Вероніка, або ж Ніка — діджитал-маркетологиня й волонтерка. Я знала, що вона багато допомагала цивільним, а нині зосереджена на підтримці військових. Давно хотіла скласти їй журналістську компанію в одній із поїздок на передову. Ніка не відразу погодилася: із собою вона бере лише тих людей, в яких упевнена на 100%.
Із часом її довіру отримала і я, тож ми разом відправилися до Куп’янська, а звідти — ближче до лінії фронту. Про нашу поїздку, як живе місто і громада читайте за посиланням. А нижче — розмова з Нікою після поїздки: про її волонтерський шлях, мотивацію, про складну й важливу тему колаборанства.
Про волонтерство
Ніка, ти зараз фултайм волонтериш?
На початку повномасштабного вторгнення я ще працювала. А потім звільнилась і перейшла на волонтерство фултайм. Тільки нещодавно знову почала працювати.
Чому ти прийняла таке рішення? Початок повномасштабного вторгнення — це потреба у безпеці, у фінансовій стабільності. А ти повністю йдеш у волонтерську діяльність.
Мій перший робочий день у новій компанії був 24 лютого. Того самого 24 лютого. О п’ятій-шостій ранку мені зателефонували: «Ти, напевне, сьогодні не виходь». Протягом першого тижня я взагалі не розуміла, чи є в мене робота. На той момент це мене цікавило в контексті того, як надалі будувати життя. Або працюю, фінансово підтримую армію та волонтерю в позаробочий час, або я, без жодних навичок, іду в ТРО.
Тоді я обрала перший варіант. Евакуювала родину до Івано-Франківська, бо в будинок, де ми жили, влучив «Іскандер», і почала волонтерити. Спочатку возила ліки та продукти з Полтави, Кременчука, з інших міст. Потім їздила в Польщу шукати дефіцитні ліки, L-тироксин і подібні, та дефіцитне спорядження для військових — шоломи, бронежилети, каски. Бо в Україні тоді не було достатньо амуніції належної якості.
Я приїздила, закупала товари, транспортувала або передавала через дружні волонтерські фонди. І так по колу. Тоді я ще не жила на постійній основі в Харкові. Через деякий час потреба товарів з-за кордону стала зменшуватись. І магазини налагодили масштабне постачання, і багато українських бізнесів стали на військові рейки: переобладнали потужності, аби виготовляти плитоноски й подібні товари.
Із часом я повністю повернулась у Харків. Звільнилася з роботи й перейшла на фултайм волонтерство, бо бажання волонтерити стало несумісним із можливістю працювати. Я хотіла брати активнішу участь: їздити у деокуповані населені пункти, вивозити людей, допомагати у шпиталях. Ну й ніхто не скасовує сітки, окопні свічки, і якщо окопні свічки — це сезонна історія, то маскувальні сітки потрібні завжди.
Я стала більше допомагати військовим. Куп’янський напрямок — один із найважчих на фронті, там велике угрупування ворога. І там все ще живуть люди, попри кілька хвиль евакуації та примусову евакуацію людей із дітьми. Як харків’янка, я прийняла рішення спрямувати всі сили й можливості на допомогу саме Куп’янському напрямку.
Про українців, українок та їхню цінність
Поговоримо про людей. Бувало, що після деокупації населених пунктів ти одна з перших була на місці з гуманітарною допомогою. Яких людей там зустрічала?
Переважно це активні й сильні духом люди, які борються, попри все. І це дуже вдячні люди. Я згадую виїзд у Херсон — найвіддаленіше точка, куди я їздила волонтерити. У мене було два виїзди: евакуаційний, коли ми спільно з херсонськими ДСНС працювали на човні, і ліквідаційний.
І що у перший, що у другий виїзд люди сильно дивувалися. Чому? Бо ми, харків’яни, маємо власний важкий напрямок фронту, купу розбитих деокупованих територій. Але маємо сили та бажання їхати й допомагати там.
Було важко: їхати всю ніч, і складно дістатися неушкодженими. Найкоротший шлях був небезпечним, постійно обстрілювався росіянами. Місцеві дивувалися, що ми маємо стільки бажання, мотивації та натхнення. Відчуття вдячності розчулювало: ти приїздиш допомагати, а всі намагаються допомогти тобі. Бо ти стільки їхав, утомився, багато працював у складних умовах. А ти просто робиш, що вважаєш за потрібне.
Люди, які залишаються на територіях поблизу бойових дій, підтримують наші Збройні Сили, допомагають на місцях, як можуть. Здебільшого я зустрічала саме таких людей.
Твір «Як я провела літо», Вероніка Адаменко
Чи не страшно тобі їздити в населені пункти, які постійно обстрілюються?
Не страшно тільки людям, які мають якісь розлади. Всім страшно: і тим, хто воює, і тим, хто виїхали за кордон. Страшно всім.
Я жартую: якби писала твір «Як я провела літо», то підтролювала би себе тим, що я провела його у Харківській і Донецькій областях, а купальний сезон відкрила у Херсоні. Це було насичене літо. Мені дуже пощастило, що я зустрічала класних людей, які намагалися допомогти, були відкриті. Я дуже люблю наших людей.
Але бачиш, як при цьому Куп’янськ асоціюють із мером-зрадником? І це переноситься на людей, які залишилися в місті чи у громаді.
Аби зрозуміти, чому так сталося, чому є такі упередження, треба трошечки повернутися до історії. Нам багато десятиріч, навіть сторіч, нав’язували дружбу з росіянами. Ні для кого не секрет, що на територію Слобожанщини ще при радянському союзі перевозили росіян для виконання певних завдань. Машина пропаганди російської федерації потужно працює, і люди потрапили під вплив: хтось мав бізнес, пов’язаний із рф, хтось має родичів, якісь інтереси.
Проте мер і його вчинок не висловлює позицію всіх громадян, які там живуть. Я неодноразово впевнювалася, що в Куп’янську багато людей залишаються саме для того, щоби допомагати нашим військовим. Є люди, які цілими днями годують бійців, допомагають орієнтуватися, підтримують, надають житло.
При цьому допомога є досить небезпечною. В тому плані, що люди з деокупованих територій продовжують жити під страхом ймовірної окупації, що їхній населений пункт ще раз окупують. Допомагати ЗСУ на ділянках близько до лінії оборони — небезпечне рішення. Бо є люди, які можуть розповісти про це русні, здати своїх сусідів.
Це ж зовсім інший рівень відповідальності й наслідків, які можна за це отримати.
Я тобі більше скажу: багато з тих людей уже знають, як це може бути в полоні. Вони пройшли «підвали», їх катували. І вони розуміють, що буде, якщо Куп’янськ не встоїть і його окупують., усі можливі наслідки. І розуміють, що можуть здати їхні ж односельчани. Ми повинні розуміти, що окупація, полон — це дуже страшно, але багато людей допомагають під високим тиском і під загрозою для життя.
Про роботу з наслідками окупації
Складна тема, але важлива. З одного боку, держслужбовці, які пішли на співпрацю з росіянами, — це зрозуміла історія про відповідальність за законом. Та щодо цивільних людей, які потрапили під сильний тиск росіян, які приходили до них зі зброєю додому, де були їхні діти, батьки… Тут треба працювати з наслідками.
Для себе я чітко виділяю держслужбовців і колаборантів, які стали на бік росіян і катували своїх же односельців, здавали тих, хто служив за часів АТО. Їм немає виправдання. Частина повтікала в росію, частина отримала наслідки, на які заслуговує. І мені не шкода. Якщо стаєш на бік ворога, аби мати користь, — ти повинен нести відповідальність згідно чинного законодавства.
Та є інші випадки. Коли люди видавали інформацію, яку росіяни і без того отримали б, але робили це під загрозою смерті, або їх били, катували. Якщо ти цією інформацією не ставиш під загрозу життя інших, а рятуєш себе — це окреме питання. І з ним треба працювати трошки інакше.
Інколи не буває чорного чи білого. Є люди, які продовжували діяльність і під окупаційною владою, бо від того залежало життя людей. Наших людей, українців і українок, яким потрібні вода, світло, опалення. Та й банальний вивіз сміття, без якого в місті може статися екологічна катастрофа.
Так, я про таких людей і кажу. З одного боку, вони працювали під окупаційною владою. З іншого, якби комунальні служби перестали працювати, то у всіх людей, підтримали вони окупаційний режим чи чекали на повернення України, не було б ні води, ні опалення, ні газу, ні можливості приготувати їжу.
Це ускладнило б виживання. І якщо молода людина може щось вигадати, нарубати дрова, приготувати їжу на відкритому вогні, придумати обігрів, щось змайструвати — то літні люди хворіли б і помирали.
Тому я не вважаю, що люди, які продовжували заради сусідів, знайомих, близьких виконувати свою роботу, повинні відповідати так само, як і колаборанти, які мали з цього свою вигоду, зиск.
Буде великий пласт роботи, коли наші воїни заходитимуть на території, які були набагато довше окуповані, ніж Куп’янськ.
Екстрена оповістка, закінчуємо. Дякую тобі.
