нашому корпусі перебуває 66 пацієнтів, у моєму відділенні — 17, усі вони — лежачі.
Ви, як фахівці, передбачаєте збільшення кількості ваших пацієнтів після війни?
Так, їх буде дуже багато. Психологічний стан позначається на всіх.
Чого вас навчив досвід роботи в паліативному відділенні?
Ми маємо бути ввічливими, уміти слухати хворих і родичів, бути психологами і для пацієнтів, і для родичів. Коли ти бачиш усмішку на обличчі хворого, це дуже приємно. Коли він каже тобі: «Лікарю, ви в мене найкращі, ви дали мені надію жити» — це вище за будь-яку похвалу.
