Це амфібія була випущена в Радянському Союзі. Їх небагато – не більше ста штук, і вони були предназначені для того, щоб бистро можна було форсирувати Ла-Манш. Коли Радянський Союз під час холодної ну, залізний занавісі в них була погоня за гонкою озброєння, і вони придумали таку річ. Вона не дуже швидка, не дуже маньоврена, але вартість в неї така: десь лямів сто вона коштує доларів. Наші хлопці її дуже вправно підбили. Якщо подивитися і побачити, вона вигоріла вщент. То що навіть такі речі не зупинять.
Це було підбито вот місяць тому назад, коли наші йшли визволяти. Ця амфібія, мабуть, не встигла поїхати, і наші хлопці дуже вправно її відпрацювали. Кинули, спугалися, тому що ми йшли дуже сильно потужно. Вони дали дьору – ми позабирали.
В цьому році цьому селу тридцять років було. Це село збудоване для переселенців з зони Чорнобиля з Поліського району Київської області. Із 1800 людей 900 людей мають статус чорнобильця – ліквідатори, постраждалі. З них, наверно, десь чоловік 400 — інваліди. На цей час тут залишилося десь 650 людей. Багато виїхало.
Люди бояться: обстріли.
В Київську область багато повиїжджали: там же рідні позалишалися. Од нас в росію виїхало небагато – чоловік 20, не більше. Це які іменно співпрацювали з окупантами.
Обладнання, яке не встигли забрати росіяни, ми бачимо у будівлі тутешньої амбулаторії. В окупантів тут була пекарня. Вони робили хліб, булки та батони для своїх солдат. Старший сержант Дмитро показує те, що знайшли тероборонівці, коли зайшли в селище.
Як забезпечення матеріально-технічне, і кухня у них тут була. Ось, ну, вони благо залишили нам все обладнання, не викрали. Унітази на місці наче. Залишились пічі, всі ці мішалки для тіста. Для замішування тіста воно все працююче. Зараз просто ми не запускали. От тільки-тільки, получається, зайшли сюди. Ось, будь ласка, залишки російських продуктів. «Томские мельницы». Ось адреси їхня, телефони, місто Томськ. Ну, борошно, не знаю, якого гатунку, но будемо сподіватися, що це вищий гатунок і наші хлопці будуть ситі, і задоволені, і боронить нашу країну далі.
До 24 лютого я був директором ІТ-компанії – технічним директором. Відповідав за розробку міжнародної ІТ-компанії, але з початком війни я полишив свою роботу. Ми випікаємо хліб для військових, починаючи з 25 лютого, ми почали. В Харкові наша пекарня працює весь цей час і випікає на день там більше 1000 буханок хліба для військових. І тому, коли хлопці нам розповіли, що тут є таке обладнання, виникла така ідея, що треба його запустити, а не щоб воно тут стояло. І не возити сюди щось, а прямо тут на місці випікати. Це створює і робочі місця для людей, тому що ми місцевим будем продавати для того, щоб електрику оплатити, щоб люди отримали зарплату. Ну це буде якась абсолютно мінімальна ціна для буханки хліба: ну, не знаю, може, там буде 12-16 гривень. Ми щас ще остаточно порахуємо, щоб покривати просто видатки. Наша ціль як благодійної організації не тільки роздавати гуманітарку, не просто давати людям їжу, а створювати якісь, ну, запускати, створювати якийсь бізнес.
Дуже велика проблема цього регіону, що він відрізаний від Харкова. Дорога дуже складна, тому що це ґрунтові дороги. 20 кілометрів ґрунтових доріг! Їхати дуже складно, дуже довго. Це не будь-яка машина проїде, а особливо в дощовий період, а взимку це дуже вірогідно, що це буде майже постійно. Сюди не можна дістатися – і це величезна проблема цього регіону. Регіон насправді дуже сильно ризикує в гуманітарному плані. І наша ціль тут – підвищити стійкість місцевої громади до оцих гуманітарних криз, які (ми дуже опасаємося) можуть бути взимку особливо.
