Нову героїню подкасту «Вона. Війна» на Радіо «Накипіло» звати Лана, віднедавна її позивний — Саті. До великої війни дівчина була мисткинею. Нині Лана долучилася до війська, де перебуває на навчанні. Через зум-зв’язок вона розповіла про своє бачення місця жінки в армії, про те, чому в добробаті немає бюрократії, і про те, чому, ідучи в армію, варто вчитися всього.
Лано, після того, як ти долучилася до війська, чи бувають у тебе вихідні?
Ні. Ми не маємо вихідних. За весь час я мала тільки два вихідних, коли хворіла. Але ми збираємося вечорами поспілкуватися. Та врешті-решт говоримо про роботу.
Що дає тобі сили?
У нас така робота, що від неї неможливо відірвати увагу. Ми весь час перебуваємо в робочому процесі. Є дуже багато питань і завдань, які треба постійно розв’язувати. Ти вирішуєш одну — з’являються ще три.
Коли розумієш, що це твоя відповідальність і ніхто інший за тебе цього не зробить, то просто робиш. Ні́коли згадувати про вихідні. Лише тоді, коли хтось раптово їде в місто у якихось справах. Але це як інший світ.
У вересні в соцмережах ти написала про те, що йдеш до добробату. Ти згадала, що пів року обмірковувала це рішення. Розкажи, як ти наважилася на такий крок. Чим ти займалася раніше?
Я жила в різних містах України. Моє улюблене місто — Харків. Найдовше прожила там. Я працювала у сфері культури. Найпершою і найдовшою моєю роботою у Харкові була робота в тату-майстерні, де моя подруга робила татуювання. Я адмініструвала.
Після того я організовувала різні заходи, поетичні змагання, музичні вечори й фестивалі. Майже рік працювала в журналі «Люк». У «Люку» ми не мали якихось чітких розмежувань, хто чим займається. Про мене говорили, що я займаюся «гарячими велосипедами».
Крім того, я пишу музику. До повномасштабки жила в Києві. Пішла волонтерити з перших днів великої війни. Двадцять восьмого лютого я вже оселилася у волонтерському штабі.
Ти з Харкова?
Ми з друзями вважаємо, що я харків’янка. Але народилася я в Запоріжжі, а навчалася у Дніпрі. Жила і в Харкові, і Києві, і в Одесі, і у Львові. Крім культури, великою частиною мого всесвіту є активізм. Я приділяла волонтерству багато часу. Але тепер менше.
Я також не харків’янка. Десять років тому я приїхала сюди з Луганської області. Я люблю Харків і хочу прожити тут стільки, скільки мені відведено. Чим для тебе є Харків?
З перших хвилин свого перебування у Харкові мені тут вільно дихається. Такими були мої враження після Львова з його вузенькими вуличками. Я відчувала там, що коли розпрямлю руки, то торкнуся будинків. А в Харкові я можу розвести руки й нічого не торкнутися. Цей масштаб вразив мене.
Київ також масштабний, але Київ інший: його забудовано дивними будинками, які язик не повертається називати архітектурою. Крім того, у Харкові мене оточувало чимало творчих людей. А потім я потрапила в «Люк» — журнал, який розповідає людям про крутий Харків.
З яким відчуттям ти пішла волонтерити в лютому 2022 року? Ти розуміла, що це гра в довгу?
Ніхто нічого тоді не розумів. Я мало знала про війну до повномасштабки. Моя сім’я доволі різних поглядів. Про війну я замислилася приблизно за рік до повномасштабного вторгнення. Тоді я на всяк випадок зібрала документи.
Коли ж почалося широкомасштабне вторгнення, мій друг Райс приїхав до мене. Ми тоді забрали кота з квартири, де я мешкала, і пішли до друзів. Я залишила в них кота й попрямувала відразу у штаб. Моя бабуся з Маріуполя щодня о сьомій ранку телефонувала мені в Київ і говорила про те, що мені треба виїхати в Польщу.
А вона не планувала нікуди їхати?
Ні, не планувала. Але врешті-решт таки виїхали з Маріуполя. Вони втратили все, але вижили. Їм удалось вибратися приблизно на четвертому тижні блокади. Я втратила з ними зв’язок на три тижні. Тоді я почувалася ніби під час подій Другої світової війни. Я шукала їхні імена чи хоч якісь згадки про них у пабліках Маріуполя. Це було дуже страшно. Але потім вони вийшли на зв’язок.
Коли ти вирішила стати військовослужбовицею, як ти почала готуватися до армії? Що вивчала?
По-перше, мені потрібно було владнати питання, куди прилаштувати собаку. По-друге, треба було визначитися, іти в добробат чи ж підписувати контракт. У випадку добробату мені потрібні були якісь гроші, бо тут зарплати нема. Крім того, ідучи в добробат, потрібно вже щось уміти. Насправді це не обов’язково, адже тут усього навчать, але все одно ти будеш більш корисним персонажем, якщо вмітимеш хоча б щось. Я пішла в Окрему службу безпілотної авіації Української добровольчої армії.
Мене давно цікавили FPV-дрони. Коли я вже визначилася з напрямом, то телефонувала всім друзям-військовим і просила поради, які курси пройти. Потім я навчалася всюди, де тільки могла: декілька разів проходила курси такмеду й FPV-курси, вивчала «мавіки» та військову топографію, а також проходила курс радіозв’язку. Це, мабуть, головне.
Думаю, серед дівчат і жінок є чимало охочих долучитися до війська, але на цьому шляху багато невідомого. Розкажи докладніше про етапи, які проходила. Чи стикалася з бюрократією?
Однією з причин, чому я обрала добробат, стала якраз військова бюрократія. У добробаті цього немає.
Добробат ієрархічно не підпорядковується ні ГУРу, ні Збройним силам, ні Нацгвардії. Яка це ланка?
За кожним бойовим розпорядженням нас прикомандировано до якоїсь конкретної бригади, і ми працюємо з нею. Але я не знаю точно, як це ієрархічно влаштовано.
Декілька місяців тому ти приїхала на навчання. Які нові навички ти освоїла? Які враження та емоції дістала за цей час?
Для всіх, хто бажає долучитися до війська й сумнівається у своїх здібностях, я скажу: ви все зможете!
Я, наприклад, ніколи не думала, що зрозумію щось у радіозв’язку. Я була настільки далекою від фізики й математики, але в мене все вийшло. Тут немає нічого складного. Роботи багато, вона вся цікава.
А чи багато дівчат разом із тобою?
Наш підрозділ налічує до тридцятьох людей, з яких чотири ― дівчини, зокрема я.
Коли ти прийшла у військо, чи потрібно було наводити якісь аргументи, щоби зламати стереотип, ніби війна має стать?
Для мене це завдання із зірочкою, тому що я вважаю себе небінарною особою. Але в нашому підрозділі сексизму немає. Тут є сексистські, гомофобні й расистські жарти, але це тільки жарти.
Коли ти не знаєш людину й вона якось так жартує, то ти ображаєшся. Коли ти дізнаєшся більше про цих людей, то розумієш, що тут такого нема. Серед нас є людина з Узбекистану, яка може сказати щось про Україну для українців.
Бувають у нас і жарти з розряду «жінки, що ви робите в майстерні? Ідіть на кухню». Коли я вперше розмовляла з командиром, він намагався мене налякати спартанськими умовами. Говорив про те, що на позиціях дівчатам незручно ходити в туалет. Я сказала: «Доведеться не ходити. Ну що я можу зробити?». Це все якось не дуже злякало мене. Зрозуміло, що тут багато незручностей. Війна — це взагалі не дуже зручно.
Чи траплялися тобі люди, які після навчання зрозуміли, що їм це не до снаги, і відмовилися? Чи є в добробаті опція відмовитися від служби?
Так, у добробаті ніхто нікого не тримає. Однак коли триває бойове розпорядження, то потрібно його закінчити, тоді можна йти. Але краще цього не робити. Тут усе тримається на совісті людей.
Чи відомо тобі, на коли заплановано перший бойовий вихід?
У мене так вийшло, що тоді, коли я приїхала в підрозділ, він уже виконував бойове розпорядження. Мене, як новеньку, туди не вписали. Думаю, на бойовий я вже потраплю у новому році.
Але є ще один момент: якщо ти показуєш, що вмієш щось робити в майстерні, то стаєш незамінною людиною там. Тоді ніхто не хоче, щоб ти йшов на бойові, бо бракує рук і мізків.
Про що нині думаєш у вільний час? За чим сумуєш? Чого хотілося б?
Насамперед тут немає вільного часу для того, щоб сумувати й думати про себе. Я навіть боялася давати інтерв’ю, бо подумала, що вже не пам’ятаю, хто я. Тут немає нічого, крім роботи. Я замовила собі маску для волосся — це вся моя турбота про себе за останні півтора місяця.
Коли ти потрапляєш у військо, твій світ стає іншим, адже це інша сфера існування. Утрачаєш зв’язок із людьми, які залишилися у цивільному житті. Навіть якщо це твої близькі. Тобі майже завжди бракує часу. Ваші діалоги зводяться до такого: «Чи в тебе все ок? — Ок». Це дуже сумно, бо мені не вистачає глибоких, задушевних розмов. Але нічого, усе буде.