Ліси під Вовчанськом вкриті тисячами кілометрів блискучого павутиння — оптоволокна. Подекуди, кажуть пілоти, це вже настільки щільні тунелі, що в них можна застрягнути. І це велика екологічна проблема, яку українцям ще доведеться вирішувати десятиліттями.
Оптоволокно — це скло під шаром захисного лаку, пояснюють дронарі 57-ї окремої мотопіхотної бригади імені Костя Гордієнка, що ось уже понад два роки боронить позиції у самому Вовчанську та поблизу.
Оптоволокно використовують обидві сторони. Утім, якби росія не напала на Україну, Сили оборони не мусили б відповідати вогнем на вогонь і використовувати те, що шкодить довкіллю.
Чи є альтернатива, яке становище нині у Вовчанську і як сама природа допомагає на цьому напрямку українським оборонцям? Рушаймо.
Поблизу поля соняхів розкладає обладнання старший технік батареї артилерійської розвідки на псевдо «Рустем».
Він запускатиме дрон на оптоволокні. Середня дистанція роботи таких безпілотників, каже він, це 20–30 кілометрів, хоча виробники нині випускають котушки і по 40 кілометрів.
Пілоти 57-ї бригади вже встигли відпрацювати такими дронами на оптоволокні по всіх наявних на цьому напрямку у росіян різновидах артилерії.
Дронарі порівнюють Вовчанські ліси із Шовковим шляхом. Щодня дерева дедалі більше вкриваються блискучим оптоволокном, що виблискує на сонці.
Розповідає з офіцерка відділення комунікацій 57-ї окремої мотопіхотної бригади Руслана Богдан:
Дійсно, ліси Харківщини нині затягнуті оптоволокном. Ми це бачимо і показуємо саме через те, що ворог тут активно застосовує оптоволоконні дрони. Вони почали робити це після того, як випробували такі дрони на Курщині.
Там вони себе показали, і майже одразу після цього оптика з’явилася і на Вовчанському напрямку, де понад два роки тримає оборону 57-ма окрема мотопіхотна бригада.
Спочатку це були поодинокі випадки роботи, дрони не могли долітати на таку велику відстань. Не йшлося, наприклад, про роботу на 10, 15 чи 30 кілометрів.
Сьогодні бачимо вже ці траси з волокна, бачимо вкриті ними ліси. Ми не можемо показати всього масштабу передусім з безпекової точки зору, тому що є також наші оптоволоконні траси, якими працюємо ми.
Втім, дійсно, ліси Харківщини, те, за що ми так любимо нашу Харківщину, наші відомі соснові ліси, вкриті оптикою. І ми бачимо в цьому, зокрема, екологічну проблему. Працюючи із самим волокном, розуміємо, що це скло, яке не розкладається, яке треба буде прибирати, і що на це підуть значні ресурси.
Втім, сьогодні ми відповідаємо вогнем на вогонь і не можемо не використовувати оптику тільки тому, що це шкодить природі. Ворожі оптоволоконні дрони передусім шкодять нам, нашим підрозділам, полюють на нашу логістику, вибивають машини, які рухаються до позицій, шляхи забезпечення.
Тому ми вимушені використовувати наземні роботизовані комплекси, щоб люди не їхали заради паків води, а це міг доставити дрон.
Але дійсно, оптика на Вовчанському напрямку ворогом використовується дуже активно.
Окрім цього, бачимо російські топпідрозділи дронів, які тут працюють, зокрема «Рубікон». Якщо раніше вони заїжджали до нас на напрямок ротаціями, то сьогодні це вже стабільна робота. Ми бачимо, знаємо, що вони тут, і це відчутно.
Ми також посилюємо нашу роботу з оптикою, вкладаємося в це, щоб відповідати вогнем на вогонь, ефективно працювати й так само псувати ворогу логістику.
На Білгородщині зараз пріоритетне завдання — зробити кілзону, у відповідь такуж само щільну і довгу, щоб ворог теж почувався некомфортно. Саме через Щебекіно, ліси на стику Білгородської та Харківської областей, там росіяни перетинають державний кордон України малими піхотними групами. Це місце, куди доводиться логістика, а тому воно також під нашим вогневим контролем, щоб ворог не міг тут рухатися.
Наскільки часто ворог намагається тиснути, здійснювати прориви й накати на напрямку?
Сьогодні ворог не використовує на Вовчанському напрямку тактику таких ударів у лоб, накатів, проривів. Але це безперервна робота малих піхотних груп.
Якщо ще пів року тому я говорила про трійки, то сьогодні це вже двійки і поодиноке пересування. І це безперервний процес.
Вони постійно намагаються пройти, використовуючи ліси, зеленку, обійти сам Вовчанськ, тому що місто як на долоні й усе видно. Там немає де сховатися, немає хорошого укриття, щоб ефективно тримати оборону, тим більше — щоб перемістити, накопичити сили для штурму наших позицій у Вовчанську.
Але, використовуючи зеленку, ворог постійно намагається пройти. Це безперервна робота. У ворога постійно відбуваються ротації, постійно прибуває поповнення. Ми це бачимо, зокрема, по тому, як ворожі піхотинці реагують на дрон.
Якщо він знає, як йому протидіяти, значить, це вже більш-менш стріляний воїн. Якщо губиться, відповідно, ми робимо висновок, що людина нещодавно у зоні бойових дій.
Так чи інакше, спроби тут протиснутися, якимось чином зайти на наші позиції — це безперервний процес і щоденна робота з відбиття цих атак, пошуку цих груп.
Пріоритет, звичайно, щоб шукали і вражали їх дрони. Але, окрім цього, є також ударно-пошукові групи, які працюють, вишукуючи ворога там, де він міг сховатися, де ми маємо інформацію, що йому вдалося пройти десь між нашими позиціями. Тоді ми починаємо шукати і знищувати ці групи.
Інколи позиція спеціально пропускає ворожу групу вглиб, тому що показати, де наша позиція, не завжди настільки доречно, як пропустити, а потім знищити росіян.
Яка ситуація в самому Вовчанську? Наскільки він контрольований і наскільки добре там укріпилися росіяни?
Щодо самого Вовчанська: з травня 2024 року росіяни його зруйнували. Фактично за п’ять днів вони перетворили його на Бахмут, знищуючи забудову.
Це були щільні авіаобстріли передусім і великі групи. Вони заїжджали на броньованій техніці, причому люди сиділи і в техніці, і на техніці. Вони заїжджали сюди дуже свавільно, але отримали тягла.
Відтоді місто дійсно зруйноване. Якщо рік тому я казала, що це цегли, то сьогодні це вже більше пісок. Щось, що нагадує забудову, яка колись тут була. Ми розуміємо, що вона там була, втім дійсно мало що залишилося.
Якщо людина ніколи не бачила Вовчанська, не знала, як він виглядав, навряд чи можна було б це якось відрізнити і зрозуміти.
Ми тримаємо оборону вздовж річки Вовчої, і це природна перешкода, яка дає нам перевагу в обороні. Тому сьогодні можу говорити про те, що утримувати ті позиції, які ми маємо у Вовчанську, реально. І ми робимо це, знову ж таки, за рахунок річки.
Завдання ворога — її перейти, а наше завдання — не дати йому це зробити.
Втім, ворог перебуває у самому місті, як перебуваємо там і ми.
