Останні три роки 62-річний кримський татарин Сервер Абібулаєв щодня виходить у центр Харкова з прапорами.
На рвучкому пронизливому вітрі в руках Сервера швидко майорять два стяги: кримськотатарський і український з написом на жовтій смужці «Бахчисарай». Уже о 8 ранку сивобородий кримський татарин стоїть з ними на площі Свободи. Міцно тримає прапори в руках і йде містом, щоб нагадати: «Крим — це Україна». І так щоранку.
«У мене тут камінь на душі», — прикладає руку до серця і розповідає, як у товарних вагонах з Криму 1944 року 18 травня вивозили його батьків, Джеміля і Лілю Шерпе Абібулаєвих.
Дім
Будинок з різаної цегли і засохлої трави, яку клали зверху, ніби глину. У такому домі в селі Християнське в Узбекистані разом із трьома братами народився і виріс Сервер. Говорячи про своє дитинство, усміхається, бо все тоді було гарним. У дворі тримали курей і корову.
— От банка, іди віднеси до Султана, — наказувала Серверу мати.
Султаном звали його однолітка. Сім’я Султана давала за молоко узбецьку випічку «нан».
«Хліб такий смачний. Туди вмішують шматочки жиру з баранини. Коли печуть, він розтоплюється всередину. Їси, воно таке смачне, таке духмяне. Навіть додому ніс, не міг втриматися, уже несу і сам їм», — пригадує Сервер і заливається сміхом.
Далі згадує їжу, яку готувала його мама Ліля Шерпе, і знову всміхається. А потім враз змінюється на обличчі, бо згадує, як до них приходили гості, батьки говорили й плакали. Діти сиділи поруч і все чули. Коли трохи підросли, їм розказали все, як було. Про рідний Крим, про товарні вагони, у яких їх везли, і про те, як підтримували в нелюдських умовах один одного. Збирались разом, ламали ложки й точили об залізо у вагонах, а потім у дерев’яній підлозі робили дірки, щоб було куди сходити в туалет.
У кримських татар за звичаєм людину ховають у той же день, коли вона померла. Сервер переповідає мамин спогад, як це сталося під час депортації.
— Що сталось? — запитує солдат.
— Дайте нам п’ять хвилин, ми ложкою, нігтями викопаємо й поховаємо людину.
Коли труп принесли, солдат просто скинув його на землю. Ворота зачинились, і потяг поїхав далі.
«Як так можна? Що ви хочете від цієї землі? Навіщо ви лізете в чужі доми?», — Сервер не стримується, трохи підвищує голос і розмахує руками.
Сервер біля наметового містечка звертає увагу на плакат з криськотатарськими дітьми й подовгу там стоїть
Він з братами підріс, і батько часто просив, як тільки буде можливість, приїхати додому й знайти в селі Фоті-Сала дім діда. У 33 роки 19 вересня 1991 року Сервер повернувся додому. Він знайшов не лише батьківський дім, а й гачок, який зберігає пам’ять кількох поколінь.
Диво в Криму
Сервер переступив поріг будинку, в якому виріс його батько. Тепер там жили інші люди. Вийшла бабуся й запросила на чай. Та перше, що зробив Сервер, коли увійшов у дім — подивився вгору. На балці висів кований гачок.
На цьому гачку колись висів бешик (так кримськотатарською називають колиску, — авт.) На ній колихали ще дідуся Сервера. Тож цей гачкок береже в собі більш як столітню пам’ять.
«З цього гачка ми всі пішли. Походження наше. Я цим гордий», — радісно мовить Сервер.
Про цей гачок знають усі родичі Сервера: і з Криму, і ті, що мешкають в Узбекистані. Раніше приїжджали в гості і завжди запитували про нього. Фотографувались із гачком. Дивились на нього, мов на якесь диво.
З дозволу бабусі, яка жила в будинку, чоловік зняв гачок і бережно поклав у хустину. Він залишився в Бахчисараї, куди Сервер нині не може приїхати.
Чесна людина
У селі Новеньке поблизу Бахчисараю Серверу дали від держави земельну ділянку. Але він не збудував на ній дім, бо не мав достатньо коштів. Тому переїхав у Бахчисарай, щоб знайти роботу і таки збудувати свій дім. Влаштувався в будівельну компанію. Там налаштовував опалення й водопроводи.
17 вересня 1999 року його звільнили з цієї компанії через нібито систематичне порушення трудових обов’язків. Сервер запевняє, що це неправда, а одна з чисельних спроб тиснути на нього через те, що він є учасником Національного руху кримських татар. Тому після такого звільнення одразу ж подав у суд і виграв його. Суд поновив Сервера на роботі й зобов’язав директора будівельної компанії виплатити йому за вимушений прогул 703 гривні. Та як Сервер не боровся, до цього часу компенсацію не отримав. Продовжує боротися за це досі. Але вже не заради грошей, а заради справедливості.
«Це ключове слово на все моє життя. 703 гривні. Я хочу це для справедливості. Я — чесна людина», — твердим голосом каже Сервер.
Від цієї ж роботи Сервер мав би отримати будинок. Як депортований кримський татарин стояв першим у черзі. Та так і не отримав. Жив то в орендованих квартирах, то в друзів, то у свого тестя.
Зі своєю активною позицією і членством у Національному русі кримських татар Сервер пов’язує й загибель своєї доньки. За офіційною версією, вона померла через ускладнення дихання після народження. Але чоловік не йме цьому віри.
«Вона ж народилася і через два дні померла, здоровенька і гарненька. А мені казали, що в неї легені не розкриваються. Я думаю, що навмисно».
Останні дні в Криму Сервер провів у маленькій домівці своїх друзів у Бахчисараї. Вікно виходило прямо в двір Ханського палацу. На цій вулиці часто ходили туристи і, за спогадами Сервера, знімали фільм Ахтема Сеітаблаєва «Хайтарма». Але кримському татарину часто погрожували, і він став боятися за своє життя. У той же час почалася Революція Гідності. 13 грудня 2013 року він узяв квиток з Бахчисараю в один кінець і сів на потяг «Севастополь — Київ».
«Мені погрожували кілька разів. Я, звичайно, не зупинився і не збирався».
Прапороносець
На Майдані Сервер спершу попав у Кримську сотню. Та згодом долучився до Львівської сотні і став прапороносцем. Одного разу бійці «Беркуту» повалили Сервера на сніг, скрутили руки й почали копати. Розбили голову та зламали прапор. 19 лютого близько четвертої ранку він отримав поранення від осколку світлошумової гранати в центрі Майдану Незалежності. Сервера забрали до Михайлівського собору, а вже звідти — у лікарню.
Згодом через шпиталь Майдану його відправили лікуватися в Трускавець у санаторій «Перлина Прикарпаття». Якось Сервер почув по телебаченню, що на другому поверсі вокзалу в Києві облаштували штаб, у якому допомагають кримським татарам. Тож, коли 10 квітня 2014 року Сервер повернувся до столиці, на вокзалі його зустріли й відвезли в департамент соціального захисту. Там йому оформили документи й надали житло в гуртожитку «Журавушка», що в селищі міського типу Велика Димерка Броварського району.
Але й на цьому місці Сервер не почувався в безпеці. Одного разу після молитви, коли він вмивався, хтось підійшов ззаду і вдарив кілька разів по голові й обличчю. Дівчата з Криму, з якими чоловік щоранку після молитви пив чай, постукали в двері. Коли ніхто не відчинив, зайшли й побачили Сервера в калюжі крові. А 3 червня 2015 року за 20 хвилин до 11 охоронці зайшли до нього і до 12 години наказали зібрати речі й виселитися з кімнати.
«Так, бородатий, забираєш речі і йдеш з нашого гуртожитку».
Тоді Сервер забрав речі і звернувся за допомогою в Міністерство соціального захисту. Там, за його словами, відповіли, що нічого не можуть зробити, бо це приватний гуртожиток. Чоловік не знав, що робити. Зрештою, прийшов у Київську міську державну адміністрацію і написав заяву на ім’я міського голови Віталія Кличка: «Я, Абибуллаев Сервер, объявляю акцию бессрочной голодовки в связи с преступным бездействиям Министерства социальной политики…». Під стелою майдану Сервер голодував з 3 червня по 9 липня. Історія з побиттям на Майдані Незалежності знову повторилася. Тепер Сервера побили вночі 2 липня. Навіть у лікарні з нього знущалися, через що його перевели в інший медичний заклад.
30 липня Сервера виписали з лікарні, і він пішов жити на вокзал. Згадує, що й там з нього знущалися: як перехожі, так і поліціянти. Відкриває рот і показує, як йому вибили зуби.
«Залишився без житла, без зубів, без грошей. І звуть мене ніяк. Невже ж це життя? Це ж не має бути такого».
У саду Шевченка до Сервера підійшов перехожий і подякував.
Декілька разів на вокзалі його навідував харків’янин Микола, з яким Сервер познайомився ще на Майдані. Приносив їжу й запрошував жити в себе. Але Сервер відмовлявся, не хотів його обтяжувати. А одного разу вони сіли разом на Південному вокзалі й розгорнули пакунки з їжею. Коли почали їсти, підійшли три п’яні охоронці. Один із них попросив по рації вимкнути камеру, розмахнувся й став бити Сервера по голові. Після цього випадку Сервер таки пристав на пропозицію Миколи пожити в нього, і 24 квітня 2017 року переїхав до Харкова.
«Буду виходити до кінця свого життя»
Сервер стоїть на люкові на пішохідному переході біля площі Свободи. У його руках два важкі прапори. Якщо якийсь час потримати їх на сильному вітрі, хочеться зробити перерву і десь їх поставити. Але Сервер міцно їх тримає і щодня проходить з прапорами свій звичний маршрут.
Від обласної ради прямує до пам’ятника Шевченка. Там віддає шану і читає арабською молитву. Просить Аллаха, щоб ніхто не згубив його здоров’я, не зламав і дав сили дійти до кінця, а ще — допомоги українському народу.
Далі йде до пам’ятника Незалежності України на площі Конституції. Потім повертається через сад Шевченка, зупиняється біля фонтанів на якийсь час, йде до Держпрому і знову — до площі Свободи. Звідти ще раз може звернути ву парк Шевченка, який називає своїм домом. Любить там посидіти і послухати гру саксофоніста.
Не помітити Сервера, який щодня гуляє з прапорами, складно. Харків’яни реагують на його прогулянку по-різному. Діти впізнають, радіють і підбігають. Дехто підходить, тисне руку або обіймає і просто каже: «Дякую». Хтось розповідає про те, як воював на війні, подовгу дякує, підтримує чи то словами, чи то приносячи якусь їжу. Та є чимало й таких, які підходять і навмисно ображають або знецінюють.
«Что ты тут стоишь, едь в свой Крым», «Ты переплутал Крым с Харьковом, все тут живут нормально», — ці та подібні вислови вже звичні для Сервера, тож він просто не звертає на них уваги. Каже, що в таких людей «російсько-імперський менталітет». Він часто повторює це словосполучення, коли згадує владу чи лихих людей. Промовляє її так, ніби це вже не дає ніякої надії людям, яким її присвоює.
Коли ми сидимо в саду Шевченка на лавці, до нас підходить жінка середнього віку і раптово починає запитувати, для чого Сервер тут сидить і що це означає.
«Мені дуже шкода, але ви нічого не зміните. Я в березні цього місяця була в Криму. Бачила настрої людей. Я не знаю, як кримські татари, але кримчани — тільки за Росію», — вона кидає ще кілька скептичних фраз і йде.
«От вам живий приклад. Це російсько-імперський менталітет», — пояснює мені Сервер.
Він згадує, що з подібними запитаннями до нього підходять часто. І, коли вже люди нав’язливо і грубо вкотре питають, чому він тут стоїть, він відповідає спокійно, але впевнено: «Маю право».
«Я постійно виходжу і буду виходити до кінця свого життя», — ще з більшою певністю каже Сервер.
На якусь мить Сервер задумується про свою мрію. А потім з сумом щиро говорить про особисте.
«У Києві, коли я мешкав у гуртожитку, зустрів кримську татарку, мусульманку. Закохався в неї, як хлопчина. Вона так само самотня і так само з Криму, переселенка. Коли мене виселили, це лишило мене майбутнього. За мусульманськими звичаями я не можу підійти до цієї жінки і сказати: «Виходь за мене заміж», бо не маю, куди її запросити. А нам не 90 років. Ми ж маємо жити нормально, сім’ю побудувати».
Проєкт «Donbas Media Forum та міжрегіональне співробітництво для виробництва якісного контенту для Сходу України» впроваджується за підтримки Медійної програми в Україні, яка фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується міжнародною організацією Internews.
