Героїнею нового випуску подкасту «Вона. Війна» на Радіо «Накипіло» стала психотерапевтка Євгенія Ширяєва. Вона багато працює на деокупованих територіях, у прифронтових громадах, зокрема — з військовослужбовцями.
Розкажи, як для тебе почалося повномасштабне вторгнення. Чи ти передчувала ці події?
Я, як і багато хто в Харкові, не вірила, що таке можливо. До останнього сподівалася, що якось усе буде не так. Ні до чого не готувалася. Не було в мене жодного передчуття. Навкруги витала тривожність. Але я сподівалася, що все буде добре.
Прокинулася, як і всі ми, від вибухів. Швидко побігла помити голову, бо знала, що доведеться сидіти в підвалі, бо моя бабуся була дитиною війни. Трохи ми посиділи, але довго не витримали.
Орієнтовно на п’ятий день поїхали до друзів, які жили під Харковом. Посиділи там трохи й переїхали в Дніпро. Але в Дніпрі я пробула дуже недовго. У квітні я сама повернулася до Харкова. Зателефонувала своїм знайомим військовослужбовцям і приїхала працювати з людьми, які добровільно долучилися до лав Збройних сил.
Перше, що мене тоді вразило, — це вибухи, а друге — ці люди. Це був для мене інший світ. Я слухала історії бізнесменів, студентів, викладачів, батьків чотирьох дітей, сімнадцятирічних хлопців, які йшли до війська. Таких людей було дуже багато. Я працювала з ними, бо вони мали один і той самий запит: «Що мені робити на війні, як вистояти, не злякатися?».
З квітня 2022-го я постійно працюю. Їздила ще в Дніпро, але повернулася і працювала в Харкові. І роботи відтоді було дуже багато. І було, і буде… Ось така моя історія.
Дуже багато моїх друзів із початком повномасштабного вторгнення стали військовими. Це митці, співаки, підприємці… На твою думку, чи зможуть вони повернутися до того, чим займалися раніше?
Ми всі змінилися незворотно. Кожен по-своєму, але незворотно. Усі ми вже не будемо такими, як до початку повномасштабного вторгнення. Якщо це творча особистість, я думаю, що людина може повернутися до творчості, але зазнані на війні рубці завжди будуть із нею. Гадаю, це впливатиме і на творчість, і на почуття, і на самовираження. Але думаю, що люди продовжуватимуть свої справи. Я спираюся на свій досвід. Якщо спочатку я не могла нічого робити, то нині вже відновила свої бажання і творчі пориви.
Як ти змінилася? Що ти помітила в собі?
Мені здається, що я навчилася бути у стані підвішеності. І це найважче для мене. Але тепер я вже вмію. І, до речі, навчаю цього інших людей. Тому що всі ми сьогодні перебуваємо у якомусь такому підвішеному стані, у стані безсилля. Десь ми сильні, але глобально ми не можемо зупинити агресора. Важко говорити нормальними словами про це. Але я знаходжу опору в тому, що в розрізі свого життя, життя інших людей я можу зробити багато.
У суспільстві побутує стереотип про те, що психотерапевти не переживають відчаю та вміють балансувати. Розкажи, як насправді.
Умілий психотерапевт, який працює в гештальт-терапії, як-от я, спочатку вчиться сам багато років, а потім учить своїх клієнтів падати в ті ями, злітати в ті хмари, висловлювати свої емоції якомога глибше, сильніше, гучніше, ширше й так далі. Це справжнє вміння. Уміння тримати в собі та триматися — це захист від цього світу. А коли людина впускає в себе цей світ і випускає із себе свій світ — це вже вміння.
Після початку повномасштабного вторгнення зросла кількість запитів до психотерапевтів?
Перші декілька місяців після вторгнення людям було не до психотерапії, хоча в містах швидко організували багато груп підтримки. Я також відвідувала ці групи. Але тоді це було більше рефлексування про те, що щось відбувається, а що відбувається — було незрозуміло.
Нині ж я можу сказати, що люди частіше звертаються по допомогу. Проте сьогодні запити вже переважно пов’язані не з війною, а просто із життєвими ситуаціями, якщо в конкретної людини не загинув хтось чи війна якось не вплинула.
Через війну чимало професіоналів стикнулися з такими викликами у професії, які змусили їх підвищувати кваліфікацію. На мою думку, ти також набула нового досвіду. Чи був у тебе страх, коли ти не знала, як допомогти людині?
Так, коли я приїхала, то до цього не працювала з військовослужбовцями. Коли я йшла до них, то не знала, що вони питатимуть мене, що я відповідатиму їм.
Але гештальт-терапія — це такий гуманістичний напрям психотерапії, який допомагає підтримувати, чути й бачити людину, перебувати в її полі. Усе просто, я так і працюю: бачу, чую, запитую і щиро хочу бути корисною.
Чи важко працювати з людьми, які пережили певний травматичний досвід? Чи швидко вони відкриваються?
Так, це дуже важко. Разом з юристами з Харківської правозахисної групи ми щотижня виїжджаємо і на деокуповані території, і в різні населені пункти Харківщини. Ми працюємо з родичами зниклих безвісти й загиблих, а також із людьми, які втратили свої домівки. Спочатку вони мовчать про це.
Дуже складно вивести на розмову людину, яка дістала певну травму. На це дуже впливає місце, де людина проживає. Якщо вона з великого міста, то ще якось можна налагодити контакт. У великих містах люди щиріші. У менших населених пунктах усе складніше. Люди переживають усе в собі. Терапія з такими людьми — це дуже довготривала робота.
Коли ти приїжджаєш у такі населені пункти, що ти бачиш?
Були ми в майже повністю знищеному селі Малі Проходи, у якому вціліли два будинки. Ми працювали з людьми, що живуть там у руїнах. Вони повернулися. Тоді там іще навіть не відновили світло й газ. Вони нічого не мали.
Мене вразило, наскільки ці люди прив’язані до своїх будинків і городів. Вони самі розміновували. Ми ходили там по таких вузьких стежках, де нам говорили. А люди починали сіяти, орати й полоти. Це якісь просто неймовірні люди.
Я маю багато світлин, де посеред руїн люди показують, де в них що було. Вони там навіть мешкали, бо не мали де, а приїжджали й відбудовували тулячись до рідних стін. Наші люди дуже сильні та працьовиті. Мене це завжди надихає, я завжди плачу з ними разом.
Ти дозволяєш собі плакати?
Так, звісно. Я людина, я маю емоції, я емпатійна людина. Тут неможливо не плакати, тут треба плакати разом. Загалом думаю, що нам треба відновлювати традиції цього спільного горювання. Вони були в нас, але їх, на жаль, утрачено. Це спільне горювання дає змогу пережити будь-яке горе. Коли поруч із тобою людина, яка плаче разом із тобою, тобі стає легше. Тому я плачу.
Можливо, ти знаєш, як відновити спільне горювання?
Я веду групи, у яких навчаю людей ділитися своїми переживаннями й разом плакати. Вони це роблять. Я робила б це на державному рівні, збирала б людей у групи, формувала б групи за їхніми запитами та проблемами й учила б людей оплакувати. Бо нам плакати ще багато років — у нас дуже багато горя. Ми — і чоловіки, і жінки — маємо його виплакати. Я збирала б жителів певних населених пунктів і проводила б із ними заняття.
Нині я маю надію, що попри ці страшні події, попри війну, з появою великої кількості психологів люди вже трохи по-іншому дивляться на нас.
Чи багато дітей ти бачиш на деокупованих територіях?
Ні, небагато. Багатьох дітей повивозили. Звісно, робити їм там нічого. Але вони там є. Це дуже важко, бо дорослим важко, а дітям і поготів. Тому ці групи підтримки для дітей і підлітків дуже важливі нині.
Знаю, що ти з дітьми теж працюєш. Які вони — діти війни?
Вони як діти. Малюють листівки нашим захисникам, плетуть сітки, разом із батьками виготовляють окопні свічки, в’яжуть шкарпетки. Вони у війні, діти у війні. І ті батьки, які дуже свідомо підходять до цього, ті батьки, які теж підтримують військовослужбовців, у яких старші сини пішли воювати, вони й дітям передають свою повагу до наших захисників.
Я знаю багато сімей у селах, де стояли наші хлопці, у яких діти допомагали пекти пиріжки й годували воїнів. Дівчата варили, а хлопці носили.
Коли переглядала твій профіль в інстаграмі й читала дописи, то відчула дуже багато болю. Де ти черпаєш сили, щоб підтримувати інших?
Я знаходжу сили в тому, що допомагаю людям. Я спираюся на можливість змінити щось у розрізі мого світу. Саме на це я спираюся, роблю дуже багато в розрізі свого життя, даю дуже багато людям, які також можуть на це спиратися.
Зі своєї багаторічної практики я знаю, що навіть одне слово підтримки, сказане іншою людиною у певний момент, коли це було потрібно, може тримати людину все життя. Вона може спиратися на це одне слово. І я в це вірю — це так і є. Тому це дуже підтримує мене. Я надаю підтримку; хочу, щоб усі вижили. І хочу зберегти ментальне здоров’я — своє, рідних і своїх клієнтів. Я багато роблю для цього.
Що перше ти зробиш після нашої перемоги? Чи думаєш ти про це?
Знаєш, коли ти запитала мене, я зрозуміла, що раніше не замислювалася про це. Але перше, що мені спало на думку, — це те, що я хочу на море. І сьогодні можна поїхати в Одесу, але я хочу, щоб уже не було війни. Звичайно, я хочу гуляти вночі в Харкові. Щоб у місті було освітлення. Я хочу гуляти нічним Харковом. Щоби працювали всі заклади.
Так, я про це теж люблю помріяти перед сном. Ці наші прогулянки набережною, коли вже далеко за північ, дихання літом, рікою і якоюсь такою свободою та безтурботністю.
