24 лютого росія повномаштабно вторглася в Україну, але замість черг із «вдячних за звільнення» українців, на вулицях вишукувалися охочі записатися в добровольці та отримати зброю для захисту Батьківщини. Харківʼянин Руслан — один з них. До вторгнення він працював маркетологом, займався спортом, а цієї зими став на захист України. Розповідаємо його історію.
В лютому стало зрозуміло, що ситуація загострюється, і треба мати якийсь план. Ми обговорили дії на випадок вторгнення з побратимами з клубу ножового бою Blade Brothers. 24 лютого я прокинувся вранці від пострілів. Хоч ми й очікували вторгнення, все одно було трохи стрьомно. Я почав моніторити інтернет, слухав новини по радіо.
У тривожній валізі вже лежала військова форма. Я списався с приятелем, він заїхав за мною, і ми вирушили на точку збору до інших побратимів. Приїхали на заздалегідь обговорене місце й почали готувати зброю та заряджати магазини. Деякі хлопці з підрозділу перебували на позиціях вже по обіді.
Ми увійшли до складу добровольчого підрозділу «Фрайкор». Це молоді хлопці, але справжні козаки. На той момент це було найшвидшим варіантом стати на захист міста. Поки воєнкомати в хаосі не знали, що робити з добровольцями, ми отримали зброю. Плюсами є те, що ми самі формуємо склад групи та забезпечуємо себе. Багатьох людей із нашої групи я знаю особисто, а воювати завжди краще зі знайомими людьми.
Спочатку в нас були лише автомати та гранати, згодом ми розжилися трофейною зброєю. Броніков та шоломів у перші дні на всіх не вистачило. Пізніше їх та іншу амуніцію почали підвозити волонтери, за що їм велика подяка. Фінансово сприяли навіть люди, які знаходились в окупації та від яких я не чекав допомоги.
Наше перше бойове зіткнення відбулося 27 лютого біля школи №134. Зранку поступила інформація щодо прориву росіян, ми зібралися та поїхали в центр міста. Там зустрілися з Жорою Тарасенком (командир «Фрайкору», загинув 26 березня, обороняючи Харківщину. Посмертно нагороджений званням Героя України — ред.) і продовжили пошуки ворогів. Окрім бійців тероборони, нікого не зустріли. Поїхали до метро «Київська», там розділилися по обидва боки вулиці Шевченка та пішли до школи.
Коли дійшли, там уже стояли російські «Тигри» й точився бій. Росіяни встигли зайти до школи. Хлопці з тероборони оточили будівлю та взяли в полон одного з окупантів. Ми зайняли позиції та чекали. Жора Тарасенко стояв біля «Тигрів», покликав мене: «Руслан, витягуй всю зброю та боєприпаси, що залишилися, та неси сюди». Я підбігаю й запитую: «Там не заміновано?». Він: «Ти перший раз? Не хвилюйся, все нормально».
Я переніс все, що зміг. Ми з хлопцями розмістилися біля забору. Згодом почули, як стріляв снайпер, й опустилися на одне коліно. Біля нас стояв Богдан Войцеховський із трофейним прибором нічного бачення. У нього поцілив снайпер. Ми швидко лягли на землю, а потім відтягнули Богдана у безпечне місце та надали першу допомогу.
Через деякий час прибув «Корд» (спецпідрозділ поліції — ред.) та інші загони. Наші пробували зайти до школи, але росіяни кидали гранати з верхніх поверхів та обстрілювали наш БТР і танки. Врешті-решт школа загорілася разом із окупантами. Таким було наше перше бойове зіткнення.
Я погано розрізняю градації емоцій. Можливо, найстрашніше було перші дві доби, коли ти розумієш, що ситуація дуже серйозна. А може, то було хвилювання. Мабуть, чим більше для тебе невідомих факторів, тим страшніше.
Взагалі тема відчуттів та поведінки людини в екстремальних умовах дуже цікава. Намагаюся спостерігати за собою, дивитися, як тримаються інші люди в умовах, коли швидко можна загинути. Якось ми їхали на позицію, і в нашу машину ледь не влучив снаряд. Дуже неприємне відчуття було, хлопці також змінились в обличчі, коли почули, як щось пролетіло надто близько.
Декілька разів попали під щільні обстріли. Страшно, але паніки ніякої не було. Хоча, можливо, у мене загальмована реакція на стрес. Іноді страх може стати союзником, якщо використати його собі на користь. Він допомагає мобілізувати ресурси, бути уважнішим та зібраним. Потроху розумієш, що через речі, які знаходяться за межами твого впливу й контролю, не варто турбуватися.
Ми кілька місяців не були оформлені, тому я вирішив поновитися на основній роботі. Буду допомогати фінансово різним підрозділам та здобувати потрібні навички. Як мінімум, хочу пройти курси з медицини. Таке буде не зайвим і цивільним особам.
Ця війна — надовго. Можливо, мені доведеться повернутися.
Зараз — зарано, особливо з дітьми. Розумію, що багатьом людям нелегко далося рішення покинути домівки, з якими їх зв’язує ціле життя, не у всіх добре з фінансами. Але наше місто обстрілюють щодня. Ніколи не вгадаєш, куда прилетить наступного разу. Якщо є можливість, наразі краще вибрати безпечніші міста.
