Вони назвалися на честь культового серіалу, а тепер скаржаться, що в українських військторгах дуже важко знайти піксельні картузи. «Гострі картузи» — маленький підрозділ, який сьогодні на харківському фронті робить великі справи. У ньому лише кілька людей. Усі — добровольці, що починали захищати Харків іще в перші дні в цивільному одязі та зі зброєю, яку тоді змогли дістати.
Нині британська преса пише про них як про «елітний підрозділ». Їхні відео влучань по бєлгородщині та російській техніці, що перетнула кордон, набирають сотні тисяч переглядів, бо ж вигляд це має справді ефектний.
По цей репортаж для нового випуску «Станції “Держпром”» на Радіо «Накипіло» Марія Малєвська й Сашко Бринза знову вирушили на кордон. Вони провели один робочий день — з ранку й до ночі — з бійцями групи спецпризначення «Гострі картузи» окремого загону спеціального призначення «Омега» Національної гвардії України.
У бік кордону ми їдемо на великій швидкості — це звичні правила пересування там, куди наблизилися росіяни. Ми сидимо на задньому сидінні, ліворуч від нас біля відчиненого вікна — боєць на псевдо Жора. Він виставляє антидронову рушницю з вікна й скеровує в небо.
Те саме робить Ярослав, який сидить попереду, на пасажирському сидінні. Питаємо Жору, чому вони так роблять.
— Тут літає багато ворожих дронів, тому маємо постійно спостерігати, щоб із повітря ніхто на нас не зайшов. Якщо ми побачимо, треба відкривати вогонь, щоб у нас не влучило. Це така засторога.
— Наскільки часто вам удавалося ось так бачити, помічати?
— Що ближче до лінії зіткнення, то частіше бачиш. Але ми помічали разів зо три-чотири.
— І реально ось так, з вікна, збити його?
— Дуже важко, нам допомагають іще РЕБи, установлені на даху. Тому все це в комплексі, будемо сподіватися, допоможе.
Прибувши на позицію — це не одна якась стаціонарна «льожка», вони завжди різні, але весь час у щільних хащах для маскування, — бійці швиденько розкладають обладнання.
Кожен із них на невеликій відстані один від одного облаштовує собі робоче місце: хтось відповідає за аеророзвідку, хтось налаштовує антену. Ярослав, чоловік із вусами й довгим чубом на виголеній голові, навішує боєприпаси до дронів. Показує трофейний — той, який полетить назад до росіян.
Це елемент, що вражає, він називається «флашет». У 2022 році, коли почалася повномасштабна війна, росіяни стали застосовувати заборонені Женевською конвенцією боєприпаси. Потім ми такі елементи майструємо на отакі мильниці, щоб їм було гарно милитися і знімати із себе бруд. Далі відправляємо це мило їм. Оце пташка миру. Вона несе мир нам. Ну і їм теж — «прімірєніє», «умєрєніє». Оце виробництво наше, мого сина.
У «Гострих картузах» Ярослав служить разом із сином Микитою. Йому 25 років.
Тату, дай іще один. Пацани, нас збили, пробуємо ще одним.
Це Микита просить батька чіпляти на FPV-дрон іще один набій.
— Як воно — служити разом із батьком?
— Знаєте, це важко в моральному плані, тому що поруч рідна людина. Це наштовхує на думки, а що, якщо щось станеться на моїх очах. Тому це важко, але взагалі, ви знаєте, між двома рідними людьми є якийсь ментальний зв’язок. Бували такі моменти, що він подумав, а я зробив, я подумав — він зробив. Іще, знаєте, є така річ, як турбота. Тому інколи, коли я роблю щось ризиковане, він гальмує мене. Він також може щось таке робити, тоді я кажу: «Воу, не квапся».
— Останніми днями в Харкові стало, здається, тихіше. Чи відчули ви, що почали там щось уражати, що західні партнери дали нам дозвіл?
— Наразі ситуація, на мою думку, склалася така, що ворог пройшов і закріпився, але не виконав своїх завдань. Йому було потрібно взяти ще більше. І тому він потрапив у таку оперативну паузу. Місця, до яких він нині дійшов, під щільним обстрілом нашої арти, наших хлопців із небес. Там саме «мавіки» й FPV-дрони. Ворог не може навіть ротацію нормально провести, поповнити БК, тому що все, що ми бачимо в наших моніторах, уражаємо, знищуємо, спалюємо. Відосів купа із цих місць.
Командиром у хлопців — Антон. Він сам і збирає дрони, надіслані волонтерами в ящиках, і «літає» — це коли боєць надіває окуляри, схожі на геймерські, і керує дроном, тримаючи в руках джойстик.
— Розкажіть, чим ви пишаєтеся за цей час від 10 травня, відтоді як росіяни знову пішли сюди? Маю на увазі уражені цілі.
— Ну це насамперед був перший день, коли ми змогли зупинити їх. Тому що всю броню було знищено на підході. Тобто вона тільки перейшла держкордон, а деякі одиниці навіть не перейшли, не встигли перейти держкордон — ми знищили їх. Це були перші БМП з піхотою і боєкомплектом, тому що всередині перевозили БК. Вони їхали повністю забиті якимсь боєкомплектом. Власне кажучи, цей БК не доїхав туди, куди мав доїхати. Плюс сама піхота не подоїжджала до нашої піхоти. Ось цим і пишаємося: що ми змогли зберегти життя нашим хлопцям і знищити кацапню прямо на кордоні. Декілька російських штурмових груп спецпризначенців знищили, до того ж дронами й «мавіками». Вони тільки вийшли з лісу, намагалися штурмувати наші позиції і не дійшли. Знищеної техніки в нас понад 20 одиниць за цей час. А знищених і поранених окупантів — уже більш ніж сотня за цей період.
— Скільки ви отак за день можете зібрати й відправити?
— Десятого травня був пік, ми запустили за день орієнтовно 50 дронів. Зазвичай у робочий день запускаємо до 30 дронів. Це останнім часом, тому що дронів удосталь. Нині великі фонди на кшталт спільноти Стерненка надсилають нам багато дронів. Кажуть не економити, навіть по кожному окупантові можна посилати скільки вважаємо за потрібне. Тому це дуже круто. Ми, по-перше, економимо й артилерію; по-друге, ми більше маневруємо й маємо точніші ураження.
Складність роботи тут, на кордоні, нині в тому, що будь-яка ціль — чи то ворожий БМП, чи то САУ — стоїть на одному місці не довше ніж 15–20 хвилин. За цей час треба встигнути долетіти до неї й уразити.
Продовжуємо розмову з Ярославом, який не відривається від навішування боєприпасів.
— Серед цивільних поширений такий міт, що безпілотники й люди, які ними керують, — це якийсь підрозділ десь далеко в безпечному місці, якому нічого не загрожує. Що ви розказали б таким людям?
— Що я розказав би таким людям? Дивіться, розказувать не буду, я можу запросити їх на екскурсію туди, де працюють «Гострі картузи». Ми залітали на бєлгородську область, щоб ви розуміли, на 15 К і влаштовували там феєрверки.
— Як нині поводиться супротивник на вашій ділянці, де ви працюєте? Чи намагається просуватися далі?
— Противник задоволений, ми відпускаємо його на небо.
— Що чуєте з озброєння, тобто що літає?
— З боку Липців літає все — від КАБів до стрілкотні.
— Чи якось змінили вороги тактику? Чи просуваються?
— Тактику змінили. Дивіться, по-перше, це дуже малі групи. По-друге, важкої техніки вони заводили більше, а нині заводять частково, намагаються завести якісь такі одноразові автівки, як-от буханки й уазики, і мопеди.
Що менша ціль, то складніше її уразити, а надто, якщо це малі групи піхоти, які, перетнувши кордон, розбігаються попід дерева й ховаються. Але і їх «Гострим картузам» удавалося відправляти подалі.
Ярослав продовжує розповідь:
— На концерт до кобзона.
— Що це за відчуття, коли влучаєш і бачиш, що противника уражено?
— Я одружений, не можу сказати (сміється). Чесно, я задоволений своєю роботою і роботою групи. От і все.
— Злітаємо. Є! Бачу, бачу.
— Бачимо борт!
Один за одним бійці відправляють FPV-дрони з різними набоями — залежно від цілі — по супротивнику. Вищий пілотаж — уразити повітряну ціль, каже Антон. Уперше він замислився над цим у Роботиному, звідки їх перекинули сюди, на Харківщину.
— Співвідношення — то борт вартістю 20 тисяч гривень, навіть наш FPV-дрон, збиває ціль вартістю понад сотню тисяч доларів. Можливо, дорожче. Тому, хто вміє рахувати, той порахує, хто не вміє, зателефонує вчительці з математики.
— Але це вкрай важко влучити.
— Це дуже важко, але це можливо. Його треба побачити візуально й підтвердити. Тоді штурман наведе борт. Власне кажучи, усе реально, головне — хотіти.
Трохи подалі, біля бліндажів, виритих іще росіянами, коли ці місцини було окуповано 2022 року, ми бачимо російські сухпаї під ногами. На землі лежать аеророзвідники Ярослав і Дмитро. Вони — очі підрозділу.
— Розкажіть про свій головний убір.
— Це картуз. Це із серіалу «Гострі картузи», там усі в таких ходили. Ми також часто їх надіваємо.
— «Гострі картузи», яке ваше гасло?
— «Знайти та знищити».
— Як по-вашому, чи вдалося зупинити росіян? Чи це таке оманливе відчуття, що в Харкові останні два-три дні стало трохи тихіше?
— Я впевнений, що вдалося. Вони зазнали величезних утрат. Ми за день знищили дев’ять одиниць ворожої автомобільної техніки. За день наша група вбила й поранила до 28 росіян. А це вже триває котрий тиждень, тобто вони зазнають шалених утрат. Окупанти перестали їхати технікою, пересуваються тільки піхотою і на легкових машинах. Вони під’їжджають, і щодня ми знищуємо одну, дві чи три машини, до семи машин — це був рекорд.
Поряд із планшетом — Дмитро, тут його кличуть Інженером. Дмитро бачить картинку з окупованого села на кордоні.
— У деяких селах ми бачимо місцевих, які обробляють городи. Просто так. Тут іде обстріл, але місцеві обробляють городи. Там у них худоба: вівці й корови. А там росіяни поряд. А так, то звичайне життя. Для багатьох місцевих є таке відчуття, що це не їхня війна й вона обійде їх — це ж не вони воюють. Бачив такого дуже багато й у Бахмуті, коли місцевий посеред бою їхав на ровері до магазину.
Найдорожчі знищені «Гострими картузами» цілі — це російські РЕБи (засоби радіоелектронної боротьби) вартістю майже 25 мільйонів доларів. Це було на Сватівському напрямку.
— Мені в голові не вкладається: підрозділ добровольців із кількох людей може завдати ворогові збитків на багато мільйонів доларів?
— Саме так. Один із девізів нашої команди: «Нас не перемогти, якщо ми не здаємося».
Збір від «Гострих картузів»:
Дуже потребуємо три «мавіки» Fly More Combo та гроші на ремонт дронів.
Мета — 309 290 ₴.
Посилання на банку.
Номер картки банки — 5375 4112 0832 3373.
