Під час окупації Ізюма в цьому підвалі від ворожих обстрілів рятувалися приблизно 70 місцевих жителів. Стільки людей одночасно перебували у приміщенні. Деякі з них кажуть: саме цьому місцю вони завдячують порятунком.
Власник укриття Андрій Плішань показує нам кімнати. Тут їх три, кожна має окремий вхід, від того й безпечніше. Погріб доволі глибокий, побудований майже 200 років тому. За пів року окупації міста у 2022-му тут постійно проживали або час від часу ховалися до сотні людей. Брали сюди й домашніх улюбленців.
«62 особи — це лише ті, хто постійно тут жив аж до того дня, коли нас деокупували. А загалом через цей підвал пройшло близько сотні людей. 70–80 осіб сиділи одночасно. Щойно хтось дізнавався від знайомих, що тут більш-менш безпечно, приходили на два-три дні. Хтось — на десять днів, хтось два-три тижні залишався, а дехто переночував і потім виїжджав з Ізюму чи кудись за кордон...
660 днів, і жодного дня вдома не ночував. Усе на роботі, тут. Збиралися у нас переважно незнайомі люди. Від двомісячної дівчинки до 90-річної жінки. До речі, 90 років їй тут і відсвяткували. А одна жінка померла. Пролежала в укритті пів доби. Потім, коли між обстрілами була невеличка перерва, винесли її та поховали», — розповідає пан Андрій.
На момент повномасштабного вторгнення в укритті було кілька стільців, стіл — і все. Спати доводилося на підлозі, хто на чому.
«Кожен собі щось підстеляв і на тому й спав. Жодних ліжок не було. Щось ми самі робили з піддонів. Це вже тепер трохи обжилися, бо розслаблятися не можна. От нещодавно нам віддали диван, волонтери розкладушки привезли. Буржуйку теж волонтери допомогли поставити. Під час окупації цього не було. Ось тут понад стінкою всі лежали...», — Андрій Юрійович показує в бік, де нині топиться буржуйка. Поряд на теплій підлозі, згорнувшись, спить собака.
Перше, що кидається в очі — стіни, рясно прикрашені картинами. Яскраві маки, ліси, море — пейзажі мирної природи. Помітно, що малювали масляними фарбами, деякі роботи обрамлені. Дещо Андрій Юрійович сам намалював, але не хвалиться цим, а радше уточнює, де чиї картини й переважно показує чужі роботи. Частину подарував ізюмський художник, тут є портрет Тараса Шевченка його авторства.
«Ці ікони, до речі, висіли тут і до війни. А ця — у моїх дідуся й бабусі була вдома. Приніс її сюди, коли вже тут жив. Під час обстрілів жодна з них не впала», — продовжує чоловік.
Проходимо далі, і пан Андрій звертає увагу на дальній куток. Тут жила та сама мати із двомісячною дитиною. Мешканці укриття прозвали це місце «святим». Певно, метафорична відсилка до образу Богородиці з дитям.
У період окупації їжу в укриття люди приносили з власних запасів. Якимось чином серед продуктів опинилася мука. Вдалося трохи спекти щось подібне на хліб. Із харчами було важко, з водою — ще гірше.
«Це був жах, звісно. Води не було ніде. Коли ненадовго вщухали обстріли, брали п'ятилітрові пляшки та бігали або на Сіверський Донець, із річки набирали воду, або до колодязів. Тут неподалік є пара. Як хтось ішов по воду, то лише одні думки були: аби повернулися живими.
Бувало, три тижні не виходили з підвалу. Пізніше, коли електроенергія з'явилася, навіть за цих... “освободітєлєй” наших, щоб їх... Тоді водоканал, слава Богу, дав воду, і в нас трішки вода була. Ми і людям іншим роздавали. Сюди з усієї громади приходили».
Сьогодні на столі чимало смаколиків. Хто не завітає до пана Андрія, намагається якось віддячити чоловікові. Провідують волонтери, українські та іноземні журналісти. Якщо хтось повз Ізюм їде та знає про сховище, теж заходять. І місцеві теж. Перепитують господаря: раптом що, чи можна сюди повернутися.
