До широкомасштабної війни Катя була фотографкою, артдиректоркою і волонтеркою, а нині служить у 14 окремому полку безпілотних авіакомплексів. Про шлях до війська, про те, як бути жінкою в армії, про свої найбільші страхи й переживання Катя розповіла в новому випуску подкасту «Вона. Війна» на Радіо «Накипіло».
У нас знову дистанційна розмова. Ви виконуєте бойове завдання десь на східних теренах?
Так, я перебуваю у Дніпропетровській області. Але ми постійно пересуваємося залежно від бойових завдань.
Яким було ваше життя до повномасштабного вторгнення? Як ви зустріли велику війну?
До повномасштабного вторгнення я мала доволі неоднорідне й насичене життя. Я працювала фотографкою, директоркою і стилісткою на знімальному майданчику, де постійно панував хаос. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я працювала фотографкою у різних закладах. Тому на початку великої війни я на якийсь період залишилася без роботи, адже заклади закрилися. Потроху я почала волонтерити й шукати себе, намагалася знайти своє місце в нових реаліях. Спочатку я намагалася повернути попереднє життя, хоча вже тоді розуміла, що не зможу цього зробити.
Пам’ятаєте момент, коли ви усвідомили, що це неможливо?
Мені здається, я із самого початку усвідомлювала, що це неможливо. Але мені хотілося стабільності. Я звикла все контролювати, а тут сталося те, що не піддавалося контролю. Коли почалася повномасштабка, у мене зранку було заплановано знімання. Пам’ятаю, як сусідка, з якою я тоді мешкала у квартирі, будить мене й говорить: «Катю, почалася війна». Я ще планувала йти на роботу, але вона відмовила мене. Ось так усе почалося для мене.
Скільки часу ви у війську?
Якщо ми рахуємо без базової військової підготовки, яка почалася в мене у вересні, то на місці служби я з листопада.
До речі, якраз хотіла поговорити з вами окремо про БЗВП. Останнім часом у мережі з’являється багато відгуків людей, що там дуже багато безсенсового. Як ви бачите?
Я кажу своїм друзям, що БЗВП — це від безглуздого до в кращому разі поганого. Можливо, там є щось корисне. Але загалом мені дуже прикро, що там, де тобі повинні дати базове розуміння професії, служби й поводження зі зброєю, або дають щось, що не має жодного сенсу, або ж не дають нічого. Наприклад, на БЗВП я набула найбільше знань про армійські звитяги. Шикування по 20 разів на день — мені здається, нас до сніданку шикували щонайменше п’ять разів. Тож рахуватися я навчилася. Але насправді дуже багато залежить від інструкторів. Ми мали доволі непоганих інструкторів. Але вони, на жаль, не можуть повністю змінити цю систему.
На вашу думку, як можна змінити цю систему?
Багато частин намагається організовувати своє навчання, що доволі непогано, але це не розв’язує проблеми, це швидше знаходить адаптацію її у системі. Думаю, треба переглядати плани загалом. Тому що це ненормально, коли люди навчаються за совєцькими стандартами, коли замість турнікета показують джгут. Ми постійно з друзями говоримо, що армія змінилася, прогресувала. Але сама система, на жаль, не змінювалася давно. Тому те, що нині намагаються збільшити термін підготовки, — це добре, але беззмістовно, адже навчання відбувається за програмою, яка вже не актуальна. Треба переписувати програму, ставити вмотивованих інструкторів, людей із безпосереднім військовим досвідом, які справді знають, що нині відбувається, що актуально, а що вже давно застаріло.
Як ви для себе обрали підрозділ, до якого долучитися?
Це було доволі важко. Я довго не могла зрозуміти, чим мені займатися. Знала, що бути медикинею я не готова. Тож почала шукати, які є роди військ, чим вони займаються. Я розмовляла з дівчатами, які долучаються до війська. Урешті-решт зрозуміла, що хочу займатися безпілотниками. Я хотіла стати операторкою не FPV, не «мавіка», а чогось, що літає на далекі відстані. Мені було цікаво займатися великими ураженнями.
Я почала ходити на співбесіди до бригад, які знаходила через знайомих. Мої подруги мають класну ініціативу: вона називається «Військо +1». Вони волонтерять із 2022 року й зібрали контакти всіх підрозділів, з якими співпрацюють. Будь-хто із цивільних може зареєструватися, а ця організація передасть заявку безпосередньо командирам. Так почалися мої перші співбесіди. Після трьох-чотирьох співбесід у мене на руках уже було відношення, але я вирішила порадитися з другом-військовим. Почувши, що я хочу долучитися до війська, він запросив мене до себе в підрозділ фотографкою. Я подумала: «А чому б і ні?». Це стало для мене комфортним входом. Розуміла, що це дотично зі сферою, якою я цікавлюся і яка була мені близька в цивільному житті.
Тобто ваші професійні навички знадобилися в армії?
Фактично своєї професії я не міняла. Зрозуміло, вона адаптувалася. Адже у війську ти не виконуєш одну роботу, ти повинен бути мультизадачним. Бо людей критично бракує. Але загалом те, чим я займаюся, — це те саме, чим я займалася у цивільному житті. Тільки тепер я солдатка. Багато людей боїться війська, бо не хоче змінювати свою діяльність. Але ми, наприклад, нині шукаємо копірайтера, креативного копірайтера, проєкт-менеджера.
В одному з інтерв’ю військовослужбовиця Руслана Богдан говорила: щоб долучитися до війська, їй довелося проходити співбесіду. Це тільки жіноча історія в армії чи співбесіду проходять усі?
Я також проходила співбесіду. Усі, хто до нас долучається, проходять співбесіду. Я не знаю, чи це суто жіноча історія, але я відправляла резюме, після того відвідувала співбесіди з безпосередніми командирами.
З мобілізованими людьми не проводять співбесіди? Тобто це суто парафія добровольців?
Мобілізація — це ж не завжди насильна бусифікація, правильно? Добровільна мобілізація також буває. У моєму випадку я підписала контракт. Мені немає 25 років, тому я не могла долучитися інакше. Моїх побратимів мобілізували, але вони прийшли у військо добровільно.
Якщо говорити про бусифікованих, то, наприклад, у нашій структурі їх немає. Але, на жаль, їх ніхто не запитує. Коли я проходила ВЛК, то бачила, як привезли таких людей. І це насправді дуже сумно й боляче. Хлопців називають «доставкою», не дають їм нікуди вийти. Мого батька, який має офіційну відстрочку, також бусифікували. Йому не давали до рук телефон, у якому були всі документи про відстрочку. Довелося вирішувати це питання юридично. Людей просто запихають у буси, поводяться з ними як із тваринами, і це все дуже сумно й боляче.
Але в усіх інших є співбесіди. Якщо ти добровільно йдеш до війська, ти, як і на будь-якій іншій роботі, маєш право дізнатися, що на тебе чекає.
Чимало людей, які могли згодитися прийти у військо, бояться, що в армію є точка входу, а точки виходу немає. У вас був такий страх? Якщо так, то як ви подолали його?
Насправді я мала два основних страхи. Перший — це якраз страх безвиході, бо я звикла в житті мати можливість вибору. Адже навіть тоді, коли в тебе мало грошей, щоби звільнитися з ненависної роботи, ти все одно знаєш, що цей вибір за тобою. Ідучи до війська, я розуміла: максимум, на що можна розраховувати, — це зміни. Другий мій страх — знецінення. Я боялася, що мені, як жінці, доведеться виборювати й доводити своє право бути у війську.
Якийсь із цих страхів справдився?
Наразі, мабуть, не справдився жодний. Але я розумію, що про вихід іще рано говорити. Проте загалом перші декілька місяців — це адаптація. Тобто формується бойове злагодження, виробляється довіра, ти потроху показуєш себе. Тому я не можу нині говорити про якусь точку входу чи точку виходу, бо, по суті, я ще на точці входу.
Якщо ми кажемо про сексизм, то це насправді був такий шлях довгого пошуку. Серед друзів я не знайшла підтримки й розуміння. Тоді почала самостійний пошук, багато спілкувалася із жінками, які вже служать. Дізнавалася про їхній досвід, про те, як до них ставляться, про те, як вони вибирали. Тому місце служби, де я перебуваю, я ретельно відбирала на предмет рівності. Мені пощастило. У нас до жінок ставляться так само, як і до чоловіків. У нашому полку дуже багато жінок на командирських посадах.
У війську ви намагаєтеся впроваджувати лагідну фемінізацію. Розкажіть докладніше як це відбувається.
Це доволі комплексний підхід. Адже у війську хтось може невдало пожартувати. Я вважаю, що найгірший спосіб переконувати — це виявляти агресію. Намагаюся пояснювати, розмовляти. Різні нюанси виникають на кожному кроці — починаючи від навчання і закінчуючи формою. Наприклад, зі статей в інтернеті я знаю про білизну для жінок у ЗСУ. Але моє рівноправ’я виявилося у тому, що мені видали дві пари чоловічих трусів.
Важливо про все це говорити відкрито й пояснювати, що не так. На навчаннях, наприклад, я пояснювала хлопцям, чому мені потрібні жіночі бронежилет і форма. Я запитувала їх, чи їм було б зручно носити жіночу форму. Чоловіки, як виявилося, просто не замислювалися над цим питанням. Тобто мій поінт у тому, щоб не кричати на когось, не переконувати, не сваритися, а донести думку про те, що є інша позиція. Є проблеми, з якими стикаються тільки жінки.
Мені здається, що слово «фемінізм» через неправильне трактування нині дуже агресивно сприймають у суспільстві. Чи не відчуваєш ти, що чоловіки сприймають жінку у війську як спробу вказати на їхню безпорадність?
Сподіваюся, що таких місць, де жінка зможе почуватися впевнено й комфортно, навіть якщо ми говоримо про військо, ставатиме дедалі більше. Коли я долучилася до ЗСУ, декілька знайомих написали мені свої несхвальні відгуки. Але добре, що я не питала їхньої думки.
Загалом я думаю, що чимало хлопців можуть позаздрити жінкам, які знайшли своє місце в армії. Що більше успішних жінок буде в армії, то більше змінюватимуться погляди в суспільстві. Я раджу і хлопцям, і дівчатам почитати книжку «Економіка з двома іксами», у якій цілий розділ присвячено руйнуванню стереотипів про жінку як слабку стать. На мою думку, чоловікам важливо зрозуміти, що жінка має право голосу й вибору. Вона сама може визначити, що повинна робити.
До вас часто звертаються жінки, які планують поповнювати ряди української армії та вагаються. Що найбільше їх хвилює?
Свого часу мені дуже допомогли розмови із жінками. У вільний час я намагаюся розповідати іншим про досвід. Найчастіше мене питають про ставлення у підрозділі, про мій досвід у навчанні й на службі. Також цікавляться забезпеченням. На це я відверто відповідаю, що, на жаль, забезпечувала себе я сама з допомогою друзів і фондів. Держава поки не піклується про жінок у війську на належному рівні.
Чимало жінок питає про психологічні аспекти й фізичну підготовку. Я часто розповідаю про моменти, які мене тригерять, — це відсутність особистого планування.
Багато питань надходить про фізичну підготовку. До того, як долучитися до війська, я активно займалася спортом: кросфітом і бодибілдингом. Дівчата думають, що завдяки цьому мені легко. Але я пояснюю, що пройти БЗВП можна й без цього досвіду. До речі, хлопці також пишуть мені. Тобто є чимало питань, які хвилюють усіх.
Назвіть свій топ військовослужбовиць.
Хочу назвати всіх. Я стежу за «Ветеранкою» і «Землячками». Це фонди, які допомагають жінкам. Вони постійно публікують історії різних жінок. Мені здається, я підписуюся на кожну другу героїню, бо насправді всі вони неймовірні. Розумію, якщо жінка долучається до війська, вона для мене більше героїня, ніж чоловік. Адже вона має повну свободу вибору поїхати в Німеччину, Польщу чи ще кудись, а натомість свідомо робить цей вибір. Тому я відчуваю до всіх жінок велику повагу.
