Героїня чергового випуску програми «Вона. Війна» — волонтерка Маргарита Слободюк, — переїхала до Харкова разом із чоловіком. Саме на Харківщині вона почала допомагати місцевим жителям давати собі раду із труднощами війни. Усе розпочалося з дитячого листа, у якому хлопчик попросив у Святого Миколая дрова.
Ми познайомилися з вами в Ізюмі, коли розвантажували паливні пелети для родин. Це була допомога для людей, які ще не встигли оговтатися і зрозуміти, як їм жити далі. Уже другий рік поспіль ви реалізовуєте цю ідею. Розкажіть, як вона виникла.
Усе почалося дуже несподівано. Я ніколи не уявляла себе волонтеркою. Мені здавалося, що волонтери — це неймовірні люди, у яких завжди на це є сили, ресурси й час. Тобто точно не я. Але так сталося, що ще до повномасштабки я брала участь у проєкті «Олені святого Миколая». Це проєкт, у якому можна взяти лист від дитини й подарувати їй подарунок, про який вона мріє. Минулого року я прочитала два листи від дітей з Ізюму, у яких просили дрова. Я не знаю, як можна було б повз це пройти.
Спочатку я була трохи шокована, бо не знала, як допомогти. Але поспілкувавшись із друзями, вирішила організувати збір, щоб закрити потреби хоча б цих двох родин. У місцевих волонтерів ми дізналися, що така потреба була щонайменше в п’ятдесяти родин. Я знову була шокована такою великою кількістю. Але насправді їх виявилося ще більше. Тоді ми допомогли більшій кількості родин. Однак усе одно ми не закрили запитів родин, яким були потрібні дрова. Я не знаю як, але за п’ять тижнів ми зібрали й закупили брикетів більш ніж на мільйон гривень і привезли сто тонн дров.
Як вам удалося це організувати: зібрати гроші, знайти фури й купити пелети?
Насправді я людина, яка не дуже любить спілкуватися з іншими людьми. Тому я навіть професію вибрала таку, щоб мінімально з кимось перетинатися. А тут я зрозуміла, що мені треба шукати постачальника й доставку, мені треба з усіма це обговорювати, комунікувати в соцмережах. Минулого року найбільше допомогли мої друзі, які вже мали свої збори і їм довіряли люди. Це був мій перший збір. А коли твій перший збір на мільйон гривень, це звучить нереально. Проте спільними зусиллями нам удалося зібрати ці гроші. Постачальника ми знайшли методом спроб і помилок.
Ми не мали ні місцевих бусиків, ні вантажників. У постачальника не було фури. Я винаймала її сама. З місцевими волонтерами ми все розвантажували самі. Ми разом просто зрушили ці двадцять тонн. Перше вивантаження було абсолютно провальним, якщо чесно. Наступного дня у всіх дуже боліла спина. Приблизно вже на третій раз усе стало більш-менш нормально. Ми знайшли місцеві бусики й вантажників.
Нині це відбувається інакше. Ми знайшли хорошого постачальника, який сам усе доставляє. Йому можна платити на рахунок ФОП. Бо першому постачальникові я платила десятьма переказами на чотири різні картки. Сподіваюся, коли війна закінчиться, мене за це не посадять. Але коли що — мені не соромно.
Торік, коли ви розвозили пелети, з якими історіями ви стикалися, які родини вам траплялися?
Дуже багато різних історій. Був шістнадцятирічний хлопчик із дуже гарним протезом. Він вийшов до нас допомагати розвантажувати та спеціально підкотив штанину, щоб ми побачили його протез. Це дуже класно, що дитина не соромиться.
Було дуже багато дітей, у яких загострилися хвороби через життя в окупації, через життя після окупації, через погані умови. Наприклад, була родина, у якої в хаті було сім градусів тепла.
У якесь із сіл ми їздили до родини, де виховувався хлопчик, брата якого засудили за колабораційну діяльність. Цій родині сусіди не хотіли допомагати. Дитину брали на підвал і допитували через дії брата під час окупації. Я, звісно, розумію їхніх односельців, але дитину не можна притягати до відповідальності за дії рідних. Сподіваюся, що завдяки й нашій допомозі в цього хлопчика сформується нормальна ідентичність і він не повторить долі свого брата.
Розкажіть про хлопчика на ім’я Богдан, чий лист підштовхнув вас до організації цієї акції. Дитина просила дрова й цукерки, а вдома в неї на вікнах була плівка?
Так, веранду в їхньому будинку було заклеєно плівкою, замість даху теж частково була плівка. Будинок цієї родини сильно пошкодили.
Місцеві волонтери говорять, що дехто з тих, кому ми допомагали минулого року, вийшли з-під їхньої опіки. Тобто люди поступово відбудовують своє життя.
Саме тому цьогоріч ви ухвалили рішення допомагати людям, які залишили свої домівки на Харківщині?
Насправді я не ухвалювала жодного рішення, я просто запитала в місцевої волонтерки Марини, чи треба. Вона сказала: так. Переважно ми допомагаємо внутрішньо переміщеним особам, бо місцеві вже якось адаптувалися — вони мали час на це. Хтось знайшов роботу, хтось — іще щось, а от переселенці часу не мали. Тому цього року так склалося, що більшість людей, яким ми допомагали, були якраз ВПО. Але декілька родин були й місцеві.
Скільком родинам цього року вдалося допомогти?
Цього року ми закупили 41 тонну брикетів і допомогли з оплатою доставки. Тобто цьогоріч сумарно з нашою допомогою удалося доставити 91 тонну.
Поспілкувавшись із родинами, який загальний настрій ви можете виділити?
Родини дуже різні. Є родини, де ти бачиш, що батьки намагаються вигребти, але їм бракує на це сил. Є родини, де батькам усе одно. Але їм треба допомагати, тому що ми допомагаємо насамперед дітям. Здебільшого насправді ми натрапляємо на хороших батьків.
Чи втілення такого масштабного проєкту вплинуло на ваш світогляд?
Насправді глобально нічого не змінилося, тому що в мене є така надздібність применшувати все, що я роблю. Я не хизуюся своїм волонтерством. І я в принципі не вважаю, що маю право називатися волонтеркою. Для мене це все ж таки епізодична роль. А є люди, які займаються цим 24/7, 365 днів на рік понад десять років. Я не знаю, де вони беруть сили на це.
Як шукати сили, щоб наважитися?
Просто вибору немає. Коли ти розумієш, що повинна розв’язувати певну проблему, а не чекати когось дорослого та відповідального, то розв’язуєш її.
У соцмережі Х (колишньому твіттері) дуже ретельно розглядають вашу діяльність. Розкажіть про свої відчуття.
Минулого року я болісно сприймала критику на свою адресу. Це був тільки початок збору, і я просто сиділа й думала, а може, я і правда дурю людей. Тепер мені вже легше. Якщо комусь щось не подобається, я завжди можу віддати контакти постачальників і волонтерів — хай приходять і роблять. Але чомусь досі ніхто не прийшов.
Ви жили в різних регіонах і обрали Харків. Як так сталося?
Я обрала для себе чоловіка, а чоловік обрав Харків. Мені в Харкові дуже подобається. У 2022 році я вирішила, що переїду сюди з Тернопільщини, де було тихо. Я не пошкодувала. Харків чудовий. Харківці — фантастичні люди. Мені здається, коли люди проходять гарт війною, то стають іншими. І мені подобається ця іншість.
Як ви можете описати цю іншість?
Я не знаю. Мені здається, немає людей, що більше чіпляються за життя, ніж люди, які бачили все це. Навіть коли думаєш, що все так погано, тобі однаково хочеться дожити до кінця війни, бо хочеться подивитися, як воно буде потім. Тобі не хочеться жити у війні. Мені важко зрозуміти, що пережили люди, які стикнулися з війною близько. Я тут теж інколи сиджу під обстрілами, але це знищують не моє рідне місто, я тут не виросла. Мені дуже боліло, коли в Дніпрі 14 січня прилетіло в багатоповерхівку. Але глобально в мене немає цього відчуття, що моє місто стирають просто в пил. Мені здається, що це неймовірно боляче, але це, напевно, такий досвід, який просто змінює тебе як людину.
