Що таке турнікетний синдром і синдром вовчої зграї? Що треба змінити, щоб військово-лікарська комісія (ВЛК) перестала бути лякачкою? Як змінився характер поранень за час повномасштабної війни? Чи побільшало у військових медиків роботи?
Гість свіжого випуску програми «Станція “Держпром”» — заступник начальника Військово-медичного клінічного центру Північного регіону з медичної частини Вячеслав Курінний.
«Армія — це зріз суспільства. Тож у ній нема суперменів. Я маю друзів, які йшли у військо, бувши доларовими мільйонерами. Могли б точно нікуди не йти. Є люди, які з-за кордону приїжджали воювати», — сказав він.
Говорили про те, як рятують поранених і хворих бійців у харківському шпиталі, а також про зарплатні в 50 тисяч гривень для санітарів.
Зазвичай за кількістю поранених і характером поранень роблять висновки про те, що відбувається на фронті. Чи зменшилася у вас нині кількість роботи, якщо порівнювати, наприклад, із травнем цього року, коли на Харківщині почався другий наступ росіян? Чи менше роботи не стало?
Дещо зменшилася, але ми приймаємо поранених із різних напрямків, як-от із Бахмута Донецької області. Трохи зменшилася, тому що під час повторного наступу на Харківську область був дуже великий потік. Тепер він дещо менший, але це не знижує навантаження на медичний персонал.
Це для мене новина, бо я думала, що харківський шпиталь — це Харківщина.
Розкажімо тоді, за які ділянки фронту відповідає заклад. Чи це опціонально й може змінюватися?
Це може змінюватися. Ми маємо зону відповідальності. Це три області: Харківська, Полтавська й Сумська. Залежно від ситуації на фронті ми можемо приймати різні напрямки: Донецький і всі інші. Зазвичай це Куп’янський, північ Харківської області.
Як змінився характер поранень, якщо, наприклад, порівнювати загалом із початком російського вторгнення у 2014-му й з початком повномасштабного вторгнення 2022 року? Як змінювалися поранення за ці два з половиною роки? Чи в принципі плюс-мінус поранення такі самі?
Зросла кількість турнікетних синдромів, тому що більше почали накладати турнікети. Але найперше — це важкість в евакуації поранених. Тривалий час пораненого неможливо забрати з місця, де він дістав поранення, і надати йому медичну допомогу. Тому накладають турнікети. Іноді це призводить до певних проблем, коли не роблять конверсію турнікета й не попускають.
А що таке конверсія турнікета?
Це його перекладання. Тобто його спочатку кладуть максимально високо на кінцівку, а потім військовослужбовець, якщо поруч немає медика в бою або десь в окопі (на передовій медика там і не буде), то він може його попускати й затампонувати рану, замотати ізраїльським бандажем — є різні шляхи, і спробувати його попускати, щоб дивитися, кровить рана чи ні. А конверсія — це перекладання турнікета нижче, тобто накладання іншого турнікета безпосередньо над пораненням і зняття верхнього турнікета, попускання.
Нині багато хто з медиків — і у вас у шпиталі, і там, на передовій, — називає турнікетний синдром найголовнішою проблемою на фронті. Чому так відбувається?
Найголовніша проблема на фронті — це війна. Тому що час евакуації значно затриманий. Ви ж розумієте, що засобів ураження у противника дуже багато: дрони, арта й так далі. Тобто з позиції, зі спостережних пунктів можуть вивозити зазвичай уночі. А доти поранений сам надаватиме собі домедичну допомогу або її надасть хтось, хто є поруч із ним.
Чи можна із цим щось зробити? Є якісь інші турнікети? Якесь інше навчання чи інструктаж, як їх накладати?
Напевно, щось зробити можна. Можна підвищувати рівень навчання. Певно, якийсь період мине, з’являться люди, які закінчили навчання, і ця проблема зменшиться. Але насправді ситуація на фронті складна. На цей конкретний турнікетний синдром впливає багато факторів.
Якщо казати у відсотках, то чого більше: мінно-вибухових чи кульових поранень?
Більшість — мінно-вибухові. Кульових поранень зазнають через контактні бої, якщо ми штурмуємо когось або хтось штурмує нас.
Чи змінився характер мінно-вибухових поранень за ці два з половиною роки, зважаючи на те, що збільшилася кількість FPV-дронів, наприклад?
Думаю, ні. У відсотках трохи.
Як загалом військові медики оцінюють рівень обізнаності в тактичній медицині бійців на фронті?
Гадаю, достатній рівень.
Побутує думка, що через недостатній рівень підготовки військовослужбовців із такмеду стається більше поранень та ампутацій, ніж могло б бути.
Є різні підрозділи. Є підрозділи, які беруть військовослужбовців із навчальних центрів і далі приділяють увагу навчанню. Сам військовослужбовець повинен розуміти: що більше він уміє, то більше в нього шансів вижити.
Тактична медицина нині потрібна ж не тільки військовослужбовцеві. Ці знання стосуються кожного — від дитини, яка може щось зробити, до бабусі чи дідуся. Ви, харків’яни, розумієте, куди і як прилітає. Це не значить, що людина повинна постійно носити із собою турнікети, хоча можна й це робити. Але потрібно розуміти, як діяти в разі поранень.
Я не володію ситуацією на всьому фронті, тож рівень обізнаності у відсотках не можу оцінити. Думаю, що достатній, але немає межі досконалості.
Як змінився склад персоналу харківського шпиталю 24 лютого 2022 року? Тоді до вас прийшли фахівці із цивільних закладів?
У нас багато цивільних пішли. Двадцять четвертого лютого, коли все почалося, більшість цивільних не вийшли. Вони мали на це право. Напевно, їх не варто в цьому звинувачувати. Потім прийшли волонтери, хтось призвався. Але нам досі бракує людей.
Ви ж розумієте, не кожному підійде ця робота, не кожен витримає і не кожен підійде нам. Тому що це важка робота, цілодобова, ненормована, з періодичними виїздами. Тому нам потрібні люди. Усі.
Тоді пропоную докладніше зупинитися на тому, хто найбільше потрібен і чи обов’язково ця людина має мобілізуватися? Чи є у вас цивільні посади?
У нас є цивільні посади, їх небагато, але вони є. Людина має не мобілізуватися, а підписати контракт. Нам потрібно багато фахівців: хірургів різних профілів, особливо нам нині потрібні судинні хірурги, терапевти й лікарі поліклініки. Амбулаторний огляд займає дуже великий обсяг нашої роботи. Крім лікарів, нам потрібні санітари, кухарі, водії, рентген-лаборанти. Без цих фахівців також працювати неможливо.
Що ви можете запропонувати людині, яка, наприклад, боїться, що підпише контракт, і це буде надовго, або боїться, що не подолає обсягу роботи чи, наприклад, морально не впорається? Це ж має бути ще й психологічна готовність працювати з травмою?
Ніхто ж не працює сам, багато людей у нашому колективі має величезний досвід. Коли людина потрапляє в наш шпиталь, то навчається, її підтримують і допомагають працювати.
Що стосується досвіду для молодих лікарів, то я думаю, що вони навряд чи десь іще набудуть такого досвіду. Ну й фінансовий компонент. Навряд чи санітар десь може заробляти 50 тисяч гривень.
Санітар заробляє 50 тисяч гривень?
Так, санітар у нашому шпиталі отримує 30 тисяч бойових, а приблизно 20 тисяч (навіть трохи більше) — грошове забезпечення. Крім того, передбачено харчування і форму. Якщо людина розуміє, що її можуть призвати в якусь бойову бригаду, а вона хоче допомагати, то це можливість воювати без зброї.
Днями в реанімаційному відділенні ми спілкувалися із санітаром зі складними травмами. Мабуть, ВЛК визнала його непридатним. Такі люди теж можуть бути корисними та знайти у вас те, що вони можуть робити?
Саме так. Найголовніше — це вмотивованість і бажання працювати. А як працювати — навчать. Тобто не треба боятися цього. Ніхто не примушуватиме людину. В усіх підрозділах спочатку навчають, далі продовжують навчати. У хороших підрозділах, більш професійних, добре навчають. Тільки згодом людина має виконувати роботу: або вбивати, або рятувати. Так само й у нас. Навчимо, підтримаємо, а потім просто працюватимете.
Останніми днями всі ми бачимо в соціальних мережах численні відео за участі представників ТЦК. На вашу думку, як можна мотивувати людей воювати?
Я думаю, що нам потрібно знов об’єднатися. Настане наша перемога, скінчиться війна, і будемо знову сваритися між собою. Та кількість гейту стосовно працівників ТЦК мені незрозуміла. Поставте себе на їхнє місце. Ви хотіли б там працювати? Я не хотів би. Ці люди мають функціональні обов’язки, які їм потрібно виконувати. Узагалі-то працівники ТЦК повинні перебувати у військкоматі, а до них мають приходити люди. Але вони не приходять. Я маю більше запитань до тих, хто не хоче йти.
Що нині може стати мотивацією іти до війська?
А чого чекати? Коли до Дніпра дійдуть? Війна ж триває, вона не закінчується. Люди гинуть, зазнають поранень, хтось звільняється за законом. Є категорія людей, які кажуть: якщо отримають повістку, то підуть, і вони йдуть. Більшість ховається. Як на мене, треба або бути в армії, або бути причетним до армії.
Щонайменше не потрібно висловлювати весь негатив. Чого погано? У Харкові світло горить, вода є, кафе й ресторани відкрито. Люди ходять. Це місто, яке розташовано дуже близько до лінії фронту й у яке постійно прилітає.
Ми живемо у війні із 2014 року, із 2022 року живемо в повномасштабній війні. Пристосувалися і живемо. Діти наші живуть. Дехто принципово не хоче їхати. От у мене донька сказала: «Я з Харкова нікуди не поїду». Їй п’ятнадцять у грудні буде. Сказала: «Ні, і все». Тому, розумієте, армія — це зріз суспільства. У ній немає суперменів. Я маю друзів, які йшли у військо, бувши доларовими мільйонерами. Вони точно могли б нікуди не йти. А нині й далі воюють. Є люди, які із-за кордону приїжджали й воювали.
Багато хто з бійців каже про те, що вони «стираються», утомлені, їм треба заміна. Що робити з утомою лікарів?
А що робити з утомою людей, які безпосередньо на лінії зіткнення? Нічого. Знаходити мотивацію. Дехто знаходить її в родині, хтось — у друзях. Знаєте, що таке, на мою думку, ПТСР простими словами? Це такий синдром вовчої зграї: що ближче ви до можливої загибелі, то швидше зближуєтеся з людьми, які оточують вас. На війні швидше знаходиш друзів.
А як бути з лікарською помилкою? Адже, наприклад, від анестезіолога, який декілька діб нормально не спав, залежить життя пацієнта.
Анестезіолог працює не сам, іще багато людей із ним чергує. Зрозуміло, що від помилки ніхто не застрахований, але він працює не сам, тому й помилку мінімізовано. Крім того, люди, які в нас працюють, умотивовані.
Чи багато фахівців приїхало до вас на роботу з інших регіонів?
Так, багато. Учора до нас призвалася лікарка-інфекціоністка, яка була в Чернівцях міською депутаткою. Вона волонтерила з нами на різних напрямках. Ми маємо фахівців із потужних установ, наприклад анестезіолога з Феофанії. Він дуже сильний фахівець.
Якщо медик з іншого регіону послухає чи побачить цей випуск, чи є можливість отримати житло?
Так.
Як наші слухачі та слухачки можуть допомогти харківському шпиталю?
Підтримати нас можна в соцмережах. «Шпиталь Харків» є в інстаграмі й фейсбуку. Ми маємо фонд і збираємо гроші. Усі вони підуть на добру справу. Загалом потрібно підтримувати Збройні сили, підтримувати Україну. Не сваритися. Устигнемо ще. Це нічого нам не дасть, окрім мінусів. Усе це бачать не тільки наші вороги, але й наші партнери. Вибір ваш: хочете ухилятися від армії — ухиляйтеся мовчки. Не виходьте з дому. Якщо ви маєте професію і підтримуєте армію, то продовжуйте робити свою справу. Якщо розумієте, що вас можуть призвати, ідіть в армію. Тільки оберіть куди. Є підрозділи, що можуть вам припасти до душі. В армії безліч посад і справ, які можна робити.
З питань рекрутингу до харківського шпиталю можна звертатися за номером +38 (099) 769-21-13.
