У цьому випуску подкасту «Вона. Війна» Аліка Піхтерева спілкувалася з військовослужбовицею на позивний «Зойц», яка округляє суми на банках своїх друзів. Їй кажуть не робити цього — цим мають займатися цивільні, а вона все одно вперто робить. Нині Зоя — операторка безпілотних авіакомплексів.
В усьому така вперта? Чи тільки в зборах?
Насправді в усьому. Як говорить один із моїх друзів, упертіших людей він давно не зустрічав у своєму житті.
Як це допомагає на війні? Упертість — це добре чи, навпаки, не дуже?
Як на мене, мабуть, добре. Бачу ціль, не бачу перешкод. Завдяки впертості можна навчитися чогось нового. Досягти чогось, убити більше ворогів.
На початку великої війни ти перебувала за кордоном, але вже в березні повернулася до Харкова, щоб волонтерити. Це теж, мабуть, про впертість, але цікаво якось, можливо, ширше, що тобою керувало тоді? Чому не було страху приїхати й потрапити в окупацію, приміром?
Я чомусь була впевнена на тисячу відсотків, що Харків не потрапить в окупацію. Залишитися за кордоном, коли почалася повномасштабна війна, я не могла фізично. Я мешкала у своєї найкращої подруги біля моря. Усе було прекрасно, але я фізично погано почувалася. У перші два дні я мала істерику, нескінченні сльози. Потім шукала шляхи, як повернутися. Четвертого березня я вже була в Харкові. Вийшла з приміщення залізничного вокзалу. Почула перший вибух. Такий сильний, харківський. І зрозуміла, що я вдома. Це було, мабуть, одне з найкращих відчуттів за всі ці роки війни.
Ти не пробувала писати книжки?
Працюю над цим. Обіцяла, що я таки напишу ту книжку, але часу на це майже немає.
Я так розумію, що ти, мабуть, у порожньому потязі їхала тоді до Харкова, бо всі їхали, навпаки, з Харкова?
Узагалі повернення назад було якимось трохи сюрреалістичним, бо вийшла ситуація, що я за кордоном без грошей і можливості тут і зараз купити квиток на літак і прилетіти кудись у Польщу й далі добиратися. Тому доводилось звертатися до волонтерів, які раптово виникли скрізь у великій кількості… Власне ж, коли ми проходили вже наш кордон, перший український прикордонник, який нас побачив, був шокований. Він спитав: «Ви впевнені, що вам туди?». Я не знала, що робитиму далі, але єдине, що я могла, — це повернутися в улюблене місто, у найкраще місто планети, і діяти за ситуацією.
Що пригадується тобі нині з тих часів волонтерства?
Якщо чесно, я інколи трохи сумую за тими часами попри те, що тоді взагалі не було таких понять, як повноцінний сон і вихідний. Цього бракувало, але розуміння важливості того, що ми робили тієї миті, перекривало все. Мені здавалося, що тоді в Харкові залишилися тільки пенсіонери, волонтери й військовослужбовці. І цей тандем волонтерів і військових, на мою скромну думку, був надпотужним і неймовірним. Ну й плюс пусті дороги Харкова: вони надихали, бо робити все можна було швидко.
За відчуттями, у березні 2022 року було найбільше сил і найбільше якоїсь наснаги й віри в те, що все можливо.
Чи не шкодуєш ти, що пішла у військо після того, як побувала волонтеркою?
Відчуття, що я роблю замало, не залишало мене. Я планувала долучитися до війська ще в березні 2022-го, але мої укохані котики, для яких я волонтерила, стали вирішальним фактором у тому, що я цього не зробила тоді. Вони відмовили мене й переконали, що в економічному тилу я надзвичайно потрібна. Насправді вони просто дуже сильно хвилювалися за моє життя. Те, що я просто приїжджаю до них постійно у, скажімо так, не досить безпечні регіони, їм уже не подобалося. Ідея того, що я піду у військо й буду там під постійним пресингом, обстрілом і так далі, — це взагалі видавалося для них чимось жахливим. Тому тоді я піддалася на цю маніпуляцію. І ще майже рік займалася волонтерством.
Чи було тобі важко побороти міт про те, що ти крихка жінка, а тому не підходиш і так далі?
Не було цього моменту, що ти жінка, значить, ти не підходиш. Я прийшла в територіальний центр комплектування зі словами «я хочу». Мене запитали, ким я хочу бути. Відповіла, що бачу себе операторкою. Далі завертілася ця бюрократична машина. Мені сказали, що немає посад операторів БпЛА, тобто потреба є, а посади, на яку поставити людину, немає. Тому мені пропонували бути зв’язковою, медикинею. Один раз мені запропонували бути штурмовичкою. А потім у моєму житті сталася морська піхота як підрозділ, у якому я тепер служу. Мені дуже сильно пощастило, бо в мене максимально адекватне командування. Більшість моїх побратимів теж свідомі, адекватні й без усіх цих сексистських «приколів».
Як ти з нуля опанувала професію операторки БпЛА? Розкажи про цей досвід.
У Британії ми мали базову підготовку, а не профільне навчання. Поки я волонтерила, у мене з’явилася власна «свята трійця» — це троє бійців, яких я обожнюю. На їхні потреби я волонтерила найактивніше. Вони — оператори БпЛА. Власне, вони для мене приклад і натхнення. Завдяки тому, що я постійно контактувала з військовослужбовцями, я мала в Харкові змогу виїжджати на полігон із хлопцями з різних підрозділів і літати «мавіком». Крім того, життя склалося так, що за кілька років до повномасштабної війни я навчилася паяти, працювати зі всілякими інструментами на кшталт електролобзиків і так далі. І це теж перелаштовує мозок, коли ти розумієш, як щось полагодити.
Коли вже після базового навчання я приїхала в сектор і вперше поїхала на виїзд з екіпажем, я мала багато запитань, не дуже розуміла якісь окремі моменти. Моє перше навчання тривало тиждень, тобто я працювала, працювала і працювала, а потім поїхала на навчання. Через якісь два дні вже все стало зрозумілим, доволі легко все давалося. Мабуть, це дуже залежить іще й від того, хто тобі пояснює. Тобто, якщо говорити про мій досвід, я пройшла два навчання. Люди, які готували мене, горіли цим, вони прямо-таки жили цим. Вони розуміли все про ці комплекси й із цікавістю розповідали про них. Тому дуже швидко все стало зрозуміло.
У вас нині недобір чи вам вистачає людей?
Та, звісно, він є скрізь. Тому, якщо слухачі та слухачки хочуть долучитися до найкращого у світі підрозділу (я не жартую, справді найкращий у світі підрозділ) і працювати, наприклад, на «мавіках», якщо ви маєте якийсь, хоча б мінімальний досвід або розуміння того, що це таке, пишіть мені в інстаграм, приходьте до нас. У нас класно.
Як ти оцінюєш досвід, коли ти навчалася?
Я взагалі не мала жодного військового досвіду. Їздила до хлопців і бачила, як щось відбувається. Але не мала жодного досвіду, ба навіть — розуміння якихось базових військових речей. Мені було цікаво й місцями я прямо-таки кайфувала. Попри просто пекельну фізичну втому. Бо нас навчали норвежці на британській базі. Це було просто на максимум. З нас витискали все, що могли. Мені було цікаво. Це новий досвід, а новий досвід завжди кльовий.
До речі, про те, що ти казала, що почався шлях до твого найкращого життя. Я теж читала твій допис, коли ти сказала, що нарешті на своєму місці, займаєшся тим, чим хотіла. Стало цікаво, ким ти себе бачиш після закінчення війни?
Я не маю відповіді. Не знаю і взагалі не розумію, яке може бути життя після. Якщо не жартувати, якщо говорити серйозно, то передусім це все надовго. Це не закінчиться так, як хотілося б, щоб воно закінчилося. Ні цього року, ні наступного. І ймовірність того, що ми всі доживемо до перемоги, така невисока, що не хочеться витрачати час і енергію на те, щоби планувати те, чого, можливо, ніколи не станеться. Звісно, що я фантазую про власний бар у Харкові, про якесь, знаєш, безтурботне життя, у якому мені не треба думати, скільки ще ворогів залишилося на планеті і скільки ще їх убивати. Але це все фантазії. Я можу раціонально мислити в цьому питанні. Я розумію, що, найімовірніше, я на все життя у морській піхоті. І це непогано, цілком непогано.
Ти якось виклала світлину, де ти в такій ніжній сукні й посеред квітів. Написала, що не пригадуєш себе в такому вигляді. Мені стало цікаво, чого тобі сьогодні найбільше бракує у війську з того твого минулого життя?
Мені дуже бракує обіймів із близькими людьми. Я надзвичайно тактильна людина, і мені бракує прийти після зміни й обійнятися з кимось своїм і посидіти так десять хвилин. Мабуть, я сподіваюся, що мій командир цього не почує, але другий момент, якого мені бракує, — це віскі в п’ятницю. Звісно, що в нас тотальна заборона на алкоголь, але це був один зі способів відпочити й розслабитися.
Бувають можливості відпочинку хоча б раз на рік чи на пів року?
У нас усе нормально з відпустками й можливістю якось щось запланувати та зрозуміти. Воно, звісно, що далеко не завжди все йде за планом, бо є різні обставини. Але так, є і відпустки, і можливість просто навіть не виїжджаючи із сектору, але один день почилити.
