На кухні — запах смаженої картоплі та м’яса, а за вікном періодично лунають вибухи. Декілька разів на тиждень звичайна сім’я з Харкова готує шаурму для оборонців міста та волонтерів. Загалом за два тижні роботи вони зробили зо дві тисячі порцій.
З цією дивовижною родиною ми з колегою познайомилися на початку березня, коли самі починали волонтерити: їм були потрібні вільні руки. А зараз постійно приходимо на їхню кухню.
«Готуємо, бо вдома скучно сидіти»
Ресторан фастфуду в центрі Харкова (назву закладу не називаємо з причин безпеки) готував безкоштовну їжу з перших днів повномасштабного вторгнення росії в Україну. Волонтерити кухарям запропонував директор закладу. Їжу передавали військовим і дітям у дитбудинках. Згодом увесь колектив евакуювався з міста. Залишився тільки Кирило. За згодою власника кухар продовжив волонтерити в ресторані. Спочатку — сам, а потім залучив родичів: батьків, сестру з чоловіком та його мамою. А далі звернулися до волонтерів по допомогу щодо пошуку тих, кому віддавати шаурму.
«Скучно дома сидеть, и людям надо помогать. Мы смотрим на эти ужасные кадры, как люди остаются без домов, живут в метро, в подвалах, как им нечего есть. Поэтому помогаем, как можем, друг другу», — каже Кирило.
У перші дні готували із запасів, які залишилися в закладі. Зараз частину продуктів родина купує на власні кошти, з іншим допомагають волонтери та власник закладу. Родина збирається на кухні майже щодня, виготовляючи за день з сотню порцій. Коли не вдається знайти в магазинах лаваші — їжу розкладають у бокси, стакани або в іншу тару, яку позбирали з інших ресторанів мережі. Наразі волонтери шукають постачальників лавашів, аби не залежати від завозів до магазинів.
«Первоначально сложности возникали с поиском абсолютно всех продуктов. Затем в магазинах стали появляться лаваши. Сейчас можно найти все: помидоры, огурцы, кетчупы», — зауважує кухар.
На кухні панує дружня атмосфера: у всіх є власне завдання, працюють ніби на конвеєрі. Кирило — за старшого. Окрім нього, професійних кухарів у родині немає. Сестра Настя, наприклад, працювала косметологинею, а зараз майстерно закладає картоплю та м’ясо в шаурму.
«По моей специальности не нужны были волонтеры: я искала, но не нашла ничего. А здесь нужна брату. Мы начали потихоньку помогать, в итоге так втянулись, что уже как на работу сюда ходим. Мне нравится, а главное: мы помогаем людям, это самое важное», — ділиться дівчина.
З початком війни Харкова Настя з чоловіком перебралися до батьків: подружжя жило біля Північної Салтівки, яку постійно обстрілюють. Але й у батьків неспокійно.
«Самое страшное было, когда во двор, где мы сейчас живем, прилетел “Смерч”. Соседние дома запылали. Тогда мы впервые спустились в погреб: была очень яркая вспышка, все тряслось, стекла дрожали», — згадує Настя.
Наприкінці лютого дівчині виповнилося 24 роки. Попри війну родина святкувала день народження з вином та тортиком. Настя зізнається: попервах їздити містом було страшно, але з часом усі звикли.
«Иногда боялась с родителями в магазин поехать. Я все время на дорогу смотрела, пугалась каждого звука. Сейчас уже вообще не страшно, ездим по всему городу, даже взрывы легко воспринимаются», — продовжує дівчина.
Свекруха Насті, Олена, жартує, що зараз бачить родину частіше, ніж у мирний час. У будинку жінки немає світла, погано працює мобільний зв’язок та інтернет. Перші три дні після початку обстрілів жінка здебільшого провела в підвалі, додому приходила поїсти та сходити в туалет. Біля дверей лишала рюкзак з найнеобхіднішими речами, аби у разі загрози швидко бігти в укриття. За кілька днів більшість мешканців будинку поїхали. Волонтерство рятує Олену від перебування на самоті.
«Я живу одна. Напросилась готовить, чтобы не сойти с ума. Сейчас живу как в вакууме, одним днем. Пока светло, хоть что-то можно сделать. В шесть начинается комендантский час. Совмещать волонтерство с основной работой (я занимаюсь интернет-продажами) не получается из-за отсутствия электричества дома. Хорошо, есть возможность хоть SMS-ками пообщаться или почитать какую-то новость в Telegram», — розповідає жінка.
«Воювати не взяли, тож евакуював людей з міста»
Батько Кирила, Василь, допомагає не лише на кухні. Коли Кирило їхав у ресторан готувати, батько напросився розвозити їжу. Також він допоміг виїхати з міста працівникам закладу та родині власника. А далі — усім, хто звертався по допомогу, здебільшого — людям похилого віку.
«Воевать не взяли, а делать что-то нужно было. Уезжать из города мы не собирались. До 24 февраля я работал сантехником, а после — позвонил в терроборону, спросил, возьмут ли меня. Они ответили: “Нет, ты даже в армии не служил, нам мясо тут не нужно”. И после этого мне пришла в голову идея вывозить людей», — каже волонтер.
Чоловік рятує людей з небезпечних районів міста: Північної Салтівки, Горизонту. Зараз запитів на евакуацію майже нема, тож Василь розвозить гуманітарну допомогу. Якось навіть потрапив під обстріл.
«Это было на улице Бучмы, когда вывозил товарища с родителями. Тогда самолеты бомбили. Там есть подземные гаражи, мы прятались. Когда выехал — все вокруг разрушено, а нам повезло», — ділиться спогадами батько Кирила.
«Це наша земля, ми залишимося тут до Перемоги»
Родина не збирається їхати з Харкова та планує готувати й роздавати їжу, поки є можливість.
«Сначала мы очень волновались, думали: может, стоит уехать. Но с каждым днем это желание уменьшалось. Даже если начнется что-то серьезное (хотя я уверен, что нет), мы никуда не собираемся ехать. Это наша земля, мы здесь родились и здесь будем до конца, до Победы», — рішуче говорить Кирило.
