Вісімсот шістдесят чотири години з турнікетом на пораненій нозі. Це диво й випадок, що вивчатимуть студенти медичних університетів і військові хірурги. Сталося це диво на Харківщині. Бійця, який дістав мінно-вибухове поранення на Вовчанському напрямку, змогли евакуювати тільки на 36-й день. У харківському шпиталі військовослужбовця прооперували. Попереду в нього довге лікування, складна реабілітація і протезування.
Але щоб людині вдавалося вижити за таких умов — понад місяць із турнікетом, гангреною, без ліків та із сильним виснаженням — такого військові медики не бачили в жодному підручнику. Новий репортаж «Станції “Держпром”» на Радіо «Накипіло» з харківського шпиталю. Рушаймо.
Коротке повідомлення у месенджері: «У нас черговий рекорд» — і ми вже мчимо до шпиталю. Буквально днями ми записували тут інтерв’ю з хірургом та анестезіологом про бійця, який протримався з турнікетом на руці 24 доби.
«Добре пам’ятаю свою першу реакцію. Коли я отримав інформацію про цього пораненого, у документах було написано: «Турнікетний синдром 24 доби». Я перепитав: «Напевно, 24 години?». Мені сказали: «Ні». Думаю, його врятував комплекс заходів. По-перше, правильне накладення турнікета. По-друге, правильний подальший менеджмент турнікета. По-третє, він мав якісь медичні препарати й антибіотики. Ну й величезний людський ресурс. От по ньому відчувалося, що він чоловік із величезним ресурсом», — розповідає ординатор відділення анестезіології, реанімації та інтенсивної терапії Військово-медичного клінічного центру Північного регіону Дмитро Гаврилю.
Хірург Володимир Купріянчук, начальник відділення гнійної хірургії шпиталю, зізнався: 24 доби з турнікетом — це найбільший термін у його практиці.
«Ми рахуємо турнікети не добами, а годинами. Я почав рахувати: людина пробула з турнікетом 582 години. До цього в мене був рекорд у 167 годин. Він надійшов у стабільно тяжкому стані, астенічному. За 24 дні в нього виникли гангрени двох видів. Наприклад, суха гангрена, тобто рука відмирала знизу догори», — зазначає лікар.
Бійця на псевдо «Алекс» уже перевели до іншого медзакладу. Його випадок став справжньою сенсацією. Аж тут — новий рекорд. До харківського шпиталю з-під того-таки Вовчанська привезли 41-річного Олександра. Він при тямі, але медики оцінюють стан пораненого як важкий. Упадає в око, наскільки чоловік худорлявий. На вигляд він має не більш ніж 40 кілограмів. Перепитую, чи він нині у своїй звичній вазі. Відповідає, що перед виходом на позиції важив 79 кілограмів.
«Наступив на “Пелюстку”. У такому стані перебував місяць і шість днів. Не міг вибратися. Почався холод, негода, за якої ворожі дрони не літають, тоді й евакуювали», — пригадує військовий.
Анестезіологиня Інна Стецюк готує пацієнта до операції й пояснює: перш ніж хірурги почнуть роботу, стан бійця треба стабілізувати.
«Загальний стан хворого оцінюють як тяжкий. У нього була дуже висока анемія через значну втрату крові після поранення; йому високо наклали турнікет, тобто проявлявся синдром інтоксикації. Ми робили переливання крові. Пацієнт приїхав із показниками гемоглобіну 69. Це дуже низький рівень гемоглобіну, за якого не можна проводити оперативні втручання. Крім того, у пацієнта була гіпоальбумінемія через те, що він тривалий час нічого не їв і не пив. Чоловік розповідав, що не пам’ятає, коли нормально їв», — додає вона.
Сама операція з ампутації — тільки так можна врятувати життя Олександра — триває недовго: до півтори години. Хірург Дмитро Сітченко, який оперує, зізнається: такий випадок у його практиці вперше.
«Хворий зневоднений, у стані кахексії. Понад місяць перебував на позиції з турнікетами на правій нижній кінцівці. Уже розпочалася гангрена, відмирання кінцівки. З огляду на те, що турнікет стояв 36 діб, некроз кінцівки розпочався з гнійним ускладненням. Тому інтоксикація, зневоднення, анемія, гіпоальбумінемія і взагалі дуже кахектичний, дуже схуд хворий за період, поки перебував там. Перед операцією йому перелили кров, плазму й альбумін, підготували до операції, а потім прооперували», — зазначає медик.
— Але ось усі ці ускладнення, зважаючи на 36 діб із турнікетом, це ще, я так розумію…
— Це ще нормально, це ще йому пощастило.
— А в чому полягає складність для вас, як для хірурга, під час таких операцій? Чи вони ніяк не відрізняються від звичних ампутацій?
— Коли хворий перебуває у такому ослабленому стані, бажано скоріше завершити операцію. А так у принципі сама операція не відрізняється нічим.
За кілька днів ми прийшли навідати Олександра. Боєць розповів, що він із Хмельниччини. У палаті біля його ліжка сиділи мати та дружина. Про те, що він рекордсмен, жінки дізналися від нас. Кажуть, головне, що живий.
«Мені хлопці наклали турнікет. Я сам не зміг би. Уже на другий день я зрозумів, що не можу його попустити, бо кровилося. Я вже тоді розумів, що втрачу ногу. Тож я вже не зациклювався. Я хотів жити, хотів до родини, і все. Я маю двох синів. Це тримало мене. Старшому Богданові дванадцять років. Це син від першої дружини. А Кирилові від другої дружини два роки. На ногу мені було все одно», — розповідає захисник.
Сам Олександр про те, що вціліти йому вдалося дивом і що таких пацієнтів військові хірурги ще не бачили, теж дізнався тільки після операції. Попереду на нього чекають лікування, реабілітація і протезування.
Заступник начальника з медичної частини Військово-медичного клінічного центру Північного регіону В’ячеслав Курінний розповідає:
«Думаю, це унікальний випадок. Тридцять шість діб турнікета — це дев’ятсот годин. Людина вижила завдяки правильному менеджменту турнікета й загалом завдяки тому, що його наклали й не чіпали. Людина жива та здорова, але, на жаль, довелося ампутувати ту ділянку кінцівки, яка була з турнікетом. А втім, якби цей турнікет зняли, чоловік помер би. Навіть у літературі ми не натрапляли на інформацію про таке довготривале накладення турнікета».
На жаль, нині стаються випадки, коли військовослужбовця, який дістав поранення, дуже складно евакуювати з позиції для надання медичної допомоги. От усі кажуть, що погане навчання, але ці факти засвідчують протилежне. Тобто, якби люди не наклали турнікет або зробили це неправильно, чоловік помер би. Тому, думаю, рівень навчання зростає. Поступово армія наповнюється людьми, які пройшли базове навчання і розуміють, що і як робити після поранення.
