«Харків тепер — це місто на паузі»: Сергій Жадан про місто та роль медіа під час війни

Сергій Жадан на Donbas Media Forum 2024

У жовтні на Donbas Media Forum 2024 відбулася цікава дискусія щодо ролі медіа у висвітленні війни. Ведучий радіо «Хартія», військовий бригади «Хартія», поет і музикант Сергій Жадан висловив власну думку про роботу журналістів під час публічного діалогу з Андрієм Куликовим. Він поділився досвідом роботи з військовими, обговорив проблему висвітлення історій загиблих воїнів, а також торкнувся життя Харкова — східного форпоста України.

Про журналістику

Медіа, якщо ми говоримо про більш-менш традиційну класичну журналістику, — це про надання голосів безпосередньо учасникам історії. Коли звучить реальність як така. І мені, станом на 19 жовтня 2024 року, набагато цікавішою та важливішою є саме можливість прямих голосів. Голосів безпосередніх учасників нашої великої, кривавої, драматичної історії, в кінці якої ми все одно бачимо світло. 

Власне, я тепер і сам презентую медіа. Ми приїхали сюди з нашим радіо «Хартія». Це теж нове незалежне медіа, таке антирадіо. Антирадіо, бо ми фактично називаємося «радіо», воно у нас у назві є, але це важко називати класичним радіо. Це зараз працює як інтернет-медіа. Я думаю, можливі зміни, можливо, вийдемо на FM-формат. Але це все одно максимально неформальне медіа.

Як медіа розповідати про загиблих військових

Учора ми їздили на позиції під Харковом, робили матеріал про загиблого командира взводу розвідки, якого всі любили. Він справді був авторитетний у бригаді чоловік, сержант із позивним «Дід». І це якась така страшенно дивна штука. Ми говорили про загиблого, коли його ховали — це для всіх було потрясіння, велика втрата для бригади, багато хто його знав і особисто з ним товаришував. Це була близька людина для багатьох. 

І ось, ми говоримо про загиблого — і що це передбачає? Передбачає якусь повагу, пошану, певну траурність, меморіалізацію. Все-таки говоримо про людину, якої немає. Говорити треба обережно, не помилитися в інтонації. А натомість всі про нього говорять зі сміхом, з усмішками. І не зневаження, не сарказм, а величезна любов за цим сміхом, бо згадують, який він був, його жарти. Він був людиною з почуттям гумору.

Про діалог журналістів і військових у тилу та на позиціях

Людина військова, вирвана із середовища, де їй не потрібно нічого пояснювати, часто губиться. Це питання про наших військових і про те, як вони сьогодні почуваються в суспільстві та як будуть почуватися завтра, коли війна завершиться, коли вони повернуться і знову стануть цивільними громадянами. 

А коли ти на позиціях, коли приїжджаєш до них у підвали, де вони працюють, де все гримить, усе літає, — там немає потреби щось імітувати. Там не треба показувати героїзму, патріотизму, не треба чогось додаткового говорити. Вони просто роблять свою роботу, і це набагато чесніше. Це самодостатні речі, які все виправдовують. Там виходять значно чесніші розмови. Це специфіка, яку штучно не створиш.

Сергій Жадан. Фото: Donbas Media Forum

Про Харків і паузу

Харків тепер — це місто на паузі. Сьогоднішній Харків — місто застиглих будівельних кранів, тому що до 2022 року місто надзвичайно активно розвивалося, будувалося. І всі ці крани залишилися на місці. Вони два з половиною роки стоять без роботи. 

Щойно війна завершиться — у місті почнуться дуже цікаві процеси. І разом із тим я боюся, що це будуть дуже болючі процеси, адже багато від чого доведеться відмовитися, багато чого вже не працюватиме, уже не матиме жодної актуальності. А натомість багато речей будуть незвичними.

Місто справді втомлене. Але не лише Харків сьогодні втомлений. Коли приїжджаєш у Слов’янськ, Краматорськ, в Ізюм — там теж можна побачити і втому, і виснаження. Але є така річ, яка додає сил: ти бачиш наснаженість, готовність людей працювати. Вони чекають, коли цю паузу буде вимкнуто, і далі залунає музика, далі залунає мелодія, і буде можливість повернутися до роботи. 

Оця пауза, про яку я говорю, — це не пауза бездіяльності, не пауза безнадії, не пауза нерозуміння, куди рухатися. Це пауза очікування та щоденної роботи. Тому що люди справді щось роблять, допомагають, місто обороняється.

Про наратив «перша столиця»

Харківська самовпевненість 20 років тому будувалася на тому, що ми «первая сталіца». Це абсолютно чужий і шкідливий антиукраїнський наратив, який нав’язувався місцевою владою та сприймався частиною харків’ян як компенсація провінційного комплексу. Ми не Київ, не столиця, ми протиставляємося Києву, але при цьому ми — перша столиця. 

І це шкідлива річ, яка ні до чого доброго не призводила, окрім дистанціювання та якогось сепаратистського наративу. Він виплив у 2014 році, коли Харків згадав, що він не перша столиця, а східний форпост. Згадав, що не так важливо, хто перша столиця, а хто друга, бо якщо ми мірятимемося першістю, то втратимо і столицю, і провінцію, і все.

Навіть якщо завтра гаряча фаза війни завершиться — ми розуміємо, що за 40 кілометрів починається територія ворога, який замовк, застиг, втомився. Це вже ніколи не буде сусід, якого він намагався вдавати попередні 30 років нашої незалежності.

Як бути почутим

Ми всі страшенно недочуті, страшенно недолюблені, страшенно недозрозумілі та страшенно не включені в діалоги. Цей брак уваги, почутості, зрозумілості — мені здається, одна із травм нашого суспільства, яка навіть не пов’язана з війною та має значно глибше коріння. 

І це дуже нам заважає. Ми звикли, що нас не слухають, і навіть не намагаємося вступати в діалог. Ми починаємо кричати. Нам здається, що нас так краще почують. Я вважаю, що уважніше слухають того, хто говорить тихо, але переконливо.

Читайте також

Total
0
Share