Громадська організація «Український жіночий батальйон», яка об‘їднала матерів, дружин і сестер бійців, уже втретє провела акцію «Подаруй Різдво військовим». Адже як не поділитися турботою і теплом із найріднішими, що воюють за нас.
Про що просять військовослужбовці у волонтерів і чому донатити й допомагати армії потрібно не тільки на свята — у черговому випуску подкасту «Пліч-о-пліч» розповіла засновниця ГО Альона Данілова.
Альоно, скільки ночей не спали? Яка втома після усього цього, що ви пережили в грудні? Пам’ятаю ваші слова, що ви кілька днів зачинялися у квартирі, щоб розкласти все по коробочках і надіслати хлопцям та дівчатам.
Цього року нам пощастило більше: це була не наша квартира, а величезний склад. Бо пакунків було дуже багато: понад півтори тонни, здається. Ми сортували великі палети. О восьмій ранку прокинулися, усе зібрали остаточно на «Новій пошті». Дякуємо людям, що долучилися. Було багато корисного, багато засобів гігієни, багато смаколиків. Були навіть листівки й маленькі ангелики, зроблені своїми руками. Думаю, що наших військовослужбовців це дуже потішить, тому що всі ми молимося за них, щоби все було добре й вони поверталися додому.
Доводилося, мабуть, залучати додаткові сили, щоб усе це сортувати й пакувати?
Ми впоралися своєю командою. Але я була не сама. Нас було п’ятеро-семеро дівчат. Однак хочу сказати: попри те, що цьогоріч було ще більше надходжень, ніж у попередні роки, усе одно ми не закрили всіх потреб. Навіть попри те, що акція нині закінчується, ми в процесі надсилання пакунків. Ми закликаємо людей і далі донатити, якщо є змога, закривати якісь маленькі потреби. Пам’ятайте, що немає маленьких донатів, є великі запити, які потрібно закривати разом.
У нас є закріплений допис на сторінках нашої організації. Він називається «Подаруй Різдво військовим». Якщо люди ставили плюс, чат-бот надсилав їм перелік, з якого можна вибрати, що ви хочете придбати. Але річ у тому, що чат-бот уже не працює. Ви можете просто писати нам в особисті, дівчата нададуть список того, що ще не вдалося закрити. Якщо ви не маєте змоги ходити по магазинах і купувати щось, ви можете просто задонатити на банку. Ці гроші акумулюють, і буде закрито ті запити, які раніше людям не вдалося самостійно відпрацювати.
Потреби є на різний смак і на різні гаманці — від шкарпеток до ліхтариків і навіть дронів. Тому, будь ласка, долучайтеся. Якщо нас слухає бізнес, то наголошую, що теж важливо долучатися.
Але цього року учасники акції поставилися відповідально, тому що закуповували і «старлінки», і дрони, і екофлоу. Розкажіть докладніше.
Абсолютно так. Якщо минулого року було більше їжі й засобів гігієни, то цього року люди справді купували і «старлінки», і телевізори надсилали, щоби дронщики могли управляти на позиціях, і ноутбуки. Я сподіваюся, що надалі продовжуватимуть у такому самому темпі.
А із чим ви це пов’язуєте? Бо сьогодні, хай скільки слухаєш представників фондів, вони кажуть, що скорочуються, що люди вже не так відчувають нерв фронту.
Я можу навести яскравий приклад. Буквально декілька днів тому був обстріл Києва. У центрі міста впали уламки, які пошкодили багато будівель. В одній із них мешкала наша волонтерка. У її квартирі вибило вікна та двері. Тобто людина фактично залишилася жити з голими стінами. Паралельно з тим ми ведемо збір на те, щоб закрити якийсь дрон чи тепловізор, щось придбати, і бачимо, як кав’ярня, яка теж постраждала, просто за пів дня збирає до 500 тисяч гривень і акумулює ці гроші на те, щоб відновити кав’ярню. Тобто в людей у пріоритеті щось інше, а не допомога військовослужбовцям. Це треба визнати. Бажаю людям розставляти правильно пріоритети й донатити на запити захисників і захисниць.
Інакше неправильно розставлені пріоритети можуть призвести до катастрофи.
Дуже шкода, що сьогодні, на третьому році повномасштабної війни, ми маємо про це говорити. Бо здається, що це очевидно. Але для декого — досі ні. Це ж до моменту, поки не прилетить у їхній будинок, або це не станеться з їхніми близькими чи рідними. Я знаю людей, яким справді байдуже. Вони кажуть, що це не їхня війна. Вони хочуть просто миру за будь-яких умов: мовляв, віддавайте території, що хочете робіть. Тому, повертаючись до акції, її мета така — об’єднуватися і зробити так, щоб ця війна не зачепила навіть тих, хто каже, що вони стоять осторонь від неї.
Ми вже більше говорили про гаджети. А все-таки солодощі, шкарпетки та гігієнічні засоби люди не забули покласти й передати. Чи тут більше спрацювали компанії?
Їжу справді надсилали більше люди. Це були фасовані цукерки й печиво. У нас навіть дівчинка спеціально під замовлення виготовила пряники для військовослужбовців, щоб ми розіслали від неї. Велику коробку надіслала. Бізнес цього року — великі молодці. Надіслали багато засобів гігієни, як-от дезодоранти, зубні пасти та щітки.
Це якісь мережі, пані Альоно?
Так, зокрема «Єва» та «Аврора». Це надзвичайно приємно, що такі великі підприємці долучаються і спільно реалізовують якісь хороші ініціативи.
А є щось дороге, чого не вдалося гуртом зібрати, але сьогодні вкрай потрібне?
Дуже потрібні РЕБи та дрони. Якщо відверто, то на них не те щоб не вдалося зібрати. Ми багато до кого стукалися, мовляв, будь ласка, ось у нас є потреби. Якщо ви маєте змогу, то закрийте краще їх. Не треба купувати засоби гігієни. Люди зберуть гроші на це, а на дрон — складніше.
Але треба розуміти, що бізнесу справді простіше надати продукцію, яку вони мають в асортименті, ніж умовно закривати збір на дрон, який вони не можуть придбати умовно через якийсь юридичний складник.
Альоно, повертаючись до ставлення до війни, ви обговорюєте цю ситуацію зі своїм чоловіком? Він нині воює саме на Харківському напрямку.
Звісно, що обговорюємо, намагаємося мінімізувати, скажімо так, точки перетину, щоб не говорити про людей, тому що для нього це дуже дивно. Він із дев’ятнадцяти років на фронті, тобто із 2014 року. Людина все своє свідоме життя захищає інших, вона воює. Для чоловіка не дуже зрозуміло, чому він повинен просити якісь гроші, щоб купили якийсь засіб РЕБ чи дрон. Для нього очевидно, що ми тут сьогодні віддаємо частину свого життя. Ми не перебуваємо разом зі своїми сім’ями, не можемо будувати бізнес і втілювати мрії.
Натомість так, люди живуть, це все нормально, нема претензій до того, що люди мають свою частину життя. Але дуже хотілося б, щоб люди усвідомлювали, що треба з розумінням ставитися до військовослужбовців і підтримувати їх. Тому що якщо ця стіна впаде, то наступну оборону будемо тримати ми. І чи вдасться нам утримати її? Я не певна, мені здається, що ні. Тому треба думати про наслідки, бо інколи через якісь наші слова чи речі, яких ми не робимо, ми можемо самі постраждати.
Три покоління чоловіків вашої родини нині на війні. Із 2014 року пішов у військо вітчим. Тепер ми почули про чоловіка Євгена, який за освітою психолог. А ще — ваш брат, якому сьогодні двадцять, правильно?
Так, вітчим був у 2014 році в полоні. Його обміняли, а тепер він знову на фронті. Чоловіка у 2018-му поранили з кулемета. Він уже ветеран війни, але повернувся на фронт. Брат ухвалив свідоме рішення. У нашій родині гарний приклад. Він сказав, що точно не відсиджуватиметься, він навчався на військовослужбовця і нині несе службу. Так, усі наші рідні на фронті. Хочу підтримати всіх жінок, які чекають удома своїх рідних. Це не дуже просто, але, дівчата, матері, дружини й діти, пам’ятайте, що ми з вами опора й тил, треба тримати цю лінію оборони.
Коли спілкуєшся із дружинами або матерями тих, хто нині воює, то чуєш, що найсумніше й дуже гірко їм якраз у дні свят. Тут є два аспекти. Перший — це самотність, тому що ти не можеш бути поруч. Другий — це те, що всі навколо танцюють, веселяться і не мають чутливості до твого переживання. Чи можете сказати з вашого досвіду, як нам спробувати дотримуватися балансу й поважати переживання іншого?
Чесно, я не можу вам дати відповідь на це запитання. У моєму оточенні всі люди дуже свідомі. Ніколи не було такого, щоб вони якось зачіпали мої почуття. Не знаю, як сприймають інших жінок, у яких чоловіки тільки тепер пішли на фронт. Я нещодавно спілкувалася з дівчиною, і вона запитувала мене, як я прийняла те, що всі мої рідні на фронті. Я сказала, що це ж не те, що ти можеш обирати. Ти не можеш сказати: «Не йди», — і хлопці не йдуть.
Але момент прийняття все одно ж є. Ви ж самі в попередніх інтерв’ю розповідали, що не були такою свідомою. Це вже згодом ви стали такою?
Абсолютно. Перші пів року після початку Великої війни мене, звісно, рвало. Передусім я не розуміла, що мені робити, куди бігти, допомагати чи йти воювати, що взагалі робити. Нічого не вміла, а відчувала потребу бути десь корисною. Пізніше вже, коли минув цей етап звільнення Київщини, приблизно до літа, я зрозуміла, що хотіла б, мабуть, щоб мій чоловік повернувся додому. Я казала йому про те, що мені дуже не просто, що він і так уже поранений, і є дуже високий ризик, адже людина не має, якщо прямо говорити, частини внутрішніх органів.
Коли ти це усвідомлюєш, то, звісно, просиш людину берегти себе й повернутися, але тут є інший бік. Коли людина має чітке переконання (це те, чого я навчилася вже пізніше у свого чоловіка), коли людина має стійкі життєві принципи, коли людина має безумовну любов до країни, до людей, до того, що вона робить і за що там стоїть, коли її цінність така висока, то із часом розумієш, що ти або приймаєш вибір цієї людини, або ваші стосунки буде закінчено. Тому що не може людина з високими цінностями й моральними переконаннями бути з людиною, яка трохи по-іншому дивиться на світ.
Це тому не даремно кажуть: якщо у війську служить чоловік, то воїнкою можна вважати і його дружину.
Думаю, що так. Тому дуже не просто, але жінки мають зрозуміти, що якщо це свідомий вибір, якщо чоловік туди пішов, то єдине, що їм залишається, — це бути підтримкою і робити все можливе, щоб йому там було простіше. Бо, коли почалася Велика війна, коли я була на Київщині, ці не дуже добрі сусіди були надзвичайно близько до нас. Якби вони зайшли до нас у квартиру, найімовірніше, я не вижила б. Тому що в нас були українські прапори та інша символіка. Думаю, що мене або вбили б, або зґвалтували б, ну щось зі мною точно зробили б, я не вижила б.
Чоловік просив мене їхати, тому що він не міг тримати в руках автомат і думати про те, чи жива я. Я не виїжджала до останнього, доки розуміла, що ще якось там перебувати можна. Коли окупанти були вже дуже близько, я розуміла, що от вони можуть скоро зайти. Звісно, що я поїхала звідти. Але, жінки, не наражайте себе на небезпеку, тому що, повірте, вашим чоловікам від того не легше.
Альоно, нині я спостерігаю біль двох родин: в одній нещодавно, а в іншій пів року тому припинився зв’язок із чоловіками в статусі безвісти зниклих. Постійно чую, що вони вже ніби поховали ту людину. Як підтримувати в цей час таких людей? Як самим людям не з’їхати з глузду?
Я не хочу нічого радити. Думаю, що ці родини й сім’ї повинні бути підтримкою перш за все самим собі. До того ж їм варто звернутися до фахівців, до психологів, які допоможуть урегулювати почуття. Обов’язково потрібно звертатися тільки до спеціалістів.
Пані Альоно, Український жіночий батальйон налічує 30–40 жінок. Це справжня волонтерська спільнота жінок, які прагнуть стати надійним тилом української боротьби. Такою була ваша мета?
Так, абсолютно, тому що, коли створювали організацію, тоді був запит бути корисними. Було дуже не просто. Коли об’єдналися дівчата, які мають щось спільне одне з одною, стало простіше, звісно. Нині теж є такий запит. Тож, дівчата й жінки, якщо ви хочете бути корисними, будь ласка, долучайтеся. У нашій команді є жінки, які втратили на фронті близьких. Є жінки, чоловіки яких у полоні, а також ті, яким просто не байдужа Україна й усе, що відбувається у нашій державі. Тому з будь-яким закликом приєднуйтеся.
Ми є підтримкою одна одній. Це демонструє й організовування акції «Подаруй Різдво військовим»: якби в нашій команді не було стільки людей, ми ніколи не зібрали б того, що ми збирали. Хтось писав бізнесу, хтось писав для ЗМІ, хтось створював дописи для соціальних мереж, хтось створював зображення, хтось домовлявся за склади й буси, щоб усе це возити. Тепер ми виставимо відеозвіт тривалістю у три хвилини. Ви не уявляєте, як ми два чи три місяці готувалися до того, щоб ці три хвилини показати вам. Виконано стільки роботи, а це лише волонтери. Ви лишень уявіть, скільки людей залучено ще по той бік.
Як усе влаштовано у вас? Ви маєте перевірений пул бригад військовослужбовців?
Так, у нас є військові, з якими працюємо вже третій рік. Ми просто пишемо їм. Є такі військовослужбовці, які пишуть уже самі. У нас іще не почалася акція, а вони вже пишуть, що їм потрібно. Усі вони перебувають по всій лінії фронту. Важко сказати, що ми працюємо за одним напрямом. Звідки звернулися — там і допомагаємо.
Люди, які надсилають подарунки, уточнюють, бо їм цікаво. Ми багато чого не кажемо з міркувань безпеки. Ми ж не можемо назвати умовно ім’я і прізвище вояка або військову частину. Але люди не завжди розуміють це. Ми інколи виходимо винними, що не пояснюємо до кінця. Проте я дуже прошу поставитися до нас із розумінням, бо ми намагаємося бути прозорими, але є ж безпекові моменти, які ми не можемо розголошувати.
Як краще влаштувати це привітання коханому, татові або мамі через екран, щоб їм це було душевно й тепло? Як у цей особливий час підтримати близьку людину?
Усе залежить від того, наскільки ви креативна людина. У мене є дівчата, які організовують гендер-паті. Тобто коли чоловік стоїть на позиції, а два його побратими випускають на нього хлопавки з блискітками, з вітанням, що в нього невдовзі народиться синочок або донечка.
Це може бути навіть просто листівка. Колись ми хотіли реалізувати таку ініціативу спільно з однією організацією: надсилати листи й відеозвернення для військових перед святами, щоб підтримати їх. Це теж дуже класно. Можна просто сказати декілька слів, які стануть значущими.
А нині ще відроджуються паперові листівки ручної роботи.
Так, це те, що можна зберегти. Коли ми починали із чоловіком стосунки, він від руки писав мені листівки, дарував подарунки, зокрема багато кіндерів. Я досі все це зберігаю. Тому що для мене це має дуже велику цінність. Тож лист, який у такий важкий час потрапить у руки до вашої коханої людини, точно буде збережено. Колись він стане оберегом для вашої родини.
Військовослужбовці надсилають вам відео?
Інколи вони надсилають таке, чого ми не можемо показувати, бо вони там транслюють і кажуть усе, що думають про країну-сусідку. Дуже дякують, звісно, нам і людям, які долучаються до ініціатив Українського жіночого батальйону. Тому що для них важлива підтримка. Але для нас, волонтерів, теж дуже важливо, що є зворотний зв’язок.
Коли ти читаєш відгуки, що все це не даремно, що ми корисні, то це дуже гріє душу. Бо я не знаю, наскільки довго триватиме моя громадська діяльність, бо я за внутрішніми відчуттями вже вичерпана. Мабуть, моя наступна зупинка — це буде вже допомога безпосередньо війську у ролі військовослужбовиці.
Ви про це вже говорили із чоловіком?
Так, але ми в сім’ї не обговорюємо цього. Чоловік каже, що я нікуди не піду, але це питання часу, усе можна врегулювати. Проте в будь-якому разі, буду я по той бік барикади чи по цей, я точно знатиму, що є волонтери, які завжди залишаються надійним тилом і плечем для військовослужбовців.
