Вона вчить дорослих і дітей цінностей та принципів волонтерства. Співпрацює з партизанами й координує їх у тимчасово окупованих українських містах. Вона переконана: без волонтерів неможливо побудувати громадянське суспільство. Вона — Наталя Калантаєнко, керівниця партнерств Української волонтерської служби. У свіжому випуску подкасту «Вона. Війна» ведуча Аліка Піхтерева поспілкувалася з Наталею Калантаєнко про волонтерство, бачення гостею майбутнього та труднощі в нинішній роботі. Слухайте подкаст на Радіо «Накипіло».
Яким був ваш шлях до Української волонтерської служби? Чим займається організація?
Українська волонтерська служба — це неприбуткова організація, місія якої — розвиток культури волонтерства. Ми розпочинали свій шлях як маленька тусовка молодих людей в Одесі, які вірили в силу волонтерства. Ми хотіли запалювати волонтерством інших. Саме з Одеси ми розросталися далі на національний рівень. Ми працюємо в цій сфері із 2016 року. За часів криз волонтерський рух в Україні, як завжди, активно поновлюється й оптимізується. Усі ми об’єднуємося заради допомоги іншим.
Під час пандемії виникла велика потреба у швидкому реагуванні. Ми надавали гуманітарну допомогу та психоемоційну підтримку. Запускали проєкти, щоб допомагати людям пережити цю кризу. Так само в час повномасштабного вторгнення ми об’єднали 100 тисяч волонтерів з усієї країни.
Уже за два роки війни ми повернулися до нашої безпосередньої діяльності з розвитку культури волонтерства. Сьогодні розвиваємо такий напрям, як залучення людей до волонтерства: навчаємо громадянське суспільство організовано працювати з волонтерами, залучати, координувати й мотивувати їх. Так само працюємо як і для того щоб бути підтримкою та опорою для волонтерів з усієї країни, так і для того щоб вони продовжували свою роботу. Ми маємо спільноти волонтерів у тимчасовій окупації, які й далі працюють і яких ми координуємо, але публічно про це говоримо дуже мало з міркувань безпеки.
Якщо коротко розповісти про мій шлях до Української волонтерської служби, то я родом із міста Конотоп. Але свій волонтерський шлях розпочала в одинадцятому класі. Тоді я їздила за обміном до Сполучених Штатів Америки, де дізналася, що таке «волонтерство». У Конотопі тоді про таке не чули.
З вашої відповіді я зрозуміла, що для вас це всеохопне поняття. Розкажіть детальніше, що таке «волонтерство».
З волонтерством пов’язано чимало стереотипів. Для когось волонтерами є ті, хто краде гуманітарку й не допомагає військовослужбовцям, заробляючи на цьому. Є чимало історій про те, що волонтерство — це оплачувана робота. Ми через інформаційні кампанії, навчання та наші поїздки в громади боремося із цими стереотипами й розповідаємо людям про те, що волонтерство — це не тільки ваша безпосередня участь і допомога комусь, але ще й інструмент у критичних процесах. Для мене волонтерство — це можливість кожної людини бути залученою до процесів змін у власній державі. Загалом же волонтерство — це безоплатна діяльність: волонтери не можуть отримувати гонорар.
Ви сказали, що працюєте з людьми різних вікових категорій, і, власне, я так розумію, з підлітками теж. Нині в Харкові великою проблемою є брак соціалізації дітей: не працюють школи й гуртки. Коли ви контактуєте з підлітками, чого ви їх навчаєте, що говорите?
Насправді ми дуже багато працюємо з підлітками в Харківській області: запустили масштабний проєкт, який називається «Шкільний урок волонтерства». Цей проєкт охопив уже понад 100 тисяч підлітків по всій Україні. Учасники уроку дізналися, що таке «волонтерство» та як можна долучитися до волонтерської діяльності. Це шкільний урок тривалістю 45 хвилин, що відбувається в інтерактивному форматі з усіма нашими методичними матеріалами. Наші тренери проводять його в тих школах, які заповнили заявку й указали, що їм потрібен тренер. Або вчителі самостійно можуть проводити ці уроки, або навіть діти самостійно проводять ці уроки для інших.
Пані Наталю, ви координуєте різні проєкти. Розкажіть докладніше про свою сферу.
Координатори-волонтери — це люди, які мають уміти надавати психоемоційну підтримку з індивідуальним підходом у потрібний час. Адже секрет успіху й побудови міцної волонтерської спільноти, а також волонтерського менеджменту — це особисті стосунки й людські зв’язки. Для волонтерів і тих, хто долучається до цієї діяльності, важливо мати якусь опору. Цією опорою часто стає координатор, який допомагає організуватися, надає інструктаж, просто питає, як у тебе взагалі справи, чи ти сьогодні їв/-ла. Дуже багато людей стали цими координаторами та психотерапевтами. Часто це буває досить складно. Я маю декілька досвідів цього. Наприклад, я координувала волонтерів під час кризового реагування в Каховці. Це було досить складно, тому що я робила це дистанційно з Конотопа. Але я стала для них цією опорою. Вони знали, що можуть зателефонувати й написати в будь-який час, і протягом години вони все матимуть. Уже понад рік я координую наших волонтерів в окупації. Ці люди нечасто мають змогу виговоритися. Тому тут ідеться не тільки про якусь фінансову допомогу, але й про людський зв’язок.
Щоби бути психотерапевтом, треба мати дуже стійку психіку й стабільний стан. Але, напевно, ви розвинули ще якісь гардскіли у своїй роботі. Як узагалі працює цей механізм?
Буває різне. Я не мала випадків, коли мені посеред ночі телефонували, але вночі я точно можу листуватися з волонтерами, тому що це їхній єдиний умовно безпечний час, коли вони можуть поспілкуватися. Зокрема, з волонтерами з Маріуполя ми спілкувалися тільки вночі у форматі, який був більш-менш безпечним. Але нині, коли немає цього кризового реагування, ми, звісно, комунікуємо раз на два тижні. Адже людей, які працюють в окупації, не можна зайвий раз навантажувати або наражати їх на ще більший ризик.
Чи є у вашій душі місце для зневіри? Якщо вона з’являється там, як ви боретеся із цим?
У моїй душі, як мені здається, дуже багато місця для зневіри. Нині хочеться трішки скоротити площу цього місця. Попри всі ті оптимізм і натхнення, які я намагаюся передати іншим, дуже часто я переживаю не найкращі психологічні стани. Паралельно із клінічною депресією подеколи зневіри буває чимало: коли ти розумієш, що у твоєму теперішньому житті дуже багато невизначеності в усіх аспектах — від особистого до питання, що завтра відбуватиметься у світі і твоїй країні. Зневіра охоплює й через те, що насправді нині менше людей, готових для волонтерства. Але ця зневіра мотивує більше працювати, ніж опускати руки.
Класно, наприклад, коли сьогодні всі створюють банки, а потім бачать результат — куплений дрон. Це допомагає людям триматися разом. А як можна долучитися до вас?
Є декілька способів. Це може бути долучення до іншої організації. Окрім того, ви можете долучитися до волонтерської платформи, наших онлайн-ресурсу й чатів, де ми публікуємо волонтерські можливості. Або ж приєднатися до організації, яка вже працює у вашому місті й має якісь волонтерські місії, певну потребу.
Насправді не завжди це може бути таке волонтерство, коли треба кудись поїхати. Нині дуже багато організацій потребують комунікаційників, тобто волонтерством може бути висвітлення їхньої діяльності. Це дуже великий вплив.
Інший спосіб — створити власну ініціативу. Спершу це може бути щось маленьке, наприклад скласти продуктовий набір і віднести його бабусі із сусіднього під’їзду. А потім організувати навколо себе інших людей. Це такі дуже прості дії, які кожен із нас може робити щодня, але вони важливі. Рятуючи одну людину чи допомагаючи їй, ми рятуємо всю Україну, увесь світ.
На вашу думку, чи буде нам потрібне волонтерство після війни?
Так. Насправді через війну ми маємо досить викривлене сприйняття, що волонтерство — це про рятування. Волонтерство — це безпосередній рух і явище, яке існує та розвивається в усіх країнах світу. Культуру волонтерства розвинено у Сполучених Штатах Америки. Це допомагає та сприяє розвитку демократії. Якщо ми після війни не матимемо волонтерів, то ми не матимемо країни. Тому що волонтерство — це про участь людини у творенні змін. Навіть у найідеальнішій державі, у найрозвиненіший державі світу, яку ми сьогодні можемо взяти до прикладу, не все може забезпечувати держава, уряд. Для ефективної життєдіяльності суспільства має функціонувати третій сектор — сектор участі, громадянські суспільства, громадські організації, які залучають до своєї діяльності волонтерів.
